У соціальних мережах останні кілька днів набирає обертів флешмоб, завдяки якому українські жінки, що пережили сексуальне насильство або насильство іншої спрямованості, діляться історіями з життя.

Завдяки публічності ініціативи її автори мають намір привернути увагу громадськості до проблеми домашнього та сексуального насильства, психологічного насильства та інших різновидів агресії по відношенню до жінок.

1plus1.ua попросив прокоментувати  флешмоб психолога проекту «Поверніть мені красу» Олену Любченко.

ПОГОВОРІТЬ ІЗ НАМИ

Сміливо. Боляче. Страшно. Шокує. Часом настільки, що складно повірити в розказане. Хочеться промовити: «Досить!» - і закрити комп'ютер.

Я читаю зізнання #яНеБоюсьСказати, і хвилею накочуються схожі спогади. Історії клієнток, кастинг проекту «Поверніть мені красу» - десятки, сотні жінок, які розповідають про приниження, знущання, насильство, жорстокість.

Розповідей так багато, що в якийсь момент відмовляєшся вірити в їхню достовірність. Розповіді такі, що стає фізично погано.

І якщо про побиття та образи жінки ще могли розповісти, поскаржитися, поплакати, позлитися на кривдника, обурюватися через несправедливість, то про сексуальне насильство зважувалися говорити одиниці. Сором, біль, провина. Гидливість.

Упевненість, що ніхто не може захистити. Страх, що засудять. Неприйняття себе та огида до свого тіла - на роки, десятиліття, часом - на все життя.

Моє найбільше потрясіння - від того, що жінки, які розповідають про безперервне насильство, не сприймали те, що відбувається, як щось кричуще, ненормальне, жахливе. Вони просто розповідали про своє життя, про повсякденні знущання, буденний жах.

Їхній найглибший біль і найсильніші ридання - не тоді, коли вони описували жахи пережитого, а тоді, коли зізнавалися: «Я залишилася з усім цим сама, мені взагалі не було з ким про це поговорити...»

Найсильніший захист, на який здатна людська психіка: «Я просто уявляю, що це було не зі мною. Це ніби з іншою людиною» або «Я вже нічого цього не пам’ятаю. Узагалі не пам’ятаю нічого! Не питайте мене!»

ЩО Я ДУМАЮ ПРО ФЛЕШМОБ?

Згадати, визнати частину свого життя, якою б вона не була жахливою, - це повернути частину себе, стати живішою. Це перестати весь час щось ховати й витісняти, нести в собі жахливу обтяжливу таємницю, що, як не старайся забути, скалічила психіку й досі впливає на все життя.

Ось їм наше послання: «Ви - не винні. Поговоріть із нами».

Знайти того, з ким поділитися, «товаришів за нещастям», просто тих, хто співчуває та розуміє, хто не засуджує, - це перестати бути самотньою, вийти зі свого темного кута, припинити засуджувати себе й боятися осуду інших.

Сказати вголос про це – отже, змогти захистити себе, відстояти і позначити свої межі, зберегти людську гідність, повернути самоповагу.

А зробити сексуальне насильство темою публічної дискусії – значить, почати формувати нову культуру, де будь-яке насильство – зло, а не повсякденна, буденна частина життя, здобрена почуттям безвиході та приреченості.

Чи достатньо це для зцілення? Ні. Але те, що відбувається, - дуже важливо!

І ще про те, що витає у повітрі.

Немає «поганих чоловіків» і «хороших жінок». Є той, хто сильніший (чоловік, дорослий, компанія, банда), і той, хто слабший (жінка, дитина, очкарик, одинак, чоловік).

І є насильство, яке в будь-якому вигляді автоматично виключає насильника з ряду людей.

Ті, кому зовсім-зовсім погано, навряд чи напишуть про пережите. Вони мовчки читають те, що пишемо ми.

Ось їм наше послання: «Ви - не винні. Поговоріть із нами».

Більше читайте на офіційній сторінці Олени Любченко у FB.