Дмитре, ти завжди дуже ретельно ставишся до заявленого дрес-коду. Сьогодні дрес-код - білий, і ти, звичайно, у білому піджаку. Таке враження, що у твоїй величезній шафі завжди знайдеться щось, аби догодити організаторам.
- В мене геніальна дружина. І ти знаєш, в мене є брюки від цього лапсердака (як казала моя бабуся), але ми їх забули, уявляєш?
Де вони загубилися?
- Вдома. Я їх попрасував своїми руками, повісив на білі двері, ми сіли у білий Smart і приїхали, і в мене немає білих штанів.
Нещодавно у гурту Pianoбой вийшло нове відео. У кліпі відображено дуже актуальне для сучасних шкіл цькування дітей. Чи з тобою таке в школах траплялося?
- Коли ми переїхали до іншого району, я пішов у нову школу. Нова школа була дуже переповненою, це в місті Вінниця. У класі не залишилося вільних місць, і мене посадили на підвіконня. Я сидів за підвіконням і вже був «білою вороною» на той час. Потім я застудився і пропустив два тижні. Повернувся - а на моєму місці за підвіконням сидить вже інша дитина і для мене місця вже зовсім немає. Мене посадили за вчительський стіл, і я сидів, а вчителька стояла наді мною увесь час. Я писав щось тремтячими руками, ну знаєш, творча дитина (колись був), всі реготали. До того ж, я ще не був боксером абсолютно і займався бальними танцями, музикою, і це було некруто зовсім у цій школі. Був такий культ фізичної сили. Я витримав одну чверть, розпрощався із цією системою і перейшов в іншу школу, де була зовсім інша ситуація: я знайшов друзів і був «Містер школа».
Як ти з сином знаходиш спільну мову? Які син розповідає тобі історії? Чи цькують його у школі?
- Йому зараз чотирнадцять років. Це такий вік, коли з них треба витягувати інформацію. Ми з ним робимо так: йдемо у студію, спочатку граємо на інструментах, потім граємо у баскетбол, потім – у шахи. Тобто дві години триває «прелюдія» до чоловічої розмови. І вже потім я якимись шляхами починаю дізнаватися про певні речі.