Вже 31 грудня о 19:00 у Вечірньму Кварталі глядачі побачать Марту Адамчук на сцені у великому новорічному випуску. В ексклюзивному інтерв'ю редакції сайту 1plus1 співачка розповіла про втому, яка змушує зменшити оберти, спроби прислухатись до себе, а також — про історію створення пісні Гола по квітах, що виникла зі спонтанного моменту.
Зараз багато людей відчувають втому від гонитви за ідеальним життям. Чому тема повернення до себе стала однією з ключових, на вашу думку?
Власне, відповідь вже закладена в самому питанні — люди справді втомилися. Втомилися від постійної гонитви, від необхідності відповідати якимось уявним стандартам. Ми всі дуже виснажені і станом у країні, і подіями, які проживаємо щодня. У такому стані просто не залишається ресурсу на гру, на вдавання та роль «у мене все добре», коли насправді важко.
Я помітила, що коли ти по-справжньому втомлений, у тебе немає сил прикидатися. Немає енергії бути кимось іншим, ніж ти є. Ти починаєш обирати лише те, що не шкодить твоєму фізичному й ментальному здоров’ю. Все зайве відпадає само собою. Ми настільки виснажені, що нас буквально притискає до правди про себе. До власної природи. Не тому, що це тренд чи модна філософія, а тому що іншого ресурсу в нас просто немає. І саме тому тема повернення до себе стала такою актуальною.
Мені дуже шкода, що шлях до цього пролягає через такий досвід, але водночас — це чесний момент. Нарешті все стає на свої місця. Я б назвала це своєрідним священним лакмусом: він проявляє справжнє і залишає тільки те, що має сенс.
Що для вас особисто означає «повернутися до себе»? Коли ви востаннє зловили той момент, коли хочеться просто зупинитися й видихнути?
Повернутися до себе для мене — це насамперед почути себе. Бо я, як і багато хто, часто живу в режимі бігу: графіки, дедлайни, недосип. І в якийсь момент тіло просто буквально вимикається. Коли тебе «вирубає», і ти вже ні на що не здатний. Саме тоді стає зрозуміло: так далі не можна.
Зараз я вчуся себе слухати. І вперше дуже чітко це проявилося, як не дивно, у спорті. Я хочу стабільності, хочу тримати графік, але не завжди маю сили на заплановане навантаження. І тепер я можу прийти на тренування й чесно сказати тренерці: сьогодні в мене є ресурс тільки на розтяжку, або навпаки — сьогодні хочеться активніше. Я дозволяю собі бути в різному стані. І це навчання відбувається саме всередині дуже насиченого графіка, а не «колись потім».
Першим серйозним тригером для мене став перший сольний концерт. Місяць перед ним був надзвичайно інтенсивним, а після — я фактично весь червень відновлювалася. Тоді я чітко відчула: таке навантаження не може бути нормою, потрібен баланс. Хоча чесно, він у мене досі неідеальний. Я відпочиваю, набираюся сил і знову починаю бігти, знову графіки, темпи, рух без пауз.
Але різниця в тому, що тепер я хоча б вмію зупинятися. Коли маю вихідний, я реально слухаю, чого хоче тіло. Якщо хочеться просто лежати — я лежу. Раніше я б картала себе за це, відчувала провину. Зараз — ні. Я намагаюся нормально їсти, не заїдати втому абичим, а відчувати, чого мені справді хочеться.
Я почала надихатися простими речами: красою, затишком, чистотою. У вихідний день — чиста постіль, попрасувати білизну, навести лад у домі, створити для себе простір, у якому добре. І в цьому для мене є дуже важливий момент — я починаю не просто жити за інерцією, а свідомо керувати своїм життям.
Чому, як вам здається, ми так легко підміняємо свої справжні бажання тим, що треба?
Мені здається, що на нас дуже сильно впливають соціальні мережі — це не новина, про це всі говорять. Але говорять давно, а реально змінюється поки що небагато. Зараз з’являються певні зрушення, але вони часто виглядають як крайнощі. Ми різко кидаємося з одного полюса в інший, так і не знаходячи балансу.
