«Маленькі мрії ведуть нас до чогось більшого», — Анастасія Сергієнко, PR-фахівчиня відділу просування зірок

 Анастасія Сергієнко, PR-фахівчиня відділу просування зірок, про роботу в умовах війни (інтерв'ю)

Анастасія розповіла про роботу в умовах війни, а також проєкти з доброчинною місією.

Поділитися:

В інтерв’ю для телеканалу 1+1 PR-фахівчиня відділу просування зірок Анастасія Сергієнко, яка працює з ведучими «плюсів» — Єгором Гордєєвим, Нелею Шовкопляс, Соломією Вітвіцькою, Наталею Островською, Святославом Гринчуком, Лідією Таран - розповіла про роботу в умовах війни, а також проєкти з доброчинною місією. Зокрема, поділилася мріями дітей, які вдалося реалізувати в межах проєкту «Здійсни мрію» від Благодійного фонду 1+1 media — «Ти не один».

Ми — своєрідний маленький місточок, який об’єднує ведучих і глядачів.

24-го лютого життя кожного з нас кардинально змінилося. Як повномасштабна війна вплинула на вас та змінила ваш робочий графік і функціональні обов’язки? 

Посилився фокус на благодійність, хоча і до початку повномасштабної війни ми з командою відділу просування зірок реалізовували велику кількість благодійних ініціатив. Також ми з ведучими зосередилися на підтримці українців — готуємо відеозвернення та відповідні публікації в соціальних мережах. Нині телезірки розповідають, чим зайнятися під час блекауту. Також наші ведучі беруть участь у великих інформаційних кампаніях від міжнародних організацій — розповідають, як вберегти себе від насильства, експлуатації. Бо нині українці дуже вразливі. Ми вдячні за співпрацю і спільні проєкти з ЄС, Alinea International, урядом Канади та Міжнародною організацією з Міграції (МОМ), ООН.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “У цей день мені точно зателефонує рідний брат, який захищає країну у лавах Збройних Сил України, і скаже: “Сестричко, ми перемогли!”, — Тетяна Кашуба, PR-менеджерка

Пригадую, що ще 23-го лютого я готувала новину про те, що Лідія Таран закликала не боятися ескалації, вірити в ЗСУ. І на наступний день сталося те, що сталося. Звісно, що 24-го лютого всі плани, які у нас були, скасувалися. У нас була запланована іміджева фотосесія з ведучими «Проспорт» та здійснення мрії дівчинки з Охматдит. 27-го лютого у неї був День народження і вона дуже мріяла про рожевий смарт-годинник. Ми здійснили цю мрію, але трошки пізніше. Адже тоді Охматдит, як і увесь Київ та вся Україна, був під обстрілами. 

Хоча завжди на ніч вмикаю авіарежим, тієї ночі чомусь його не поставила.

24-го лютого Єгор Гордєєв перший на українському телебаченні розповів про те, що розпочалася повномасштабна війна. Яким ранок цього дня був для вас? За яких обставин ви дізнались про початок повномасштабної війни? 
 
Прокинулася о 6 ранку від телефонного дзвінка подруги, яка живе у столичному гуртожитку. Вона сказала, що їх евакуйовують, розпочалася повномасштабна війна. Ще вона зазначила, що чутно вибухи і вона збирається додому в Житомирську область. 

Спершу подумала, що вона жартує. Проте навряд би вона телефонувала рано вранці, аби так жартувати. Подібна поведінка була б абсурдною, як мінімум. Я з планшета увімкнула 1+1. Тоді в ефірі був Єгор Гордєєв, а згодом до нього доєдналася Марічка Падалко, які першими почали розповідати про події в Україні. Весь цей час спостерігала за ефіром і паралельно моніторила соцмережі Генерального штабу, Офісу Президента. Потім написала фотографу: «Саша, сьогодні зйомки не буде», а згодом вже з іншими колегами вийшла на зв’язок. І почала думати над тим, що робити далі. 

У мене було внутрішнє передчуття того, що я опинилася там, де треба.

Був варіант виїхати з Києва. Мій колега Андрій сказав, що зможе мене евакуювати в Тернопіль. Тож 25-го лютого я вийшла з під’їзду з великої валізою та кроликом, аби відправитися на локацію, звідки мене повинні були забрати. Проте, зустрівши на вулиці сусідку, змінила свої плани. 

