Ми з родиною - двоє дітей, чоловік і мама - у 2014-му році переїхали з Луганська до Києва. Поряд не було нікого, вдома залишили все, що нажили. На руках мали лиш 20 000 гривень. Жили на орендованих квартирах...

Зараз ми з чоловіком непогано заробляємо, моя кар'єра пішла вгору. Відкладаючи зарплату, зібрали капітал на власний бізнес. Плануємо придбати житло. Якби ми одного разу не ризикнули, то ніколи б не дізналися про власні сили, і не повірили б, що зможемо вижити в такій складній ситуації.

Ризикуйте, вірте у власні сили, розвивайтесь і у вас обов'язково все вийде!

П'ять років тому, 27 грудня 2013-го року ми з чоловіком і трирічним сином виїхали, як нам тоді здавалося, на край світу... на батьківщину Снігової Королеви, на далекий острів Шпіцберген у Норвегії. Ми провели там цілих три роки. Час ніби зупинився. Було дуже складно звикати до нового клімату, постійних завірюх і полярної ночі. Та в пам'яті назавжди лишилися прекрасне північне сяйво, олені, яких дітки годували з рук, тюлені, що лежали прямо в порту.

А тим часом у моєму Донецьку почалася війна. Про те, що коїться вдома, ми дізнавались лише від рідних. Українського телебачення в нас не було.

І коли ми в січні 2017-го року повернулись додому, то змушені були оселитись на батьківщині мого батька у Вінницькій області. Поки що в нас все добре. за ці роки в нас з'явилася маленька донька. Та ніхто не знає, куди нас знову закине життя. Вірю в краще і бажаю всім миру!!!

31 серпня 2014-го року виїхав з Донецька, де пройшли найкращі роки мого життя. Виїжджаючи, чув вибухи. Сльози навертались на очі, коли за вікном автобуса пропливали террикони.

Складно однозначно сказати, яким чином після цього змінилось життя. Багато було переломних моментів. Тепер я дивлюсь на речі іншим поглядом і з гіркотою згадую той день. Дуже сумую за Донецьком і улюбленими місцями шахтарського краю. Та не маю можливості поїхати туди хоча б на пару днів просто прогулятися. Та влада оголосила мене "ворогом цієї чортової республіки".

Минуло вже більше чотирьох років, гіркота від такого повороту долі слабшає. Рани затягнулись. Я просто змирився, що вийшло саме так.

Горлівка, літо 2014 року. Було у мене тихе життя , але... все пішло не так. Були бої, були сльози і страх, страх і ще раз страх і нерозуміння того, що все відбувається у реальності. Часу на роздуми не було, був лише дикий інстинкт вижити... Снаряди розривалися біля будинку, а люди, як щури, ховалися у підвалах. Діти плакали, старі люди молилися і згадували другу світову війну, страх поглинав усе.

Ми з сестрою вирішили вибиратися. В такі миті не думаєш, куди і яким чином, з грошима чи без. Дитині сестри на той момент було 5 років. Це було складно. Ми виїхали втрьох з однією сумочкою, де були документи і гроші в буквальному сенсі на тиждень.

Приїхали в чуже місто. Добрі люди допомогли оселитись у гуртожитку. І знаєте, що ми зробили? Лягли спати, забувши про все. Ми не боялись, що будь-якої миті треба буде втікати, і спали близько двадцяти годин.

Попереду у нас було багато випробувань в чужому місті без перспектив і грошей. Найбільше ми боялися впасти на "соціальне дно". Пройшло вже 5 років, а всі спогади живі, згадувати боляче. Лишилась невизначеність. Житла немає. Зарплата мінімальна. Дитина вже закінчує третій клас. Що далі - невідомо. Але ми не здаємося. Це реальна історія , яка на 180 градусів змінила моє життя. І ця історія ще не закінчена ...

У 2014-му році довелося покинути бізнес, дім, рідних і поїхати з рідної Євпаторії. Ми перебралися до Дніпра. А буквально через місяць закрився один з найбільших банків країни, Дельта Банк, в якому ми зберігали всі свої кошти. Я сам працював у банківській сфері і теж потрапив під скорочення. Таким чином, ми втратили все, що мали.

Та за рік ми переїхали до Рівного, де знайшли новий дім. Наше хоббі - театральна діяльність. І воно стало для нас основним джерелом прибутку. Про таке раніше ми могли тільки мріяти!

Ми з родиною (я, чоловік, двоє дітей і мама) - переселенці з Донецької області. Спершу ми переїхали до родичів до села Яреськи Полтавської області. Думали, пожити там місяць, але затримались на три.