Соцмережі постійно нав’язують уявлення про те, «як треба». Як виглядати, як поводитися, що робити, щоб тебе прийняли, помітили, визнали. І разом із цим з’являється страх: якщо ти не вписуєшся, то тебе не приймуть. Якщо ти не заспіваєш «правильну» пісню, то її не візьмуть на радіо. Якщо ти не в ідеальній формі — ти не будеш цікавим. І ця тривога запускає нескінченну гонитву.
Але мені здається, що нам просто потрібен ще час. Зараз період крайнощів, і це нормально. Згодом ми прийдемо до золотої середини, коли стане очевидно: кожному добре своє. Нам не випадково дані різні здібності й задатки. Одна людина не заспіває так, як інша, так само як інша не зможе лікувати людей чи створювати щось своє. У кожного свій шлях і своя сила.
Гнатися за чужими ідеалами й жити за принципом «як треба» — це, по суті, абсурд. Бо тільки ми самі насправді знаємо, як нам потрібно. І повернення до цього знання, мабуть, і є найважливішим кроком.
Як з’явився у вас той стан, з якого народилась пісня Гола по квітах?
Він не «з’являвся» якось спеціально, я його просто зловила. І в цьому, мабуть, головна цінність. Бо істинні речі народжуються саме так: природно, органічно, без вигадування й конструкцій. Я добре пам’ятаю той момент. Після другого сольного концерту я вночі розкладала вдома купу квітів, паралельно розмовляла з другом по телефону й у якийсь момент сказала: «Боже, хтось би бачив, як я тут ці квіти розкладаю майже гола». А він відповів: «Класна фраза — гола по квітах». І все склалося.
Отакі пісні, які справді мають відбутися, приходять дуже швидко. Ти не носиш їх місяцями, не відкладаєш демки, не сумніваєшся. Ти просто ловиш цю енергію в повітрі. Тобі залишається тільки зробити це фізично: записати й випустити.
Для мене це дуже символічно, бо саме сольні концерти, і цей другий особливо, оголили мій справжній стан. Гола по квітах може звучати буквально, і так, фраза стала поштовхом, але насправді цей трек — про чесність із собою. Про момент, коли ти не соромишся бути собою, коли відкритий передусім для себе й несеш цю відкритість далі — людям. Коли не боїшся говорити й співати про особисте.
Цей трек доволі незвичний, навіть нішовий — так мені сказала моя фокус-група. І, звісно, з’являються думки: візьмуть у ротацію чи ні. Але водночас це не лякає, бо ти відчуваєш, що тобі хочеться це співати, це твій стан. І ти просто випускаєш у світ цю чистоту.
Ви згадували, що трек виник дуже спонтанно. Що для вас найважливіше у таких живих творчих моментах?
Найважливіше для мене не втекти від того, що ти відчуваєш і чуєш. Бо дуже часто це трапляється раптово: щось може наснитися, з’явитися мелодія, рядок і перша реакція буває банальна: «Лінь вставати, потім». А насправді треба не лінуватися й ловити. Бо такі моменти з’являються нечасто. Оцей канал правди іноді відкритий, а іноді — ні. І якщо його не почути вчасно, він може просто закритися. Тому важливо не тікати від цих станів і не намагатися одразу все раціоналізувати головою, не переконувати себе, що є щось «важливіше». Навпаки, навчитися їх помічати. Бо, якщо чесно, кожен момент у нашому житті живий. Просто ми не завжди це усвідомлюємо.
Мені дуже боляче, що ми часто починаємо цінувати одне одного тільки після втрати. Те, що сталося зі співаком ADAM, — страшна трагедія. Його пісні й раніше були популярні, але саме зараз вони всі в топ-чартах. І мені прикро, що це відбувається тоді, коли людини вже немає. Це ще один жорсткий урок — про цінність «зараз». Про те, що ми не знаємо, що буде завтра вранці.
