"Для нас було вкрай важливо вступити у бій з ворогом на інформаційному фронті", - Олена Квітка, спеціальна кореспондентка «Сніданку з 1+1»
Олена Квітка про роботу під час війни, нову реальність та Каннський кінофестиваль.
За яких обставин ви дізнались про початок повномасштабної війни в України?
Здається, що це було нещодавно і водночас так давно. Стільки всього відбулося з того часу, але чітко пам’ятаю, що 24 лютого у мене була запланована рання зйомка. О 08:30 повинна була бути з командою на локації. Мала записати два інтерв’ю, одне – з італійцем, а інше – з американцем. Вони вирішили залишитися в Україні, попри те, що посольства цих країн закликали своїх громадян покинути Україну через загрозу повномасштабної війни. Ці інтерв’ю були частиною серії сюжетів у «Сніданку з 1+1» про сміливих людей, які вирішили залишитися та підтримувати Україну.
Десь близько 5 ранку я прокинулася. Вибухів не чула, але чітко пам’ятаю, що побачила дивне світло на паркінгу. Там вже бігали люди, їздили машини і це було дуже дивно у таку ранню пору. Потім я побачила пропущений дзвінок від мого оператора, з яким у мене мала бути зйомка, і от тоді вже усвідомила, що щось почалося. Далі слідував дзвінок від мами і лише після цього я почула перші вибухи. «Сніданок з 1+1» вже був на вухах, усі переписувалися у робочих чатах, вирішуючи, як діяти далі.
Насправді швидко виїхала з міста, хвилин за 15, але вони були для мене вічністю.
О 7 ранку я прийняла рішення, що буду виїжджати, адже тоді ніхто не знав, що робити. Ті, хто не з Києва і мали можливість поїхати додому – їхали.
Я потрапила у шалені затори. Найбільший жах того дня, який мені пригадується, – я вирішила виїжджати через лівий берег Києва, хоча усі навпаки ринулися на Захід. На лівому березі вже літали ворожі літаки, гелікоптери, а у Борисполі тоді вже прозвучали перші вибухи. У мене перед очима досі випливає картинка, як я їду Південним мостом абсолютно одна, більше взагалі нікого не було, це дуже лякало.
Чи ви вірили, що повномасштабна війна, зрештою, станеться?
Допускала думку, що це може статися, але водночас не могла осягнути, що таке може відбутися у 21 столітті. Я наче б то сприймала цю інформацію, адже усі джерела інформації попереджали про загрозу, проте до кінця все одно не вірила. Я не збирала жодних тривожних валізок, речей, а документи у мене і так завжди лежать у одній папці, тому того ранку я схопила цю папку, сіла в авто і поїхала.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Новинарі – люди, які звикли працювати в екстремальних умовах", – головна продюсерка ТСН Тетяна Білоус про роботу під час війни
Для нас було вкрай важливо вступити у бій з ворогом на інформаційному фронті.
Чим ви займалися у той період, поки сніданок був на вимушеній паузі та не виходив в ефір?
Ми з колегами домовилися, що працюватимемо по ситуації й хто зможе включатися в роботу – будуть щось робити. На щастя, у Черкасах, звідки я родом, нічого жахливого не відбувалося й обстрілів теж не було.
Моя робоча активність повернулася 28 лютого після повідомлення від директорки департаменту ранкового мовлення Юлії Жмакіної. Вона написала «Квітка, набери мене». Я їй перетелефонувала і Юля сказала: «Дивись, зараз у нас частина людей в доступі, частина – ні. Наразі усі ті, хто на зв’язку, роблять усе. Канал отримав запит на англомовні дайджести, а ти добре знаєш англійську».
Дайджести – це новини у формі коротких, але регулярних роликів, які транслювали війну в Україні, словом, розповідали останні актуальні події. У перші дні війни було вкрай мало англомовної інформації про те, що наразі відбувається в Україні. До того ж паралельно російська пропаганда не припиняла маніпулювати думками людей і для нас було вкрай важливо вступити у бій з ворогом на інформаційному фронті, відстоюючи правду і спростовуючи фейки рф про нашу країну. Щодня таких дайджестів було 5.
Мені здається, що у перші 3 дні я взагалі не лягала спати. Підсумковий дайджест за ніч ми робили по черзі. Складність полягала у тому, що над кожним випуском працює команда людей: редактор, журналіст, режисер, режисер монтажу, перекладач і диктор. Кожен з цих людей мав бути взаємозамінним, тому що дуже часто зникав зв’язок, або лунала повітряна тривога і, відповідно, колеги мусили вирушити до укриттів.
Якщо «зникав» режисер монтажу – ми або чекали на нього, або передавали іншому. Якщо журналіст був не на зв’язку – відповідно, матеріал дописував редактор. І ось в такому форматі перші дні ми працювали 24/7.
