З українською акторкою Анастасією Іванюк неможливо розмовляти «за протоколом». Адже вона той тип акторів, яка не ховається за зірковими масками, а щиро ділиться своїми тривогами через обстріли, сльозами від зустрічі з морем та мріями про Еверест. Але за цією м’якістю ховається залізна дисципліна та професійний азарт.
Сьогодні її ім’я звучить у контексті телепрем’єри серіалу Скарби. Це історія про маленьке місто, де за кожним парканом ховаються скелети, а родинний затишок виявляється ілюзією. Для Анастасії роль Віри, дівчини, яка пройшла через інтернат та несправедливе ув’язнення, щоб повернути власну гідність і дім — стала справжнім зламом шаблонів.
Як це вдягнути «сталевий панцир», коли всередині ти лишаєшся тендітною дівчинкою? Чи виходить поєднувати пристрасне кохання з професійними суперечками на сцені? Та чому іноді найскладніший шлях веде до найважливіших істин?
Редакція сайту 1plus1 зустрілась з Анастасією, щоб розібратися: де закінчується акторська гра і починається справжнє життя, як не розгубити себе у світі великих амбіцій і що насправді є головним «скарбом» для кожної людини.
Про це та багато іншого — читайте у нашій цікавій і дуже особистій розмові.
— За сюжетом у вашої героїні нелегка доля, сповнена випробувань – інтернат, зрада родини, ув’язнення. Наскільки складно вам було емоційно зануритися в цю роль?
Раніше я ніколи не грала таких персонажок. Зазвичай мене запрошували або на ролі «bitch-girl», або на образ милої класичної героїні. А тут жорстка жінка, яка постійно бореться, бо життя її неабияк «помотало». Для мене це був справжній виклик.
«Я ніколи не грала таких персонажок»
Пам’ятаю, на проби мені дали величезний монолог на кілька сторінок. Мені потрібно було дістати із себе все «сталеве», що я маю. Я навіть вирішила піти від зовнішнього образу: вдяглася в усе чорне, брутальне, намалювала собі стрілки.
Коли режисер з яким ми вже працювали раніше, побачив мене, то лише сказав: «Ого, то ти вирішила ось так?». Я просто хотіла через цей брутальний вигляд розбудити в собі внутрішню Віру (посміхається).
— А наскільки ви самі схожі з Вірою? Або, наприклад, в чому взагалі різні?
Чесно кажучи, мені б хотілося бути схожою на неї у вмінні йти до кінця, не зважаючи ні на чию думку, навіть на дії найрідніших людей. У Віри всі навколо можуть бути «проти», але вона не зупиниться.
Я в житті набагато м’якша та емпатичніша. Звісно, у мене є внутрішній стержень і якщо мене довести, я можу показати цей стан. Але Віра в такому стані захисту перебуває завжди. Усі її життєві випробування зробили її такою. Якби не цей досвід, вона була б значно м’якішою дівчиною, але життя підготувало її до боротьби.
«У Віри всі навколо можуть бути проти, але вона не зупиниться»
— А яку рису характеру Віри ви найбільше поважаєте?
Мені подобається її чесність. Вона завжди каже правду, навіть якщо та дуже гірка. Віра розуміє, що її слова можуть не сподобатися. Або що на неї можуть напасти чи почати тиснути на її кордони.
«Мені подобається її чесність»
Але вона все одно буде прямолінійною, щоб її совість залишалася чистою. Ця внутрішня стійкість мене підкуповує.
— Любов у житті Віри з’являється не в найкращий момент. На вашу думку, чи рятує це почуття її, чи ускладнює все ще більше?
Чесно кажучи, спочатку це все дуже ускладнює. Якби не кохання, Віра просто йшла б далі за своїми звичними постулатами: жорстка, свідома, всім «дає жару» і не замислюється, чи боляче комусь від її дій. А тут з’являється людина, яка робить її м’якшою. Для Віри це справжнє випробування.
Я згадую сцену, де герой Жені Лісничого, Богдан її «динамить». Звичайно, Віра в шоці! Те, що вона взагалі зробила крок назустріч, уже вимагало від неї колосального внутрішнього ресурсу. А він каже: «Дякую, до побачення». І йде.
Пам’ятаю, як грала цей момент — це було дуже образливо, буквально удар під дих. Раніше вона такого не відчувала. Звісно, згодом це кохання змінить її життя на краще, але на старті воно випробування на міцність.
