Андрію, цього року в тебе подвійний ювілей: Андрію Данилку – 45, Вірці Сердючці – 25. Як будеш святкувати?
- Знаєш, я терпіти не можу розмови про вік.
Чому?
- Не можна про це говорити, коли цифра не відповідає твоєму вікові. Я можу мати поганий вигляд і бути не бадьорим. Але є таке відчуття: сидять мої однолітки, і мені здається, що це дядьки . А в мене нема цього відчуття «дядьки», у мене відчуття студента.
А Вірі двадцять п’ять ти будеш святкувати?
- А от Вірі мені здається, що більше. Сценічний персонаж, який існує стільки років, - це дуже багато! Мені здається, що їй – 45, а мені – 25!
А от, коли тебе захочуть привітати рідні, прихильники…
- Вони на вахті залишають пакети з дарунками, і я потім все дивлюся. Це мені приємно, а от вислуховувати годинами тости я не можу.
Це такий перехідний вік: іноді чоловіки починають купувати дорогі машини або маєтки. У кого на що вистачає коштів. Ти людина не бідна, в тебе є якісь матеріальні забаганки?
- У мене все навпаки. Такі бажання були, коли я був провінційним хлопчиком з Полтави і нічого не мав, а жив у пристройці. Був період, коли багато концертів, грошей, і ти купуєш квартири, машини. А зараз так мало треба: я живу на Хрещатику, і мені хочеться повністю змінити ремонт. Хочеться такий лаконічний простір.
Кажуть про те, що ти завів собі гусака, це правда?
- Це гусиня, і в неї вилупилися гусята. Коли я ліг спати, вони залізли на мене. Коли гусиня мене бачить, то одразу кричить: «Ееей», немов чується Андрій.
Де тепер живе ця гусиня? Ти в нас тепер тато-гусак, і в тебе є маленькі гусенята…
- Мене дуже дивує, як тварини відчувають. Як тільки гусенята заходили до гримерки, вона відразу заспокоювалася.