У віці 88 років пішов із життя легендарний радянський режисер та народний артист СРСР Ельдар Рязанов. Разом із ним завершилася епоха світлого та людяного кіно. Творчий шлях митця підсумовує кінокритик та ведучий "Підпільної імперії" Андрій Алферов. 

Ельдар Рязанов чесно служив нам таким собі Мелькіадесом*. Поки ми, сидячи кожен у своєму селі, стежили за світом, що вирує за нашими вікнами, Рязанов весь час нам щось носив – то телескоп, то лід... Що-небудь, що вигадано десь існуючими, творчими, цікавими людьми, яких ми як не бачили, так і не бачимо. Усе канючимо. А Рязанов геть носив і носив. Поки сам не пішов. Зовсім!

Усе своє життя він ховався під маскою звичайного ремісника, хоча був великим художником. Майже всі його фільми стали народним кіно, залишаючись при цьому дуже особистими висловлюваннями.

З жанром радянської комедії Рязанов працював приблизно так само, як твій Джон Форд з кореневим американським вестерном: міняв його, поглиблюючи й розширюючи. Розім'явшись на "Карнавальній ночі" (1956), яка була ще такою нормальною, дзвінкою новорічною історією, Рязанов зі своїм постійним співавтором Емілем Брагінським створив той самий різновид радянської комедії, який у найкращих його зразках не відрізнити від трагедії.

У "Бережися автомобіля" (1966), наприклад, був неможливий солодкаво-комсомольський хепі-енд конвеєрного радянського кіно: безглуздий, незграбний, безпомічний Дєточкин, який по-гамлетівськи боровся з лицемірством зовнішнього світу, у фіналі таки отримував термін. Рязанов був віртуозом робити кіно буквально з усього, що бачив або чув: сюжет "Бережися автомобіля" підслухав у розмові з Юрієм Нікуліним, який переказав почуту одного разу на гастролях в Куйбишеві історію про тамтешнього народного месника-невдаху; геніальний "Вокзал для двох" (1982) - екранізація одного драматичного епізоду з життя композитора Таривердієва.

Рязанов щедро дарував найкращим радянським акторам їхні найкращі згодом ролі. Чого вартий один лише Микита Міхалков? Його Паратова з рязанівського "Жорстокого романсу" (1984) буквально хотіли всі жінки СРСР. У листах артисту писали так: "Ваш Паратов наволоч, звичайно, але з таким би пожити тиждень-два".

Рязанов знав і любив західне кіно: по-хічкоківськи грав камео у власних фільмах; через рік після виходу "Репетиції оркестру" (1978) зробив омаж феллінівського шедевру, назвавши його "Гараж" (1979); процитував серйозного Антоніоні у своїх несерйозних "Неймовірних пригодах італійців у Росії" (1973).

Але по-справжньому Рязанов увічнив себе, звичайно, "Іронією долі" (1975), що стала такою самою частиною новорічного ритуалу, як ялинка, шампанське, олів'є з мандаринами. Як і американець Френк Капра, автор головної різдвяної кіно-казки Західного світу ("Це прекрасне життя", 1946), Рязанов, судячи з усього, справедливо вважав Новий рік святом насамперед для дорослих чоловіків і жінок. Нехай вони й не вірять у дива. Головний новорічно-різдвяний жанр усе ж таки не феєрія, не казка, а мелодрама. Діти просять, щоб на ніч їм розповідали одну й ту ж улюблену казку. Точно так само дорослі глядачі просять розповідати їм заново, раз на двадцять-тридцять років, одну й ту саму мелодраматичну казку в обов'язковому різдвяному антуражі.

Але є ще одна ключова річ, яка робить "Іронію" фільмом безсмертним. Рязанов примудрився втілити сам дух Нового року, що складається з надій і печалі. Це якоюсь мірою його перекладення ренуарівської "Маленької продавщиці сірників" (1928), де замість дівчинки-жебрачки – замордований життям холостий радянський хірург, герой свого "негероїчного часу". І все, що відбувається, Лукашину, можливо, тільки сниться, як дівчинці, що замерзала на холоді, заснувши просто на вулиці, та бачила уві сні себе, танцюючу, а потім опинялася в магазині іграшок, де лейтенант, у якого вона відразу закохалася, приймає парад дерев'яних солдатиків. Ось і герой Мягкова, який підпив з друзями в лазні, марить про те, щоб диво провидіння хоч у цей новий рік віднесло б його до якогось іншого міста, у якісь інші обставини, до єдиної та найкращої жінки у світі.

АНДРІЙ АЛФЕРОВ

*Мелькіадес  - чарівник із твору Гарсія Маркеса "Сто років самотності".