«Кохання змінить її життя на краще, але на старті воно випробування на міцність»
— А як щодо вашого кохання? Кажуть, що багатьох акторів зводить сцена, але не завжди з першого погляду. Як відомо, у вас із Дмитром Соловйовим спочатку не було симпатії, тож коли ви зрозуміли, що між вами щось змінюється?
У мене таке відчуття, ніби ми знайомі двічі. Наше перше знайомство було специфічним. Діма дивився на мене і казав усім навколо: «Ну навіщо ви цю дівчинку сюди взяли?». Мені тоді було лише 18, я дуже старалася, віддавалась роботі повністю, а він ходив і скептично коментував всі мої спроби. Я ж дивилася на нього і думала: «Боже, хто це такий? Що це за рудий невіглас?».
«У мене таке відчуття, ніби ми знайомі двічі»
До того ж Діма буквально вкрав у мене друга (сміється). Я обожнювала проводити час із актором Геннадієм Василенком, ми були як не розлий вода. І тут приходить Діма, вони починають «хі-хі» та «ха-ха», кудись постійно йдуть удвох, а я лишаюся сама й думаю: «Гена, як ти міг?». Я була просто супернезадоволена Дмитром.
Але пізніше, коли ми почали працювати разом у театрі, то відбулося наше друге знайомство. Та людина тоді і той Дмитро, якого я знаю зараз — для мене два різні чоловіки. Сцена зближує дуже тактильно, а спільні сніданки, обіди та вечері під час нескінченних репетицій дозволяють пізнати людину набагато глибше. Так воно і зав’язалося (посміхається).
— Скільки ви вже разом?
Десь два роки. Я не з тих, хто веде календар і рахує дати, у мене просто немає такої звички. Але це була цікава історія знайомства.
Я була такою дівчинкою з пухкими щічками, яка постійно всім незадоволена, і він — ходив навколо й не розумів, що я тут роблю. Мабуть, він просто тоді ще мене «не розгледів» (сміється).
— Наскільки складно поєднувати професійні ролі в театрі й особисті стосунки?
Насправді мені навіть радісно від того, що Діма теж актор. Він розуміє мене так, як ніхто інший. Я можу прийти, нажалітися і він знайде правильні слова — не просто чергове «все буде добре», а щось глибше.
«Він розуміє мене так, як ніхто інший»
Звісно, бувають суто професійні суперечки. Наприклад, на репетиції перед виставою я можу вибухнути емоціями: «Чому ти не робиш так, ми ж домовлялися!». Або він може підійти й тихо сказати: «Настю, зараз моя сцена, не перетягуй увагу на себе». І я в наступному моменті буквально зціплюю зуби, щоб стояти нерухомо й дати йому простір (сміється).
Ми приносимо роботу додому, обговорюємо ролі за вечерею і в цьому я бачу тільки плюс — це нас об’єднує.
— Якщо згадати ваш шлях разом, що в цих стосунках для вас сьогодні найцінніше?
Розуміння. Ми пройшли через складні періоди, бо обоє дуже емоційні. Раніше, коли я починала кричати, то Діма теж кричав у відповідь. І це була безвихідна ситуація. Нам знадобився час на метаморфозу — навчитися відчувати, що саме зараз потрібно іншому.
«Ми пройшли через складні періоди, бо обоє дуже емоційні»
Зараз я дуже нервую через обстріли, то він знає, коли треба просто помовчати, а в які моменти підійти й обійняти. Найгостріше я відчуваю потребу в ньому, коли починається повітряна тривога, а Діма на гастролях. Я лягаю у ванну й думаю: «Боже, де він? Чому я одна?». У такі моменти, як ніколи, розумієш, наскільки людина тобі дорога.
— Ви дуже рано почали професійний шлях, ще під час навчання вже працювали в театрі й знімалися. Чи було у вас відчуття, що дорослішати довелося швидше, ніж хотілося?
Ой, ні! Не знаю, добре це чи погано, але я дуже плекаю свою внутрішню дитину. Ми з нею на «короткій нозі». Навіть із психотерапевтом часто робимо практику, що я заплющую очі й розмовляю з тією маленькою Настею.
Моя дитячість — це мій скарб. Мені 27, але внутрішньо я відчуваю той самий зв’язок із собою, що й у 18 чи 10 років. Для акторки – це суперсила. Я можу зіграти жорстку жінку, «вимкнувши» дитину, а можу відкрити її та бути максимально щирою і милою. Сподіваюся, що навіть у 80 років я буду так само на зв’язку зі своєю внутрішньою дівчинкою (посміхається).
— Театр Лівого берега – важливе місце у вашому житті. Що саме дає вам театр такого, чого не може дати кіно?