У травні 2015-го року переїхали до Бердичева Житомирської області. Діти дуже важко переносили всі переїзди та зміни садочків, але вже звикли. Зараз ходять до школи, у третій і перший клас. Вони навіть не згадують про події трирічної давнини.

Я працюю кравчинею. Чоловік влаштувався на завод, де збирає електропроводку для автомобілів. Мама - пенсіонерка. Вже три роки живемо в орендованій квартирі. Звикли. Але спершу було дуже важко.

У червні 2014-го року мені було 17 років, я не знала, що робити. Після закінчення школи я не вступила в Академію мистецтв і працювала на оптовій базі оператором комп'ютерного набору в рідній Горлівці. Того літа мама з моєю молодшою сестрою планували працювати в хостелі на узбережжі Азовського моря. А я хотіла залишитись у Горлівці і на вихідних їздити до бабусі з дідусем допомагати на городі.

Одного звичайного робочого дня 2014-го року я почула новини про те, що навколо міста збирається військова техніка. Наступного дня було окуповано будівлю прокуратури неподалік від моєї роботи. Тоді ми зрозуміли, що буде щось серйозне. Того ж дня я побачила на сторінці facebook Слави Фролової пост з інформацією про те, що вона шукає помічників на Арт-пікнік. Я заповнила анкету, розповіла, як давно хочу долучитись до проекту. Також я написала, що готова виконувати будь-які завдання, жити де завгодно, навіть у павільйоні, тільки б не залишатися тут. За день я вже стояла на Центральному вокзалі Києва з однією сумкою літніх речей і пакетом книжок для літньої бібліотеки проекту. Я чекала на таксі до ВДНГ - мого дому на найближчі три місяці.

За пару тижнів події в Горлівці розвивались вже активніше, стали з'являтись новини про обстріли і руйнування. Мама з сестрою виїхали на море, а бабуся з дідусем лишились у селищі Чигарі - в сірій зоні. Щодня я робила свій внесок у проект, а ввечері приходила до своєї кімнати у 4-му павільйоні, читала новини, дзвонила рідним і плакала. У моїй голові сімнадцятирічної дівчинки не вкладалося - рік тому на уроках історії ми вивчали Другу світову, і ось зараз вона відбувається в моєму домі, завдає болю моїм рідним людям і місцям. Щодня я боялась за їхні життя, мені снились жахіття, а від обговорень "подій на Сході" котились сльози і тремтіли руки. Щоразу.

Я довго не могла сприймати слово "біженка" на свою адресу, я не вірила, що більше ніколи не повернуся додому, не побачу террикони, не зайду до школи на урок до вчителів. Я мріяла, що моя родина все ж збереться за одним столом у нашому рідному домі.

У тому літі було стільки болю і страху, але стільки ж радості, любові, турботи і підтримки, здавалося б, сторонніх людей. Завдяки їм я не почувалася самотньою. Мене забирали до себе додому, аби я відчула домашню атмосферу, віддавали і прали одяг, приносили посуд і всі необхідні речі.

Я втратила дім, але знайшла друзів і віру в людей.

Почалось все весною 2014-го року в Донецьку, я якраз закінчувала школу. Мені дуже пощастило, що я встигла отримати останній нормальний атестат про закінчення школи! Літо 2014-го я не забуду ніколи – були обстріли нашого району, ніколи б не подумала, що буду свідком війни! Було дуже страшно, коли не знаєш, куди прилетить снаряд, спали на полу, в коридорі, адже дім здригався від вибухів!

Треба було вирішувати, куди йти вчитися далі, я все сподівалась що восени все буде добре, але все вийшло навпаки… У 2015-му році ми з братом переїхали до Києва, а батьки залишились.

Потім я переїхала до Вінницької області і прожила там рік. Там було тихо, спокійно, але дуже хотілось жити ближче до дому! У 2016-му році я поступила до ВНЗ Маріуполя. Тут почуваю себе майже як вдома - своя область і схожі міста. Пізніше батьки з братом також переїхали до Маріуполя. Відколи поїхала, я ще жодного разу не повернулась додому.

Не думала, що в 17 років так кардинально зміниться життя! Хоча в моїй історії є й позитив. Я вийшла заміж, навчаюсь в дуже гарному університеті. Але важко облаштовуватися на новому місці, постійні переїзди з одної квартири на іншу. Є люди яких не торкнулась біда, і вони заробляють на чужому горі… Дуже хотілось би, щоб люди зрозуміли, що нам тяжко жити в чужому місці де нічого немає свого, та ніколи не побажаю випробувати те, що ми пережили!