Сусідка запитала: «А ти куди?». Я, сама не знаю чому, їй все розповіла, на що вона мені сказала: «Що зараз почнуть бомбити, куди ти поїдеш?! Поруч є підвал, там безпечніше». Я дійсно пішла туди. Не знаю чому я так одразу її послухала. Але згодом у мене було внутрішнє передчуття того, що я опинилася там, де треба. 

Анастасія Сергієнко

Підвал перетворився на гуманітарний склад.

З першого дня намагалася працювати, адже робота не дає мені загнати себе у дурні думки. Брала робити все, що могла, аби не думати ні про що і бути сфокусованою на роботі. Паралельно у той підвал, де я перебувала, почали підвозити продукти з різних магазинів. Ми на місці їх сортували і видавали тим, хто цього потребував. 

До того ж у березні ми з колегами отримали гуманітарну допомогу з Іспанії (12,5 тонн). За потребами і запитами від центрів для переселенців по всій Україні, розподіляли допомогу між тими, хто її найбільше потребує і передавали її з рук в руки — родинам на Західній Україні, які змушені були тікати з-під бойових дій або втратили дім; а також лікарням, громадам міст — Сум, Чернігова, Києва. Частину ми привезли у Київ, якраз у цей підвал. Відвезли в Інститут педіатрії, акушерства і гінекології, а також до Бородянського інтернату разом з ведучим «Сніданку з 1+1» Єгором Гордєєвим. Один хлопець, який певний час перебував з нами в укритті, вступив до лав територіальної оборони. Тож йому також направляли допомогу —передавали ковдри, їжу тощо. 

Глядачам було важливо почути, що вони не самі.

Оскільки ми допомагаємо ведучим із соціальними мережами, то в перші дні війни отримували велику кількість повідомлень від глядачів. Українці писали слова подяки, розповідали про те, де зараз знаходяться та що чують у себе за вікном. Був випадок, що ведучим писали глядачі з Бучі, поки у них був зв’язок, а після деокупації ці ж люди зазначали, що постійно вмикали 1+1, намагались дивитися новини, коли була така можливість. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Новинарі – люди, які звикли працювати в екстремальних умовах", – головна продюсерка ТСН Тетяна Білоус про роботу під час війни

Ви родом з Миколаєва, який рашисти щоденно безжально обстрілюють. Як російсько-українська війна виглядає очима тамтешніх? 

Коли 24 лютого почала  отримувати новини звідти — дуже злякалась, адже у мене там залишилися батьки і дідусь, які категорично відмовляються виїжджати. Натомість зазначають, що наш приватний будинок вистояв під час Другої світової війни, а, значить, втримається і під час повномасштабного вторгнення росії.

Те, яку відсіч дає окупантам моє рідне місто — вражає.

Постійно тримаю зв’язок з рідними. Як тільки з’являється інформація про те, що Миколаїв обстрілюють чи там чутно вибухи — відразу пишу мамі. Якщо раптом не можу з нею вийти на зв’язок — пишу татові, дідусю. Якщо не отримую відповіді на повідомлення — телефоную. Одного дня мій 6-ти річний брат сказав: «Чому проти нас воюють? Я не хочу помирати». 

До початку повномасштабного вторгнення і навіть під час нього, у суспільстві були розмови про те, що Миколаїв «здадуть», що тут чекають на росію. Але це не так. Те, яку відсіч дає окупантам моє рідне місто — вражає. Містяни долучались до оборони, готували коктейлі Молотова. Миколаїв тримається. Як і вся Україна.

Я відчула війну, коли її побачила. 

Благодійних справ забагато не буває. За цей час разом з командою ви реалізували чимало суспільних важливих справ. Зокрема,  спільно з Єгором Гордєєвим почали опікуватися Бородянським інтернатом. Якими були перші емоції від відвідування деокупованої Київщини? Якою ви тоді побачили Бородянку? 

Це було у квітні. У межах проєкту #UkraineSOS від Благодійного фонду «Ти не один» 1+1 media ми з Єгором Гордєєвим відвідали Бородянський психоневрологічний інтернат з геріатричним відділенням та відвезли першу партію гуманітарної допомоги - матраци, засоби гігієни. Тоді побачила Бородянку майже зруйнованою, спаленою, але стела з пташками, що розташована при в’їзді, задавалась мені своєрідним символом надії. Ще пригадую, як ми проїжджали повз пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку, якому рашисти прострелили голову. Тоді був доволі ясний день і крізь дірку в голові пробивалося синє небо. 