Було складно, редактори й журналісти працювали у коридорах, у бомбосховищах, режисери монтажу готували випуски навіть у метро, поки там був зв’язок. Словом, це було справжнім випробуванням.
Підготовка дайджестів об’єднала колег з усього департаменту ранкового мовлення, а саме з проєктів ЖВЛ, «Твій день» та «Сніданок з 1+1». Усі ці люди були розкидані по всіх куточках України: Вінничина, Черкащина, Хмельниччина, Чернівці, Київ і багато-багато інших міст. Нашим завданням було об’єднати усіх цих людей у єдиний відмінно функціонуючий організм.
Перший дайджест вийшов 28 лютого, а останній – 10 червня. За цей період ми підготували 172 дайджести. Це по суті 172 випуски новин англійською мовою, які потім перекладалися ще на інших 8 мов. Все це ми передавали іноземним ЗМІ, посольствам, діаспорам.
Коли «Сніданок з 1+1» повернувся в ефір, над якими темами ви почали працювати вже у новій реальності?
Насправді, чіткого переходу я не пам’ятаю, адже після роботи над дайджестами одразу переключилася на матеріали для «Сніданку». Почала займатися рубрикою «Щоденники війни» – історіями про крутих українців. Вважаю: за будь-чим – за кожною подією стоять люди. І ось ця повномасштабна війна росії проти нашої країни – це сплетіння багатьох історій людей. «Щоденники війни» якраз про це.
Якщо не ми, то хто?!
Наскільки складно було звикнути до роботи у новій реальності, в умовах війни, адже так чи інакше після початку війни «Сніданок з 1+1» став іншим, як і кожен з нас?
Все робилося на адреналіні, з чітким розумінням, що ми мусимо це виконати, адже якщо не ми, то хто? Ми 24/7 копалися у найстрашніших злочинах рф, які вони творили в Україні. Знущання, катування, перехоплення бридких розмов окупантів – розказати світу про це все було нашим щоденним завданням.
З іншого боку, ми намагалися ставитися до цього, як до роботи з усвідомленням: ми мусимо робити це з холодною головою, аби донести усьому світу, що росія – держава-злочинець та вбивця. І саме такий підхід допоміг нам перелаштуватися і морально вижити у цей жахливий період. Якби я читала усі ці новини не як журналіст – я б збожеволіла.
На «Щоденниках війни» стало трохи легше, лайтовіше і більш по-сніданківськи. Ми повернулися у наш звичайний формат story, але, попри це, все одного щоразу переживаємо усі події, про які розповідає герой. Це складно, адже своїми запитаннями ми змушуємо людину переживати ті жахливі події знову і знову, а це може бути будь-що: окупація, втрата рідних і домівки, евакуація під обстрілами і дулами автоматів. Але у кожній з цих історій завжди у фіналі є світло.
Історії про людей, які втратили все, проте не втратили здатність усміхатися, окриляють та надихають розповідати про них всім українцям.
«Щоденники війни» – це про натхнення, про історії, які вчать не здаватися і не опускати руки, щоб там не було. Ми розповідаємо глядачам, що у кінці завжди є промінь надії і ти маєш йти за цим світлом.
Скільки таких історій вам вдалося розповісти за цей час?
Їх насправді було вже чимало, адже не лише я над ними працюю. До того ж вони були абсолютно різні: про втечу героя з Сєвєродонецька на велосипеді під обстрілами, про дівчинку з Маріуполя, яка ховала останній шмат хліба у кишеньці біля серця, але все одно знайшла сили усміхатися. Історія про ферму, яка врятувала купу тварин, про хлопця, який втратив батьків, але став опікуном для своїх молодших братів і сестер.
Також дуже щемлива історія дівчини з Харкова, у якої дитина з ДЦП, а, окрім цього, у неї ще й маленький звіринець врятованих котів та собак. З кожною такою історією переконуюсь: українці – нація сильних і незламних людей. Це надихає жити, не здаватися, відмінно робити свою роботу, аби про цих людей знали всі, і ще більше вірити у нашу Перемогу.
Чи були у вас моменти цілковитого виснаження?
Вперше я відчула це під час роботи з дайджестами, це була шалена втома, просто не могла піднятися з ліжка. Відчувала цілковите моральне і фізичне виснаження. Постійно перебувала у шаленій напрузі. Якщо хтось міг хоча б день не читати цих жахливих новин – у нас такої можливості не було. Коли цих випусків стало трохи менше – можна було видихнути.
Що допомагало зібратися і продовжувати працювати, навіть коли сил фактично вже не було?
Розуміння, що це мій обов’язок. Кожен просто робив те, що міг. Саме це нас і об’єднувало. У «Щоденниках війни» допомагає емпатія до героїв, бажання вислухати їх, розповісти про них.
