Попри те, що він не походить із творчої сім’ї, Дмитро зумів вибороти своє місце у світі кіно завдяки рішучості та наполегливості. Його шлях — це історія про сміливість змінити своє життя, віру у власну мрію та здатність віддаватися професії повністю. У Прикордонниках він зіграв одного з ключових персонажів, і ця роль стала важливою віхою у його кар’єрі.
У спеціальному інтерв’ю редакція сайту 1plus1 поговорила з актором про закулісся зйомок другої частини культового серіалу, перші кроки у професії, особисті цінності та мрії на майбутнє.
Коли у вас виникло бажання стати актором? Це був порив емоцій, чи мрія, над якою довго працювали?
Я не з акторської родини — у нас не було династії з десяти поколінь акторів. Але творчість мені завжди була близька. Ще у школі й в університеті я любив вигадувати щось, знімати смішні відео, намагався зібрати команду однодумців, але це було непросто — особливо коли навчаєшся на юридичному факультеті, де всі думають про модулі, іспити, а не про креатив.
Після закінчення університету я зрозумів, що юриспруденція — це не моє. Почав розмірковувати, що мені справді подобається, і натрапив на одну японську формулу ікіґай — там було кілька запитань: що ти любиш, що вмієш, що потрібно людям і що може приносити прибуток. Я задумався і зрозумів: або блогерство, або акторство. Але блогер із мене ніякий — я не зміг би постійно створювати контент заради охоплень. А от створювати образи, розповідати історії через екран — це мені справді відгукується. Тоді я вирішив: акторство — ось воно!
Як відреагували ваші рідні на вибір акторського шляху? Чи підтримали вас одразу?
Спершу я їм нічого не казав — сказав просто, що поїду до Києва спробувати себе. Потроху почав розповідати, щоб не шокувати одразу. Якщо чесно, я очікував скепсису, але вони відреагували напрочуд позитивно. Хоча до того, коли я ще обережно натякав на творчість, вони були категоричні: Юрист — і крапка. Навіть планували, як допоможуть знайти роботу, житло, усе розписали. Але коли я вже вступив на акторські курси, а потім отримав перші проби — вони щиро зраділи.
Пам’ятаю, як вийшла серія проєкту з моєю участю, і я кажу: вмикайте телевізор, там я. Вони подивилися — і були у захваті: «Боже, як тобі пасує бути в кадрі!» З того моменту вони стали моїми головними фанатами. І зараз дуже пишаються :)
Ви не мали класичної акторської/театральної підготовки з дитинства. Що було найважчим на початку цього шляху?
Найскладніше — навчитися тримати фокус і не зациклюватися на собі. Перші зйомки — це завжди тремтіння, страх, що зробиш щось не так. Ти починаєш оцінювати себе замість того, щоб просто діяти. Це дуже заважає.
З часом я навчився більше бути в процесі, отримувати від нього задоволення. Хоча, якщо чесно, досі не можу спокійно дивитись на себе на екрані — завжди знаходжу, що можна було зробити краще. Але сам процес гри для мене — це кайф. Це те, заради чого я і є у професії.
Коли з’явилися перші проби та перші маленькі ролі, що тоді відчували? Коли відчув і усвідомив, що ви вже в професії – ви вже актор?
Мабуть, уперше я сказав це собі після головної ролі в серіалі Прикордонники. Це був великий проєкт, і коли я його завершив, отримав позитивні відгуки від режисера, кастинг-директорки, продюсерів — я зрозумів: так, я актор. Це вже було не просто спробую, а чітке відчуття професії, в якій я хочу розвиватися й далі.
Розкажіть про вашого персонажа у Прикордонниках. Яким ви його для себе відкрили? Чи додавали щось від себе вже після прочитання сценарію?
Спочатку Андрій здавався мені доволі різким й егоїстичним хлопцем — він був зосереджений лише на собі, любив увагу, особливо жіночу. Але життя його кардинально змінило, і він почав приймати нові правила гри. Поступово з’явилося розуміння, що поруч є інші люди — друзі, побратими, кохана. Це зробило його більш емпатійним, відкритим і вразливим.
Звісно, у процесі роботи я додавав і щось від себе. Ми постійно були в діалозі зі сценаристами й режисером Олексієм Єсаковим. Якщо я бачив, що сцена або реакція героя виглядає нелогічно, міг запропонувати зміни. Іноді ми навіть трохи коригували сюжет — аби поведінка персонажа була чесною.
Якщо говорити про схожість із ним — напевно, у нас обох є потреба в «своїх» людях. Я можу бути сам, але без близького кола мені важко. Ну, і фліртувати люблю — тут ми точно з Андрієм схожі (сміється).
