В Україні дедалі частіше говорять про фізичну реабілітацію ветеранів, встановлення протезів і повернення військових до цивільного життя. Водночас одна з найболючіших проблем залишається менш помітною – це щоденна інтеграція людей з пораненнями у суспільство.
Йдеться не лише про безбар’єрність міст чи доступність транспорту, а й про звичайну людську уважність, емпатію та готовність бачити тих, хто повернувся з війни.
Саме цю тему днями порушив 29-річний Ярослав Грубич, син відомого українського телеведучого та журналіста Костянтина Грубича. Влітку минулого року він отримав важке поранення та втратив руку. Відтоді чоловік активно говорить у соцмережах про життя після ампутації, протезування та ставлення суспільства до ветеранів.
Днями Ярослав опублікував відео з вагона метро. На кадрах він їде стоячи серед пасажирів. Сам ролик був з коротким, але промовистим підписом: «протези маєш – постоїш».
У дописі під відео ветеран прямо заговорив про те, що багато людей воліють мовчати – байдужість у громадському транспорті до людей з ампутаціями та тяжкими пораненнями.
«Пофігу, що в тебе немає руки або ноги, або декількох кінцівок. Але маєш протез – постоїш, бо є важливіші справи в телефонах і увага там. Або просто мороз», – написав Ярослав.
Після того, як відео почало стрімко набирати перегляди та коментарі, Ярослав Грубич додав пояснення. За його словами, він не прагнув скандалу, а хотів звернути увагу на проблему, яку суспільство часто не помічає:
«У коментах деякі мені радять просто кричать за місце або взагалі не заходити в метро. Поперднє відео було для того, щоб привернути увагу, що багато людей з інвалідністю закритою або відкритою (особливо з ампутаціями), на яких варто звертати увагу. Варто!».
Окремо ветеран наголосив: проблема не в тому, що люди втомлені чи не завжди реагують ідеально. Йдеться про базову уважність до тих, хто поруч.
Відео швидко стало вірусним. Воно набрало майже мільйон переглядів та викликало величезну хвилю обговорень у соцмережах. Для багатьох українців ця тема виявилася болючою та особистою.
У коментарях чимало людей підтримали Ярослава та подякували за те, що він наважився говорити про проблему відкрито. Багато хто зазначив: культура людяності та уважності у транспорті дійсно погіршилася.
Водночас частина користувачів зізнавалася: проблема ще й у тому, що люди часто просто не знають, як правильно поводитися з ветеранами та людьми з інвалідністю.
«Більшість не знають як вчинити. Бояться, якщо запропонуєш місце, то це виглядатиме начебто поблажливість, якої багато людей з інвалідністю не хочуть. Але треба уступати, згоден. Нам є куди розвиватися».
«Не так давно натрапляла на пост одного чоловіка, що йому принизливо, коли поступаються місцем. Типу не робіть так, я така ж сама людина як і ви. Незрозуміло взагалі, як правильно себе поводити».
«Перед цим бачила відео з двома ветеранами на протезах і казали, що кожен третій питає за день про допомогу і їм це трошки набридло. Типу не просять допомоги – не лізте. То що мають люди робити?».
Водночас інші українці ділилися власними історіями про байдужість, із якою стикаються ветерани або люди з ампутаціями щодня.
«Я на протезі була вагітна, їхала в маршрутці стоячи, ніхто не поступився».
«Нарешті про це хтось сказав, такого багато. З поранення чоловіка пройшов майже рік, а мене це досі страшно курвить, спільна поїздка з ним маршруткою, то нервовий виклик для мене, цікаво чи ці люди знають, як важко в транспорті однією рукою тримати рівновагу».
До дискусії долучилася і сестра Ярослава, Влада Грубич. Вона чесно поділилася власною історією, визнавши, що інколи проблема справді полягає не у свідомій байдужості, а в неуважності та зануреності у власні думки.
«У мене була ситуація, коли я сиділа в телефоні в своїх думках, їхала станцій 10 поспіль (якраз до тебе), і периферійним зором я бачила, що поряд стоїть хлопець, але не вдивлялася. І вже за кілька хв до моєї зупинки я побачила, що він на протезі. Мені не вистачило духу подивитися йому в очі і вибачитися, мені було страшенно соромно. Потім ще цілий день думала про цю ситуацію. Це не виправдання, а просто опис мого досвіду, про який я дійсно шкодую досі. Але відтоді я більш уважна (сподіваюся)».
Після резонансу Ярослав записав ще одне відео, уже разом з іншими ветеранами, які мають також мають ампутації та користуються протезами. У ролику вони пояснили те, чого суспільство часто не розуміє.
«Я вчора виклав відео та побачив дуже багато позитивних і головне – негативних коментарів, як себе поводити. Мені там радили, що треба кричати, про себе говорити і так далі», – зазначив Ярослав Грубич.
За словами ветеранів, більшість військових після поранень не будуть просити про допомогу, навіть якщо їм фізично важко:
«99% ветеранів ні в кого нічого не будуть просити,тому що вони звиклися з тим, що їх життя і так не дуже легке. Особливо це хлопці з ампутаціями. Єдине що, запитайте: можливо, ви присядите?».
Ветерани наголосили, що звичайна пропозиція допомоги – це не приниження і не жалість, а нормальна людська реакція. Окремо вони звернули увагу на ще одну важливу проблему: люди часто не розуміють, який фізичний біль можуть переживати ветерани навіть після встановлення протезів
«Важливий момент, який ви повинні розуміти, що в людей з ампутаціями або тяжкими травмами можуть бути фантомні болі, незручності носіння протеза, неважливо, це нога або рука. Це створює додатковий дискомфорт. І через це ветеран може бути не гарному гуморі, аби з посмішкою вам відповісти, що йому не потрібна допомога», – розповіли ветерани.
Ярослав Грубич також наголосив, що місця для людей з інвалідністю у громадському транспорті дуже часто займають ті, кому вони не призначені.
Його відео в котрий раз оголило проблему, з якою Україна лише вчиться жити: як будувати суспільство, у якому ветерани не почуватимуться невидимими, незручними чи зайвими. Адже після повернення з фронту війна для багатьох не закінчується, вона просто переходить у щоденну боротьбу за нормальне життя серед людей, які ще тільки вчаться бачити поруч чужий біль.
Нагадаємо, що у червні 2025 року Ярослав Грубич підтвердив, що мобілізувався до Сил оборони України. Деталі служби він не розголошував. До мобілізації працював оператором, режисером і відеографом, документуючи війну на звільнених територіях, у сірій зоні та на передовій. Після служби отримав важке поранення, внаслідок якого втратив руку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «На деяких токсичних не реагуєш»: Ярослав Грубич відверто розповів про досвід лікарень «без прикрас»