Сьогодні минає два роки, відколи Україна втратила Богдана Ступку. Легендарний актор був міністром культури, але не цікавився політикою, знімався у Росії та Польщі, але всім серцем любив рідну землю. Він пішов у 71…

Одне із останніх інтерв'ю (за два місяці після складної операції) Ступка дав ведучому програми tkachenko.ua. Під час бесіди Богдан Сильвестрович відверто розповів про найважливіше у своєму житті: роботу, сім'ю, Україну.

Якщо ти граєш раз в місяць одну роль, воно цікаво. Хоча бувають моменти, коли ти... "Я вже не хочу. Я вже втомився". Я стільки накричався за ці 50 років, навіть більше. Так накричався, що не хочеться. Але тепер, зараз я місяці три не був на сцені, починаю з дружиною розмовляти і раптом вона мені каже: "Ти чого так голосно розмовляєш? Та я ж біля тебе стою, сиджу. Я тебе чую. Ну чого ти так голосно? По-моєму, пора тобі вже на сцену". І це правда. І хочеться, і колеться, і розчаровуєшся, і знову зачаровуєшся. Ну, нормально.

Я зрідка спілкуюся з кимось. Зараз зрідка. В мене найбільший друг – це моя дружина.

Моя дружина - жінка мудра. Якби не була мудрою, ми б з нею не прожили. Вона навчилася мені прощати, я – їй.

На початку життя ми і заяву подавали на розлучення. Але, слава Богу, вистачило розуму. Знаєте, ще раз одружуватися – це все одно, що погоріти. Це як війна. Для мене, наприклад. Це до когось треба пристосовуватись і так далі.

Я думаю, це така радість в житті, коли є діти, внуки. Їх треба виховувати обов'язково. І за сином ходили, і за внуками ходимо. Бо якщо не виховаєш, вулиця зіпсує зовсім.

Я вчу молодих акторів, як себе морально поводити житті. Я не вчу їх грати, тому що цього навчити неможливо. Я вчу, як їм бути, працювати, зрештою, жити в театрі. Як? Наприклад, конфлікт режисера з актором. Запізнилися двоє акторів. Наприклад, їм треба було до лікаря їхати і вони не попередили, запізнилися. Група студентів чекала. І режисер знімає з головних ролей їх двох і тут же каже двом іншим, не задіяним у виставі, грати. Завжди є якісь варіанти, правда? Або погодитись, або сказати: "Ні, ми не будемо грати". Але це студенти, ще, як то кажуть, нема пір'я в них такого, щоб сказати: "Ні". Але цього треба прагнути.

Це моя давня мрія – зіграти Фірса з "Вишневого саду". Дуже цікавий персонаж. Не Гаєви і Вішнєвскіє, Ранєвскіє там всілякі, а Фірс, на якому тримається господарство, будинок, цей вишневий сад. Якого потім забувають, по Чехову, але я думаю, що він нікуди не хоче їхати зі своєї землі.

У Росії мене мають за свого і в Польщі за свого. Мені це приємно, але з другого боку, я кажу, що я український актор, який знімається в російських фільмах. А в Польщі я кажу, що я український актор, який знімається в польських фільмах.

Добре було б, щоб Верховна Рада прийняла закон, що іноземці не мають права у нас працювати, бо забирають кусок хліба в українських акторів.

Я не цікавлюсь політикою. Мені здається, що то, що в нас відбувається, то якісь плітки на високому рівні. Плітки, тільки на елітному рівні.

Я взагалі-то конфліктний чоловік. Був. У молодості. Може, цей приклад, який я зараз наведу, може, він не годиться. Але я пам'ятаю у нас в театрі імені Марії Заньковецької у Львові був режисер Олексій Миколайович Ріпко. Так, як він ставив українську класику, ніхто не вміє і до сих пір. А він обожнював і дуже добре це робив. Я був молодим актором, і він мені давав якесь завдання. А я був незгодний і йому говорив, що я не так хочу, що я хочу от так зробити, і так зробити, і так зробити. Мене знімали з ролі і так далі. Потім я відслужив три роки в армії, там трохи розуму набрався. І він знову мені дає завдання, і я з ними не згодний, але я вже це не кажу вголос зі сцени в зал, коли це всі актори чують, починається конфлікт - режисер має бути правий. Я кажу: "Так-так, Олексію Миколайовичу, так-так". А сам роблю по-своєму. І я зробив по-своєму і мені з залу Олексій Миколайович кричить: "Ну, нарешті ти зрозумів, що я хотів!". Я тоді собі подумав, що є і такий спосіб існування – дипломатичний. Бо цікаво, коли людина сама до чогось доходить. Коли її хтось вчить, люди не люблять і особливо діти не люблять, коли їх вчать.

Мама... Вона такою освіченою жінкою була. Наприклад, вона подивилася "Майстер і Маргарита" в нашому театрі, а до того не читала Булгакова. Ми потім сидимо на кухні після вистави. А вона питає: "А хто це написав?" Я кажу: "Такий собі Михайло Афанасійович Булгаков". "А він не хворів?" Я кажу: "Хворів. У нього був склероз нирок, він навіть одягнутися сам не міг, так у нього все боліло. І тільки дружина давала йому якусь таку "набєдрєнную повязку". " О, - мама каже. – Це його Господь Бог покарав". Кажу: "За що?" "А він хотів зробити своє Євангеліє. Він з Диявола, Воланда, зробив Бога. І за це його і покарав Господь Бог". Тут можна приймати цю думку чи не приймати, але на мене це так вплинуло.

Весь світ грає. Шекспір сказав: "Світ – театр і ми всі в ньому актори". А Сковорода ще доповнив, сказав: "І кожен грає ту роль, на яку його поставили". Я думаю, це правильно. Гра! Колись, ще за радянських часів, у Львові продавали "Спорт-Лото" і ніякої реклами не було. І біля Галицького базару стояв чоловік і продавав "Спорт-Лото". А ми там – поети, художники, актори – козу водили. В майстерні ходили, до графіків, до живописців, до скульпторів. Всякі там чайні були. А він стояв і рекламував: "Хто грає – той має! А хто не грає – той вмирає!" Це була перша реклама збуту своєї продукції. Дуже гарно він кричав. "Хто грає в "Спорт-Лото", той має. А хто не грає – той вмирає".