Персонажі ростуть, і це впливає на історію та акторську гру. Яким Андрій буде у 2-му сезоні? Яким ми побачимо його розвиток?
У другому сезоні Андрій помітно змінюється. Він дорослішає — і в особистих стосунках, і як людина. Якщо в першому сезоні він був імпульсивний, запальний, то тепер намагається контролювати емоції. З’являються нові виклики: стосунки з Оксаною стають глибшими, але водночас і складнішими.
Ми побачимо його нові конфлікти — як внутрішні, так і з друзями. Він буде робити дурниці, приймати неоднозначні рішення, але не тому, що він поганий, а тому, що росте, вчиться. Це історія дорослішання — із помилками, протиріччями, але й з усвідомленням.
Цей серіал має особливе значення для українського глядача — історія людей, які стоять на захисті кордонів. Чи відчували ви додаткову відповідальність, працюючи над роллю?
Так, з перших знімальних днів. Як тільки я вперше одягнув форму — відразу відчув колосальну відповідальність. Було навіть трохи страшно: чи маю я право брати участь у такому проєкті? Але команда мене підтримала — сказали, що через кіно ми теж можемо доносити важливі меседжі, показувати, як варто чи не варто чинити.
Згодом, мені писали глядачі, і деякі з них після перегляду Прикордонників вирішили вступити до академії. Це дуже зворушує, але водночас і лякає. Я не хочу, щоб серіал був єдиним фактором такого рішення. Сподіваюся, люди приймають це рішення виважено, радяться з рідними та розуміють усі тонкощі професії.
Та головне, як на мене, — не заклик до дії, а повага. Щоб глядачі розуміли, наскільки важливою є професія прикордонника, скільки в ній мужності, дисципліни й людяності. Ми розповідаємо історії тих, хто щодня захищає державу. І мені здається, це найцінніше, що міг дати цей проєкт.
Чим цей проєкт став особливим саме для вас як для актора?
Прикордонники — це особлива історія для мене. Це мій перший великий проєкт, і саме на ньому я вперше відчув себе справжнім актором. Тут я зустрів фантастичну команду, зокрема режисера Олексія Єсакова — ми з ним спрацювалися з першого дня. У нас свої жарти, своє відчуття ритму, і це дуже допомагає на майданчику.
Цей проєкт показав мені, що зйомки можуть бути не просто роботою, а величезним задоволенням. Він дав віру в те, що я на правильному шляху.
У роботі над роллю важливо знати, де межа. Чи є у вас професійні принципи, від яких ви ніколи не відступаєте на майданчику?
Як таких жорстких табу в мене немає — я сприймаю кожну роль як виклик. Але є певні межі, за які мені було б складно переступити. Наприклад, відверті інтимні сцени — це точно не те, в чому я почуватимуся комфортно.
Усе залежить від історії, режисера, контексту. Якщо сцена справді виправдана сюжетом і подана естетично — це одна річ. Але коли це просто сцена заради сцени, мені таке не близьке.
Були проєкти, сценарії яких я читав, і відразу розумів — ні, це не моє. Надто багато відвертих моментів, які виглядають не красиво, а просто брудно. У такому я б не хотів брати участь. Тому, напевно, мій головний принцип — я не йду на компроміс із собою. Якщо історія не резонує або я не можу бути в ній щирим — краще відмовлюся.
Ви активно розвиваєтеся як актор, але який Дмитро Павко поза кадром? Що у житті для вас найважливіше?
Мабуть, я доволі сімейна людина. У нас у родині завжди було важливо тримати зв’язок, підтримувати одне одного — і мені це дуже близьке. Думаю, саме родина для мене стоїть на першому місці, потім уже професія, а потім решта всього — матеріальні речі, кар’єрні амбіції.
Мені важливо мати поруч своїх людей — тих, з ким можна розділити як щасливі, так і складні моменти. Бути здоровим, любити й цінувати батьків, підтримувати з ними добрі стосунки — це теж частина моїх щоденних цінностей.
Якщо говорити про професію — мені хочеться, щоб через ролі я міг доносити щось світле, підтримувати українську культуру, розповідати історії, які надихають і залишають у серці глядачів теплий слід. Я завжди надихаюся фільмами, після яких виходиш із залу трохи інакшою людиною. Хочу, щоб і мої роботи давали людям це відчуття — щирості, сенсу й тепла.
Є відчуття, що актори живуть одразу кількома життями завдяки ролям. Як це впливає на ваше особисте життя?
