Щонеділі на "1+1" учасники шоу "Мій малюк зможе" доводять, що їхні неповторні, запальні й зворушливі сім'ї гідні головного призу – сотні тисяч гривень на освіту дітей. Доки на екрані батьки й малюки змагаються за виграш, глядачі тішаться, що бодай на годину можуть абстрагуватися від трагічних подій у державі. Позитивний сімейний проект - саме те, що зараз треба українцям, вважає telekritika.ua.

 

Починаючи зйомки проекту "Мій малюк зможе" задовго до реальних бойових дій на сході України, його автори не могли передбачити, що він стане таким собі антидепресантом для глядачів, стомлених щоденними звістками про десятки смертей

Довго не наважувалася на цей текст. Боялася, що не зрозуміють бійці медійного фронту, де нині, здається, відбулася повна мобілізація ресурсів на інформаційну війну. З відповідним бойовим дискурсом, який не терпить пестливих форм-демінутивів.

Але, але, але... Посеред щільної зливи фронтових зведень де-не-де в соцмережах та й проріжеться ностальгійно-мирне: "А можна трохи котиків попостити?". І така ніжність від тих котиків накочується, таке напівзабуте, але й жадане в глибині душі тепло, що сльози самі крапають на клавіатуру, а власна кішка починає здаватися вінцем творіння й верхом досконалості.

Не кажу вже про фото чи відео з немовлятами, які весело пускають бульбашки чи нюхають квіточки десь посеред абсолютно райських літніх садів.

Не виключаю, що коли на "1+1" запускали проект "Мій малюк зможе", то розраховували саме на цей ефект мімімішності, апріорі покликаний розчулити дорослу аудиторію до стану катарсису.

Проте, починаючи зйомки проекту "Мій малюк зможе" задовго до реальних бойових дій на сході України, його автори не могли передбачити, що він стане таким собі антидепресантом для глядачів, стомлених щоденними звістками про десятки смертей.

Тим часом вийшло саме так, що засвідчили й досить високі рейтинги програми.

Автор цих рядків досить скептично ставилася до телепроектів, де беруть участь діти. Зазвичай їхні організатори просто спекулюють на амбіціях навіть не дітей ‒ учасників розмаїтих шоу талантів чи ще якихось, а батьків. Котрим здається: якщо мою дитину покажуть у ящику ‒ вона зірка.

Для самих малолітніх учасників досвід перевдягання в концертні костюми дорослих зірок, старанне мавпування їхніх манер (як це було в старій програмі "Інтера", а згодом ‒ на Першому національному в "Кумирах і кумирчиках"), а також не менш старанних спроб зобразити на сцені поп- чи рок-зірку у вокальних битвах ("Крок до зірок" чи "Голос країни. Діти") часто-густо заважав успішній соціалізації серед одноліток.

"Мій малюк зможе" ‒ зовсім інша історія. Зроблений за американським форматом Bet on Your Baby, цей проект не ставить ані дитину-учасника, ані її батьків у багато в чому штучні умови боротьби за головний приз.

Діти в цій програмі поводяться цілком природно. Запорука цього ‒ їхній ніжний вік, адже учасникам ‒ від двох до чотирьох років. І для того, щоб батьки здобули головний приз (гроші на освіту малюка в майбутньому), їхнім нащадкам потрібно робити те, що вони в своєму віці люблять найбільше, тобто просто гратися.

Щонеділі перед глядачами постають п'ять родин у складі трьох їхніх членів (утім, коли на подіум виходять двійнята, кількість учасників автоматично збільшується) ‒ мама, тато й дитина. Одному з батьків треба зробити ставку на те, зможе чи ні його дитя виконати якесь завдання в ігровій кімнаті.

Тут починається найцікавіше. Коли малі учасники заходять до цієї розкішної ігрової (в нашому дитинстві таких просто не було), вони поводяться абсолютно природно ‒ смикають кенгуру в натуральний зріст за її сумку, гойдаються на пластикових звірятках, буцають м'яча, перекидають величезні олівці. І спостерігати за ними ‒ суцільне задоволення.