Театр — це завжди про розвиток і процес. У кіно я приходжу показувати те, чого вже навчилася, скажімо, «дістаю» зі свого професійного досвіду готові інструменти. А саме в театрі я ці інструменти створюю. Кожна вистава завжди різна. Ми постійно «граємося», шукаємо нові сенси. Якби ми щоразу робили все однаково, то глядачі та й ми самі просто знудилися б.
Театр тримає в акторському тонусі. Зараз реалії кіновиробництва такі, що проєкти знімаються дуже швидко — треба вмикатися миттєво, ще до першого знімального дня. Саме театральний «тренаж» дає мені цю професійну швидкість і форму.
«Театр тримає в акторському тонусі»
— А якщо б обрати між кіною і театром, що б ви обрали?
Ні, я не можу обрати. Це дві невіддільні частини моєї професії. Чесно зізнаюсь, від думки, що якоїсь із них не стане — у мене починається паніка.
Коли я уявляю, що тільки знімаюся в кіно. А це значить у вічному режимі ранніх підйомів та нових партнерів, то мені стає не по собі. Мені важливо іноді «осісти»: прийти в театр, одягнути свій костюм, самій нанести грим. Це мої ритуали і можливість побути з роллю наодинці. Мені потрібні обидва ці світи.
— У багатьох інтерв’ю актори говорять про вигорання. Чи знайоме вам це відчуття?
Мої перші «дзвіночки» — коли починаю більше спати та відкладати будильники. Спочатку на 20 хвилин, потім на годину... Тоді я розумію: усе, ресурс на нулі, треба дотиснути залишки роботи й терміново їхати на відпочинок.
Ще один показник мого стану — це безлад у квартирі. Коли я починаю просто переступати через речі, які звалені в купу. Це сигнал, що я віддала всі сили роботі й не маю енергії навіть на побут. У такі моменти я кажу собі: «Стоп, це вигорання, час взяти паузу».
— Кого з митців або акторів ви вважаєте для себе орієнтиром? Чи все ж не порівнюєте себе ні з ким?
Я дуже стараюся цього не робити. Завжди притримуюсь думки: «Не зачаровуйся, щоб не розчаровуватися». Усі ми насамперед просто люди — чи то голлівудські зірки, чи то мільярдери.
Наприклад, ми бачимо класний фільм або серіал, але не знаємо в яких умовах команда працювала над ним. Часто буває так, що людина яскраво «вистрілює», а потім згасає в депресіях.
Та й порівняння на мене погано впливає. Коли заходиш в Instagram і починаєш оцінювати чужі фігури чи кількість робочих проєктів, то одразу з'являється тривога. Тож я обираю «закритися» від цього, натомість працюю над собою та власним спокоєм. Радію за перемоги інших, але тримаю фокус на собі — так для ментального здоров’я корисніше.
«Радію за перемоги інших, але тримаю фокус на собі»
— Чим ви любите займатися, коли хочеться забути про роботу і бути «поза ролями»?
Мене неймовірно надихає море. Зараз бачу його рідко і щоразу, коли зустрічаюся з ним, то на очі навертаються сльози. А коли настає час їхати додому взагалі плачу, бо так шкода прощатися.
А нещодавно я відкрила для себе гори. Раніше не розуміла людей, які витрачають на це стільки здоров’я та енергії. А зараз, чесно скажу, вже шукаю інформацію, як підготуватися до походу в базовий табір Евересту (сміється).
Сама вершина для мене поки щось нереальне. Проте побачити Еверест на власні очі з висоти 5000 метрів — моя мета на найближчі 10 років. Це було б справжнє звершення і я вірю, що воно здійсниться.
— Уявімо, що ви пишете листа собі через 10 років. Про що ви в ньому попросили б?
Я люблю ставити собі такі питання «в майбутнє», щоб потім на них відповідати. Найперше запитала б про війну: «Чи закінчилася вона, чи живі мої близькі?».
Через десять років мені буде 37 і я сподіваюся, що в цьому віці буду щасливою та самодостатньою. Можливо, у мене буде велика сім’я або я саме підкорюватиму Кіліманджаро чи омріяний Еверест (посміхається).
Головне знаю, що продовжуватиму кайфувати від професії, бо впевнена, що вона зі мною назавжди. І вірю, що буду у вільній країні та розмовляти й грати рідною мовою.
Не пропустіть нові серії серіалу Скарби на 1+1 Україна з понеділка по четвер о 20:00!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «За характером я зовсім інша»: Даша Трегубова – про нову роль у серіалі Скарби, свою суперечливу героїню та життя поза екраном