Сама ж директорка Бородянського інтернату розповідала про потреби закладу, їхню історію перебування під окупацією. Кадирівці, які жили в інтернаті, наставляли на неї дуло автомата, а підопічним, які навіть собі не можуть дати раду, — погрожували.  Коли все це чула та побачила на власні очі, усвідомила масштаб трагедії. Ми підтримуємо з ними зв’язок і навідувалися ще кілька разів — привозили пральні та сушильні машини, харчі, гігієну. 

Анастасія Сергієнко

Реалізація якої з благодійних ініціатив давалася найтяжче?

Найскладніше було з постачаннями гуманітарної допомоги в Україну, а саме з оформленням документів. А так навіть не можу сказати, реалізація якої з ініціатив давалася найтяжче. У нас дуже крута команда відділу просування зірок, яка, попри все, залишається на зв’язку та завжди допомагає одне одному. Ми намагаємося розвантажувати одне одного та брати частину задач на себе, якщо в тому є потреба. Захоплююсь і надихаюсь також нашими телеведучими. Стримані та серйозні у кадрі, вони теж проживають цю війну кожен по-своєму. Влаштовують благодійні аукціони, розіграші. Наталя Островська продала у Чикаго прапор України за 70 тисяч доларів, це рекорд. З Єгором Гордєєвим їздили в Бородянський інтернат. Соломія Вітвіцька за ці місяці зібрала на ЗСУ понад 1,5 млн гривень. І ще багато чого було реалізовано ведучими разом з нашою командою.

Анастасія Сергієнко

Проєкт «Здійсни мрію» вже сьомий рік вчить українців мріяти і допомагає втілювати бажання діткам, які борються за життя. І нас не зупинив ні ковід, ні повномасштабна війна. 

Проте буквально нещодавно довелося зіштовхуватися з викликами під час реалізації дитячої мрії. Дуже крутий та світлий хлопчик мріяв зустрітися з олімпійським чемпіоном, амбасадором проєкту «Спортивний фронт» Олегом Верняєвим. Сам мрійник, якого теж звуть Олег, з 5 років займається спортивною гімнастикою, проте у нього цукровий діабет 1-го типу, що значно ускладнює його майбутню професійну спортивну кар’єру.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Євгеній Черлінко, інформаційний продюсер ТСН: "Не знав, де житиму, що буде далі, але вирішив, що навіть за таких умов у мене буде більше шансів знайти ту сферу, у якій я буду відчувати себе комфортно"

Хлопчику вдалося потрапити на тренування Національної збірної України зі спортивної гімнастики й виконувати всі елементи та вправи на рівні із членами збірної. Проте, на жаль, реалізація цієї мрії припала на день масованих ракетних обстрілів. Тривога застала нас в дорозі. Ми прийняли рішення перечекати. Частина групи відправилася назад до офісу, а інша частина групи — спустилися в укриття. Після того, як тривога закінчилася, ми поїхали реалізовувати мрію.

Маленькі мрії ведуть нас до чогось більшого.

На Олімпійській базі, куди ми приїхали, взагалі не було світла. Стояв одненький генератор, який освітлював половину тренувальної зали. Спортсменам доводилося тренуватися майже в темряві. Проте, попри все, вдалося реалізувати цю мрію. 

У такі моменти, у моменти здійснення дитячих бажань, завжди хочеться плакати. Дуже радію за цих дітей, адже ніхто не має права відібрати у них дитинство. Взагалі дуже важливо мріяти. Якщо немає мрії — немає майбутнього. Проєкт «Здійсни мрію» вже сьомий рік вчить українців мріяти і допомагає втілювати бажання діткам, які борються за життя. І нас не зупинив ні ковід, ні повномасштабна війна. Дитячі мрії від початку повномасштабної війни суттєво змінилися. 

