Рівно рік тому, 8 жовтня померла народна артистка України Ніна Матвієнко. 10 жовтня 2023 року Ніні Митрофанівні, яку називали душею української пісні, виповнилося б 76 років.
Сьогодні, у річницю смерті легендарної української артистки згадуємо її мудрі висловлювання про життя, війну, Україну та про те, що таке справжнє щастя.
«Якщо думаю про своє Полісся, бачу мої ліси. І такий чудовий блакитний ранок. З прохолодою такою, з такими туманами - одяг від них стає вологим. Пахне мохом. Так я згадую прекрасне своє дитинство. Коли я співала пісню «Гей, долино, долиночко...», вона не поліська, але коли я її слухала, то одного разу чомусь розплакалася. Бо я вийшла з того ранку і більше туди не повернулася. Але я ці ранки понесла із собою, бо настане колись час, коли я увійду вже в захід свого сонця. То краще вийти з ранку. Вийти і носити цей ранок із собою. Адже ранок — це все-таки життя. Кожен ранок - пояснення перед життям. Подяка Богу, що ти прокинувся разом з усім тим, що тебе оточує»..
«Щастя — коли люди йдуть за ручку і посміхаються. Щастя — коли сміються діти. Щастя — коли співає душа. Щастя — коли є сім`я, коли можна всім разом сісти за стіл. І, звісно ж, щастя — коли мир, коли люди не вбивають одне одного».
«Я була здивована тим, що це сталося так швидко і вночі, як фашисти, як справжні бандити, злодії, лиходії… а воно так і є! І що вони мололи всі ці роки? Як могли розповідати, що ми брати і сестри? За що все це? За що нас вбивати, ґвалтувати цих молодих дівчат? У моєї сестри в Бучі розвалили будинок. Вона тільки купила квартиру, все вклала туди. А ця банда „кадировська“ все повиносила з дому — до трусів повиносила. Голодранці! Я ще такого убозтва не бачила. Це звірина, душогуби, це сарана, яка сьогодні знищує все живе. Це сарана, яка сьогодні знищує все живе!».
«На москалів, звичайно, на орків кажу «падлюки, падли». Матюкнулася пару разів, але пішла покаялася. Батюшка дуже сміявся, він не вірив, що я можу таке казати. Довели ж, правда? Довели!».
«Нікуди не поїду, ні за які гроші, ні за які мільйони. Там така ностальгія! Я була в Нью-Йорку півтора місяця в 1995 році, в Детройті, у Філадельфії, але так хотіла додому! Україна є Україна, комусь і тут потрібно жити. Тут мій Бог, мені здається, тільки тут він є, і я з ним тільки тут можу поспілкуватися».
«Я ще ніколи так не сумувала за Україною, як цього разу. Я розуміла, що щось не так роблю. Україна — вона ж мама, земля-мати, і ми також матері - повинні бути разом зі своєю матір'ю. Помогти молитись за наших синів. Ми той тил, який повинен сьогодні стояти на сторожі наших дітей. І слава Богу, що я там довго не була. Пам’ятаю, що я їхала з сьомої ранку майже до восьмої вечора стоячки в електричці. З Польщі в Україну я вже сиділа, але коли вийшла з потягу в Києві через півтори доби, у мене були опухлі ноги. Я розуміла, що я ступаю, і дуже боляче, але було стільки щастя, що я на своїй землі вже! Я наче вибачилась перед Україною, що я поїхала».
«Я колись думала, що ми ніколи не вийдемо з цього рабства. Коли українська мова зневажалась, нею менше і менше стали говорити. Кожна країна говорить своєю мовою. А в нас якісь були половинчасті — одні так говорять, інші так. Тепер я зрозуміла, що воскресла Україна. Воскресла у мові, воскресла духом».
«У мене з’явилося стільки любові - повний мішок! Таких почуттів у мене ще не було. Любов виходить навіть через сльози, і це правильно. Нехай вони омивають серця наших хлопців, справжніх синів! Я так їх усіх люблю, пишаюся і щодня молюся».
«Я не можу впадати в депресію, адже я повинна захищати свою країну. У людини повинен бути внутрішній стержень. А депресія — для тих, у кого відсутній дух».
«Коли мій чоловік сказав, що раб — це перед Богом, я говорила, що Богу не потрібно твоє рабство, а потрібна твоя свобода любові, щоб людина була вільною у любові до Бога і розуміла закони».