Як не дивно — не впливає. Я досить чітко розмежовую: коли закінчується зміна, я виходжу з ролі й просто живу своє життя. Можливо, це частково через характер, але я не люблю залишатися «в образі» після камери.
Єдине, що іноді відчувається — це популярність, коли виходять нові проєкти. Після виходу останніх проєктів із моєю участю — упізнаваність справді зросла, і це додає певного тиску: хочеться відповісти всім, подякувати, підтримати спілкування, але фізично це неможливо. Іноді просто емоційно виснажує.
Популярність приносить як радість, так і виклики. Як ви ставитеся до уваги в соцмережах і впізнаваності? Ловите кайф чи іноді хочеться відсторонитися?
Якщо чесно, я від цього кайфую (сміється). Хоча за характером я радше інтроверт, і мені буває непросто, коли фокус уваги повністю на мені.
У Львові, наприклад, мене впізнають частіше, ніж у Києві — мабуть, тому, що в столиці велика концентрація медійних людей, і це буденність. А от у Львові якось тепліше: можуть просто привітатися, усміхнутися, попросити фото. Одного разу я зайшов у кав’ярню, і за мною буквально натовп із десяти підлітків — хлопці й дівчата — забігли, щоб сфотографуватися. Було дуже кумедно й приємно. Мене навіть частіше називають не Дмитром, а Андрієм — за героєм Прикордонників (усміхається).
А от у соцмережах буває складніше. Там більше повідомлень, більше запитань про другий сезон, більше емоцій і часом навіть негативу. Але я сприймаю це спокійно: хейт — це теж частина гри. Іноді навіть цікаво почитати, що пишуть. Я люблю аналізувати критику, навіть різку — вона допомагає не зупинятися й рости далі.
До речі, дуже тішить, що серед глядачів Прикордонників є й реальні курсанти з Академії Богдана Хмельницького. Ми звісно спілкувалися з ними і під час зйомок, вони говорили, що це круто — бачити такий серіал, навіть якщо десь є гумор чи вигадані деталі. Це для мене велике підтвердження, що ми рухаємося в правильному напрямку.
Про які ролі ви мрієте в майбутньому? Є жанри, які особливо хочеться спробувати?
Мабуть, насамперед я б хотів зіграти у справді класній романтичній комедії — тій, що має оригінальну історію, живих героїв і не повторює вже знайомі сюжети.
Хотілося б, щоб це було щось у дусі старих добрих ромкомів — наприклад, як Як позбутися хлопця за 10 днів із Метью Макконагі. Тепле, дотепне кіно з хімією між героями, де є легкість, але й справжні емоції.
Якщо говорити ширше — дуже цікаво було б спробувати себе у масштабному sci-fi, такому, як Дюна чи Аватар. Хочеться попрацювати з великими постановками, відчути цю іншу кіномову, де кожна деталь — частина цілого світу.
І ще один жанр, який мені близький — психологічний трилер або детектив. Обожнюю фільми, де до останнього тримаєш глядача в напрузі. Один із моїх улюблених — Острів проклятих з Ді Капріо. Хотілося б опинитися у подібній історії — з непередбачуваними поворотами, де все не так, як здається.
І нарешті, яка мрія поза кіно для вас сьогодні є найважливішою?
Передусім — Перемога України. Думаю, це мрія, яку сьогодні розділяють усі українці. Ми всі живемо з цим відчуттям і дуже хочемо, щоб цей день настав якомога швидше.
Якщо ж трохи пофантазувати — дуже хочеться поїхати в Португалію.
Коли мені було років чотири чи п’ять, батьки поїхали туди на заробітки — такий був час, коли Україна тільки починала ставати на ноги. Потім вони забрали мене до себе, і я пам’ятаю лише уривки — маленьку квартиру, приставку, у яку грав, окремі епізоди з дитинства. Але головне, що запам’яталося, — це відчуття. Таке дивне, коли ти ніби не вдома.
Минуло вже понад двадцять років, і зараз дуже хочеться повернутися туди з батьками — пройти тими ж вулицями, побачити те місце очима дорослої людини. Просто порівняти ці відчуття — тоді і тепер.
Вже 17 листопада 2025 року на платформі кіно і телебачення Київстар ТБ відбудеться прем’єра продовження популярного українського серіалу Прикордонники — Прикордонники. 2 курс. А поки глядачі з нетерпінням чекають на вихід історії, можна освіжити в пам’яті всі події першого сезону серіалу, що доступний на Київстар ТБ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий погляд на спадщину Шерлока Голмса: чому варто подивитися серіал Мадемуазель Голмс і чим він особливий