Експерт "Поверніть мені красу" поділилася враженнями від роботи з Тетяною Крохіною.

Я не працюю з наркозалежними. Ніколи.

Ані коли мені пропонують великі гроші, ані коли довго вмовляють і плачуть родичі, ані тоді, коли я слухаю сповідь самих наркоманів - я не погоджуюся братися за них, - ні для психотерапевтичної, ні для підтримуючої реабілітаційної роботи.

Багато років тому я пробувала допомагати наркозалежним, працюючи в команді з надзвичайно професійними та благородними людьми - наркологами, лікарями, психіатрами, соціальними працівниками, психотерапевтами, і дуже скоро відмовилася від роботи. Моя частина роботи була, мабуть, "найпростішою": до мене приходила вже практично адекватна, схожа на людину особа, здатна більш-менш правильно сприймати почуте і стежити за ходом думки.

До цього її багато й довго приводили до ладу: відмивали, промивали, лікували, заспокоювали та піклувалися під час ломки. І переді мною вже сиділа людина, яка жалкувала про свою залежність, розуміла її страшні наслідки: змучені близькі; розкрадений дім; розірвані всі нормальні соціальні зв'язки; борги й загрози покидьків і відморозків, що продають наркотики; гниючі частини тіла, зуби, що в

ипали, і неуявленні для інших людей страшні проблеми зі здоров'ям і нервовою системою.
Зрозуміло, що допомагати такій людині повернутися до нормального життя, наповненого буденними дрібницями, які нормальні люди практично не помічають, - нескінченно енергоємний процес.

Але це не лякає: так само важко працювати і з хворими на рак, і з тими, хто пережив утрату, і з людьми в глибокій депресії, і з людьми з шизофренічними мареннями або іншими проблемами психічного здоров'я. Кожного разу, розстаючись з такими клієнтами, я відчуваю втому, але, крім цієї втоми, є задоволеність від розуміння сенсу проведеного з людьми часу, а головне, є надія.

Я перестала працювати з наркоманами, тому що домінуюче переживання, яке залишалося в мені після консультації з наркозалежним, - глуха безнадія.

Мені було нескінченно шкода цих людей, які методично й страшенно руйнували себе і все, що знаходилося навколо них. Я розуміла, що таке фізіологічні причини наркоманії: настрій і емоційний баланс людини залежать від біохімічного обміну в головному мозку. У всіх він відбувається по-різному, і деякі люди вже народжуються з серйозними відхиленнями. Недостатнє або надмірне вироблення нейромедіаторів - особливих речовин, що беруть участь в цьому обміні, веде до розвитку тривоги, страху, депресій. Людина відчуває незадоволеність, емоційне напруження, її переслідують нав'язливі стани. Останнім часом такий біохімічний дисбаланс прийнято називати "вроджена схильність до залежності". Прагнучи позбутися цих неприємних відчуттів, людина може стати на шлях наркотизації. Наркотик у цьому випадку замінює відсутні нейромедіатори та дає людині відчуття комфорту й спокою, яких вона прагнула. Для багатьох людей наркотики стають найпростішим способом заспокоїтися.

А ще я знала, як багато існує психологічних причин наркоманії: що практично всім, хто взявся за наркотики, не вистачало розуміння й любові близьких, поваги до їхнього вибору, що вони довгий час страждали від почуття незахищеності та болісних внутрішніх конфліктів. Я знала, що цих людей ніхто не привчив до відповідальності й у них було мало можливостей знайти значиму справу та створити значущі зв'язки.

Одразу хочу сказати: я вірю в можливості реабілітації. Я вірю в те, що, маючи бажання, людина може позбутися своєї залежності та стати соціально корисною, щасливою і здоровою. Але сама я як фахівець і професіонал виявилася не найефективнішим помічником таким людям. Я стала спеціалізуватися на інших речах, і досі передаю випадки залежності своїм колегам, які спеціалізуються на залежностях.

І ось, в один із кастингових днів, на проект "Поверніть мені красу" приходить Таня Крохіна. Героїня, з приводу якої розгорілися найгарячіші суперечки та найдовші дискусії. Аргументи цих суперечок зараз у тому чи іншому вигляді повторюються в обговоренні програми в соцмережах. Вони варіюються від "не буває колишніх наркоманів" і "не люблю я наркоманів" до "треба було знайти більш гідну героїню, а не паразитуючу наркоманку".

Чому ж із тисяч претендентів ми вибрали Таню?

Не тільки тому, що розуміли: якщо обличчя Тані гнитиме й далі, є велика ймовірність, що вона помре, і рятувати її треба негайно.

Не тільки тому, що це унікальний випадок, щоб людина сама, без допомоги лікарів, крапельниць, соціальних працівників злізла з важкої наркотичної залежності, пережила самостійно ломку та взагалі перестала вживати наркотики. Дуже мало хто з нас може уявити силу бажання змінитися людини, яка самостійно пережила всі ці найтяжчі етапи.

Почувши розповідь Тані, я не змогла стримати слів поваги до неї, до її силі та до її найсильнішої мотивації змінитися. Я сказала, що вірю: якщо вона змогла подолати такі випробування та біль, отже, точно зможе здійснити й подальші свої плани. І вже була готова попрощатися.

І тут раптом, абсолютно несподівано для нас, після всієї цієї надзвичайно довгої розповіді про свої пригоди, яку Таня нам подала у своїй звичайній грубуватій манері, вона раптом розридалася - розпачливо, гірко та сильно. Крізь ридання вона видавила: "Спасибі вам! Мені так важливо, що ви в мене вірите!"

Для мене цей момент виявився переломним, і я зрозуміла кілька речей.

Перше. Наскільки ж важливо цим людям, щоб у них хтось вірив і не втрачав надію! Це як повітря, без якого всі їхні спроби задихаються. Як їм важливо, що б ми підтримали їхні починання, повірили в їхні наміри, пораділи за їхні успіхи. Щоб слова "Хочу подивитися на неї через півроку!" писали не зі скепсисом, а із зацікавленістю.

Друге. Наскільки ж величезна сила могла надихнути жінку в повному безпам'ятстві та за відсутності сили волі раптом зупинитися й сказати "все"?!

Страх смерті? Так. Він може зупинити, але ніколи не дає сили та сенс рухатися далі. Далі потрібні "навіщо" та "заради чого (кого)"? І це у Тані є: любов до доньки, до батьків, бажання стати "нормальною жінкою", носити в офіс блузку та спідницю-олівець, бути серед людей і виконувати цікаву роботу, смачно готувати й бути хорошою дочкою. Про особисте життя Таня боїться говорити - усе ще боляче та страшно. Але в глибині душі дуже сподівається на те, що коли-небудь і в неї буде хороша сім'я.

Не знаю, як у вас, але у мене є відчуття сенсу та надії. У Тані багато планів! Ну ж бо її підтримаємо!

ОЛЕНА ЛЮБЧЕНКО,

кандидат психологічних наук,
Експерт проекту "Поверніть мені красу"