Я навіть ловлю себе на дуже простих речах. Колись я мріяла про машину й уявляла, як восени буду їхати, слухати джаз. Машина з’явилася, а джазу в моєму житті майже не було. І тепер, коли йде дощ, я спеціально вмикаю його, їду й кажу собі: «Ти ж цього хотіла. Злови цей момент». Я ніби навмисно повертаю себе в проживання, і поступово справді починаю відчувати. Нам усім ще дуже потрібно цьому вчитися. Це великий, важливий пласт, до якого ми тільки починаємо відкриватися.
Що допомагає вам не загубити себе, коли навколо багато справ, поїздок, людей і очікувань? Як ви відновлюєтеся, коли відчуваєте втому чи вигорання?
Я, мабуть, ще не навчилася повністю себе не губити. Я живу в хаосі, і буває, що справді гублю себе. Дуже часто організм сам подає сигнали: приходить застуда, якась хвороба, виснаження, і тоді ти розумієш, що це не випадковість. Це тіло вже не просить, а буквально кричить і зупиняє тебе, бо інакше ти просто не можеш.
Але навіть у щільних графіках я зрозуміла одну просту річ: мені не завжди потрібен «ідеальний» відпочинок. Іноді достатньо півгодини просто полежати. Або навіть десяти хвилин. Я можу сісти на підлогу, закинути ноги на стіну, просто побути в тиші. І цього вже вистачає, щоб трохи наповнитися й піти далі. Хоч мінімально, але відновитися.
Мене дуже заряджає спорт. Так само — якийсь легкий, незамислуватий фільм, навіть той, який я бачила мільйон разів. Я можу просто увімкнути його фоном, і він створює для мене потрібну атмосферу. Це теж спосіб заспокоїтися.
Я навчилася відпочивати в потягах. Коли інколи немає зв’язку, я ловлю себе на думці: «О, як добре». Просто лежу, відпочиваю. Пам’ятаю, як їхала з Будапешта до Києва прямим потягом 23 години. Я лежала, читала, писала пісні, слухала музику, дивилася фільми, спала. У якийсь момент ти починаєш справді проживати цей час, а не боротися з ним.
Ще одна моя важлива річ — затишок. Навіть у подорожах, навіть у нових містах і готелях, де все постійно змінюється, я завжди намагаюся створити навколо себе комфорт. Увімкнути тепле світло, зробити собі каву, якось «приручити» простір. Для мене це дуже заземлює. Моя робота неможлива без поїздок і без недосипів. Тому я не шукаю ідеальних умов, а просто намагаюся виходити з ситуації так, як можу.
Чи помічаєте ви, що українці зараз змінюють ставлення до життя – менше гонитви, більше чесності з собою?
Так, я помічаю, що ставлення до життя справді змінюється. Але чесно, багато в чому ці зміни народжуються зі стресу. Хотілося б, щоб ми прийшли до цього зі спокою, з усвідомлення, а не через біль і виснаження. Але зараз, напевно, інакше просто неможливо. Це скоріше стан: «Все, досить, я буду жити». Навіть якщо це рішення приходить через край, через втому — це вже рух. Бо було б набагато гірше, якби до цього не доходило взагалі.
Що стосується чесності з собою — так, цей час дуже багато чого проявляє. Він ніби знімає маски й оголює справжнє. І, мені здається, зараз найважливіше — звертати увагу на себе в першу чергу. У нас є звичка дивитися назовні: покритикувати, помітити, що «десь хтось не так». Але значно важливіше подивитися всередину, побачити, що саме в тобі проявляється під тиском, у стресі, в нестабільності. Бо змінювати світ навколо можна тільки через зміну себе. Це не завжди приємний процес, і він точно не легкий. Набагато простіше й «вигідніше» помітити щось в іншому, ніж переосмислити власний світогляд. Але без цього руху не буде. Це складний, важкий пласт, і він дається нам непросто. Але найважливіше — він зрушився з місця. І це вже багато.
Дивіться новорічний Вечірній Квартал 31 грудня о 19:00 на телеканалі 1+1 Україна.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Усе стерли і почали міняти»: Даша Квіткова розповіла про підготовку до Танців з зірками і як кілька разів переробляли номер