Ці люди хотіли жити, будувати своє сімейне гніздечко і в один день цього всього просто не стало.
Який із сюжетів найбільше вам запам’ятався?
Одразу пригадую історію з Вінниці, коли там загинула маленька дівчинка Ліза з синдромом Дауна під час російського ракетного обстрілу. Я готувала для «Щоденників війни» матеріал з жінкою, яка працювала неподалік від місця, куди прилетіла ракета. Ця жінка завжди тримає при собі аптечку, хоча вона не медик, а працівниця однієї з держустанов. Щойно вона дізналася про обстріл – схопила свою аптечку і побігла надавати першу медичну допомогу постраждалим ще до приїзду карет швидкої.
Для неї це був шалений стрес, пам’ятаю, як вона сказала: «Я до всього була готова, але не до такого. У людей просто висіло шмаття із рук та ніг. Коли надавала першу допомогу – намагалася не дивитися на людей. Не пам’ятаю облич, пам’ятаю лише рани».
Це дійсно неймовірний вчинок, адже вона не сховалася у бомбосховище, а чимдуж побігла рятувати людей. Це просто жінка, яка мала аптечку і певне розуміння того, як правильно робити перев’язки.
Ще одна щемлива історія про пару, яка втратила будинок. Анна разом з чоловіком жили у Гостомелі. 23 лютого вони отримали ключі від свого новенького, щойно відремонтованого будинку, але так і не змогли там пожити, адже через обстріли окупаційними військами від їх домівки залишилося суцільне згарище, вціліло лише горнятко. Ці люди хотіли жити, будувати своє сімейне гніздечко і в один день цього всього просто не стало. Залишилися лише стіни та горнятко.
Ви були присутньою на ювілейному 75-му Каннському кінофестиваль. Яка загалом там панувала атмосфера та якою була ваша місія там?
Майже з кожного дня я робила прямі включення для «Сніданку з 1+1». Цьогоріч фестиваль, хоч і неофіційно, але був присвячений Україні. Майже усі намагалися підкреслити кольори українського прапора у своїх вбраннях, аксесуарах, тому червона доріжка стала фактично синьо-жовтою.
Я теж ходила у цих кольорах, тому досить часто учасники фестивалю виголошували слова підтримки або просто усміхалися, коли мене бачили. Не було жодного дня, щоб хтось із колег-іноземців не запитали у мене: «Як там в Україні?».
Також в основній програмі фестивалю був український фільм одесита Максима Наконечного – «Бачення метелика». Це була світова прем’єра, наприкінці увесь зал аплодував стоячи, дуже тепло зустрічали команду на червоному хіднику, багато слів казали на підтримку України, це було дуже потужно.
До того ж ми провели невеличку акцію, аби привернути увагу до окупованих українських міст. Зазвичай глядачі, які хочуть потрапити на фестиваль, проте не змогли придбати квитки – просто стоять перед входом з табличками, на яких написано «1 ticket to ..» і назва фільму. Ми вирішили обіграти це, теж взявши такі таблички, але на них ми писали назви українських міст, які в той час були окуповані, тобто «One ticket to Mariupol» і інші. На нас звертали увагу, звичайні перехожі теж брали ці таблички і долучалися до нас. Переважній більшості, з моїх спостережень, було не байдуже до подій в Україні.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Через високу загрозу нових ракетних ударів, виходити з підвалу було страшно", — Владислава Грубич, кореспондентка «Сніданку з 1+1»
Як особисто ви змінилися за цей період?
Це питання я завжди ставлю своїм героям і це так складно, насправді… Мені здається, що повномасштабна війна розірвала мене на шмаття зсередини через розуміння, скільки болю та горя вторгення росії принесло українцям. Війна допомогла мені зрозуміти, що життя потрібно наповнювати сенсом «тут і зараз». Нічого не відкладати на колись. Завжди йти далі і не хапатися за минуле.
Дуже хочу в прямому ефірі сказати: «Нарешті настав день нашої Перемоги».
Яким для вас буде день нашої спільної Перемоги?
Мені здається, що це буде не день, а місяць Перемоги. Мої сусіди у Києві вже планують святкування всім будинком. Навіть вже почали потроху обговорювати святковий план дій. У Черкасах, у батьків, теж усі вже готуються відзначати цей довгоочікуваний день.
Дуже хочу в прямому ефірі сказати: «Нарешті настав день нашої Перемоги». А потім розповісти про те, як ми рухатимемося далі, аби стати ще кращими і зробити ще кращою нашу країну.
Звісно, що хочу зняти сюжет про відбудову одного із міст, яке було вщент зруйноване. Наприклад, про Бахмут, Сєвєродонецьк, Маріуполь. Про ті міста, яких вже фактично немає. Хочеться розповісти безліч історії про світле та добре, про Україну, яка розквітне знову.