Анастасія Сергієнко

На початку лютого ми проводили серію уроків мрій у «Школі Супергероїв» за участю Лідії Таран. Тоді дітки мріяли поїхати в Єгипет, побачити дельфінів, заспівати на одній сцені з фронтвумен рок-групи «The Hardkiss» — Юлією Саніною тощо. Вже у липні під час подібних уроків, які проходили під кураторством ведучої ранкового шоу «Сніданок з 1+1» Нелі Шовкопляс та Наталії Островської, ведучої марафону «Єдині новини» і проєкту «Нічна варта», вони мріяли повернутися додому, побачити батька чи брата, які зараз на фронті… 

Коли переглядаю їхні малюнки, читаю їхні історії, де діти втратили когось з батьків чи взагалі залишились сиротами, не розумію, чому наші діти повинні це проживати. Це дуже несправедливо, це дуже страшно.

19-го грудня ви разом з ведучими «Сніданку з 1+1» відправилися у Львів, де за благодійні донати Єгор Гордєєв та Неля Шовкопляс реалізували прохання тамтешніх. Як виникла ідея реалізувати цю акцію? Яким чином проходила реалізація бажань тамтешніх та яким видався результат? 

Ми хотіли, щоб День Миколая в цьому році у дітей був, попри все! І не переривати багаторічну традицію марафонів до Дня Миколая разом зі «Сніданком з 1+1» і «Здійсни мрію». Вважаю, що нам вдалося подарувати увагу діткам і зробити добро разом. Цьогоріч ми збирали кошти для Львівської лікарні Святого Миколая — саме тут з перших днів повномасштабного вторгнення приймають дітей з різних куточків України. 

Єгор Гордєєв і Неля Шовкопляс робили маленькі дива для всіх охочих. Під тематичною публікацією на сторінці «Сніданку з 1+1» будь-хто міг залишити прохання чи бажання до ведучих, які вони залюбки виконували за символічний донат. Неля і Єгор ліпили хачапурі, співали колядки, продавали медовуху, чистили сніг, дегустували сири, готували і подавали коктейлі, ефірили на радіо, навідали матусь у шелтері.

Анастасія Сергієнко

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Через високу загрозу нових ракетних ударів, виходити з підвалу було страшно", — Владислава Грубич, кореспондентка «Сніданку з 1+1»

Фіксованої плати за виконання бажань ми навмисне не ставили, адже кожна гривня важлива. Нам вдалося зібрати уже понад 168 000 грн. Цих зібраних коштів вистачить на першу найважливішу частину реабілітаційного обладнання для ВП лікарня Святого Миколая! Це обладнання допоможе дітям повернути рухи, відновити навички  кінцівок, потрібні для повноцінного життя. Це важливо для одужання і після поранень, і внаслідок неврологічних захворювань.

І ми продовжили збір ще на час світлих різдвяних днів.

До того ж, ведучі привітали малечу у лікарні Святого Миколая — привезли подарунки, поспілкувались з ними і здійснили одну мрію хлопчика Сашка з Волині — йому записав відеозвернення його кумир — кулінар Євген Клопотенко, і запросив на майстер-клас.

Про що ви мрієте? Яким ви уявляєте Переможний день та якою буде ця Перемога для України? 

Як і всі, мрію про Перемогу України. Мрію поїхати додому в Миколаїв. Мрію нарешті побачити своїх батьків і подруг. Дуже за ними сумую, хоча ми і намагаємось підтримувати зв’язок. Батьків я не бачила із січня минулого року. 

У день нашої Перемоги буду плакати. Якою буде ця Перемога для України? Слід розуміти, з якого моменту розпочнеться відлік перемоги. Коли російські війська вийдуть з території України, коли росія перестане обстрілювати, коли обміняють всіх полонених, коли повернуть всіх примусово вивезених, коли повернуть всі території. Проте також до всіх нас повинно прийти внутрішнє відчуття, що українці — незламна нація, ми перемогли та вистояли. 

Анастасія Сергієнко

Дуже хочу вірити, що нам нарешті вдасться остаточно поставити на цьому крапку. 

Ця війна триває не 1 рік, не 8 років. Вона триває з початку існування російської імперії, як такої. Спочатку була Київська Русь, а потім десь на болотах утворилася московія, яка почала заявляти права на все, що їй не належить. Боротьба йде ще з того часу. Дуже хочу вірити, що нам нарешті вдасться остаточно поставити на цьому крапку. 

Новини по темі