Злата Огневич розплакалася під час інтерв'ю "Світському життю"

Кримчанка Злата Огневич глибоко переживає події, що нині відбуваються в Україні. У інтерв'ю "Світстькому життю" виконавиця розповіла, як на анексованому півострові живеться її батькам і зізналася, що молиться за те, щоб військові зі Сходу поверталися живими. Під час розмови із Катею Осадчею Злата не змогла стримати сліз.

-Які настрої в батьків? Зараз в Криму дуже важко без російського паспорту. Чи збираються батьки змінювати громадянство?

-Ні, мама й тато завжди були за Україну і мене виховували в українському ключі, я повинна була знати мову. У нас у родині з татом раз на тиждень був день української мови, ми спілкувалися виключно українською. Незважаючи на те, що мешкали у Криму. Тому батьки дуже болісно сприйняли цю трагедію.

- Чи не думали батьки після анексії Криму поїхати на материкову Україну?

- А куди їхати? Житла немає. Там вони вже пустили коріння. Там мають будинок, друзів, там робота, риболовля, велосипед, на якому мама їздить по набережній. Куди їхати? Живуть якось, миряться один з одним. У сусідів інші погляди, але вони дуже ліберальні один до одного. Батько в мене виріс в Україні, він усією душею такий український, націоналіст у гарному сенсі слова. Що інші люди думають – не спілкувалася, не можу говорити за них. Настрої різні. Я взагалі хочу порадити всім людям: і моїм батькам, і друзям менше вірити пропаганді, цим "зомбоящикам", інтернету. Вірте тільки перевіреним фактам. Ось я особисто приїхала до мами і сказала: "У нас у Києві все спокійно, ніхто не стріляє". А по телевізору показують, що стріляють та вибухи. Краще нехай мені вірять. Я живу у Києві і у нас все мирно.

- Мама хвилювалася за тебе в момент, коли на Майдані почалися трагічні події?

- Вона мене просила тільки нікуди не виходити. Я кажу: "Ні, я не зможу. Мені цікаво, я не зможу сидіти вдома!" Я була поруч з епіцентром, я навіть чула всі слова зі сцени, постріли у лютому. І мені досить страшно жити з відчуттям того. Коли бачу в небі літак, думаю, невже це винищувач? Або на будівництві поруч щось впаде, я думаю - ну все, почали атакувати Київ. Постійно живеш в якомусь стресі. Щоночі молишся за хлопців, щоб вони повернулися з фронту живі та здорові до своїх родин… Дуже шкода український народ!