За дивовижним збігом обставин (а може, внаслідок ретельного добору психологів-консультантів) діти поводяться чемно, не влаштовуючи істерик чи криків "Хочу-у-у!!!".

Іще цікавіше ‒ споглядати, як один із батьків, не знаючи, на що саме (виконання чи невиконання завдання) зробила ставку в розмірі п'яти тисяч гривень його половинка в студії, всіляко спонукає дитину те завдання виконати.

Тим часом, це не завжди на користь, бо деякі батьки впевнені ‒ їхній малюк не зможе видути бульки зі склянки з молоком, позбирати всі іграшки до коробки чи спіймати м'яча. І навпаки ‒ впевнена в тому, що доня зможе розмотати рулон туалетного паперу (улюблена забавка котів і дітей), мама ставить на перемогу і... програє. Бо доні той папір геть нецікавий. Їй краще осідлати якесь пластикове звірятко невідомого походження й поскакати на ньому, як на конику. Що збоку виглядає дуже кумедно: мама тут у студії місця не знаходить, а дитині хоч кіл на голові теши! Вона робить те, що її в цей конкретний момент цікавить набагато більше, ніж якийсь там рулон.

Другий тур (до нього переходять усі 5 родин, незалежно від того, виграли вони свої 5 тисяч чи ні) ‒ розгадка ребусу. Вони хоч і для батьків призначені, але зроблені так мальовничо, що розгадати їх можна дуже швидко. І в вашого автора склалося непереборне враження: дорослі, замість ворушити губами, віднімаючи літери від зображень дині чи ще якогось фрукту, а також складати відповідь по одній букві, просто вгадують.

Справді, якщо першим намальовано паровоз, то цілком логічно припустити, що це фраза з Вєрки Сердючки ‒ "Поїзд їде, воно лізе". Або ж коли останнім у ребусі стоїть малюнок двох кучерявих дубків, а починається він із вигуку "ой", не треба довго думати, щоб збагнути: це слова з пісні "Ой, на горі два дубки!"

Останній тур, вирішальний, ‒ переможець другого туру має вибрати скарбничку у вигляді рожевої свинки й розбити її, побачивши, яка саме там сума. Останні ‒ від 25 до 50 тисяч гривень. Суперприз, за який треба окремо битися, відмовившись від попередніх грошей, становить 100 тисяч.

Окремі помірковані й, мабуть, неазартні гравці-батьки від боротьби за суперприз відмовляються. Їх цілком влаштовує за 5 спроб заробити 25 або 50 тисяч. І так їхньому щастю немає меж, то навіщо ж ризикувати? Ну, отакий у нас прагматичний народ ‒ краще синиця в руках...

Узагалі, поведінка учасників проекту ‒ чудовий матеріал для психологів, які вивчають моделі взаємодії між членами однієї родини. Тут відкривається стільки цікавих і непередбачуваних пластів, що можна дисертацію написати.

Не забувши й про ту, яка створює в студії піднесений настрій, скеровуючи його на перемогу. Ведуча Ірма Вітовська в цьому проекті відкрилася новою гранню акторської майстерності. Вона вжилася в роль Мері Поппінс та Пеппі Довгої Панчохи водночас.

Іпостась британської няньки відповідає за те, щоб не дати щирій поведінці учасників перейти в некеровану істерику. Образ же Пеппі Довгої Панчохи дозволяє ведучій не соромитися емоцій, гучно радіючи разом із учасниками й переймаючись їхніми поразками.

Коли ж Ірма в перервах спілкується з юними учасниками гри, вона перевтілюється в просто маму. Якою, власне, і є в житті. І ця мама виконує свої обов'язки з насолодою, нічого дітям не забороняючи й не нав'язуючи.

Господи, хоч би ця війна закінчилася якнайшвидше!