Група 1+1 media спільно з Всеукраїнським Рухом «Єдині» продовжує популяризувати українську мову та культуру. І цього разу в межах проєкту “Плюсуй українську” ділимося історією українського гімнаста, олімпійського чемпіона Олега Верняєва.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «росія розуміє силу кінематографа», – докторка політичних наук, політична аналітикиня Лідія Смола
У спеціальному інтерв’ю для YouTube-каналу «Єдині» Олег розповів про власний перехід на українську мову, реакцію оточення та досвід занять з викладачем. Окрім цього, спортсмен згадав своє рідне місто Донецьк та поділився заповітною мрією.
Нагадаємо, що у вересні група 1+1 media спільно зі Всеукраїнським Рухом «Єдині» підписали меморандум про співпрацю, в межах якого консолідація зусиль буде спрямована на популяризацію української мови та культури.
До 5 класу я навчався у звичайній школі, а потім перейшов до спортивного закладу – училища олімпійського резерву. У нас була російськомовна школа, але українську мову та літературу теж викладали. І, що найцікавіше, вчителька з цього предмету була доволі суворою, вона дійсно хотіла навчити нас і завжди сварила тих, хто не хотів вчитися або спілкуватися українською. Завжди зазначала, що треба знати рідну мову, бо вона знадобиться у подальшому житті. Тому не можу сказати, що ми зовсім не спілкувались українською та нічого не робили для цього.
У побуті особисто я не розмовляв українською, але, наприклад, мої родичі з села Донецької області спілкувалися рідною мовою. У родині краще за всіх володіла українською, мабуть, моя бабуся, яка вільно спілкувалася і завжди допомагала мені з навчанням.
Після 24 лютого, коли був вдома, вийшов зі своєї кімнати, прийшов до друзів і сказав: «Все. Починаймо спілкуватися виключно українською, адже, поки ми сидимо вдома, то можемо не соромитися, робити помилки, але все ж таки розмовляти рідною мовою. Нам якраз потрібна практика, більше спілкування. А потім, коли це вже буде не так складно, то буде набагато простіше і надалі». І так, крок за кроком, ми почали спілкуватися набагато частіше українською, а потім взагалі так і перейшли на рідну мову.
Більшість людей, з якими я жив разом, родом з Донецька, і, що найцікавіше, вони вільно спілкуються українською. Тож вони мені в цьому допомагали, підказували, виправляли, коли я щось не так казав. Це було більш значущим не для них, а для мене, адже я сам цього хотів, мені це було потрібно, бо вони спілкуються українською на роботі, а я – ні. Тому попросив допомоги й вони погодились. Коли щось забував, то вони нагадували мені необхідні слова, виправляли вимову. Ми навіть хотіли ввести якісь штрафи, коли забуваєш українські слова…
Вже з часом, коли стало спокійніше, коли вже були можливості, то ми знайшли вчителя і я почав займатися. І це дало дуже потужний поштовх для того, щоб я почав набагато комфортніше почуватися у спілкуванні. Адже ми 90% часу з викладачем спілкувалися на спортивні теми, постійно практикувалися, наприклад, ніби в мене брали інтерв’ю. Мені це додавало впевненості й ставало набагато спокійніше та легше. З вчителем стабільно займаюсь 1-1.5 години. Не щодня, а десь 2-3 рази на тиждень. Намагаюсь все встигати й поєднувати зі своїм графіком.
Ми всі намагаємось підтримувати одне одного, допомагати, щоб у кожного було бажання переходити на українську.
У соціальних мережах мій перехід сприйняли позитивно. Одразу багато хто писав, що я молодець, що перейшов на українську. Люди підтримували мене. Негативні коментарі щодо мого переходу писали тільки росіяни, щось на кшталт: «О, перевзувся, на українську перейшов!». Якщо мені таке писали, то просто відповідав, що я не розумію цю людину.
Після мого переходу на українську перейшли й мої батьки. Батько зробив це одразу, майже разом зі мною. Звичайно, що він помиляється, але спілкується. Мама перейшла трохи пізніше. Вона соромилась помилятися, але зараз намагається набагато більше спілкуватись рідною мовою, надсилає голосові повідомлення, телефонує, пише мені українською.
До того ж тренер намагається спілкуватися українською, хлопці в залі теж. Ми всі намагаємось підтримувати одне одного, допомагати, щоб у кожного було бажання переходити на українську.
Це як в спорті: коли є бажання, то може бути один результат, коли бажання немає, то і результат інший.
Ми піднімемо свою українську культуру. Я зараз дуже радий, що у нас, наприклад, багато нових українських співаків з'являється. Як виявилось, у нас їх дуже багато, і в різних музичних стилях можна щось слухати. Сподіваюсь, що з часом у нас будуть і свої фільми, серіали.
Ми повинні зараз реабілітувати всі ті роки, коли нам вбивали в голову дурну інформацію, в яку ми вірили, а це виявилось не дуже й правда. Тому вважаю, що зараз нам потрібно розвивати все наше, українське.
Моя мрія – поїхати додому, в український Донецьк.
Моя мрія – поїхати додому, в український Донецьк, тому що я там не був з 2012 року. Думаю, що підгадаю час, щоб поїхати на матч «Шахтаря» на «Донбас Арені». Скоріш за все, це і буде перше місце, куди я піду в рідному Донецьку.