Дивіться нові випуски Вечірнього Кварталу з 1 листопада щосуботи о 21:00.
Акторка та гумористка Жіночого Кварталу та ведуча YouTube-шоу Порадниця — Олександра Машлятіна ексклюзивно для сайту 1plus1 зізналась, чому досі хвилюється перед виступами, як пережила поранення рідного брата та що допомагає їй справлятися з тривогою, а також поділилась, які маленькі традиції з її партнером Іваном допомагають їм в особистому житті.
Ви у гуморі вже понад десять років. Якщо згадати себе тоді і зараз — що змінилося найбільше? У відчутті сцени, у ставленні до публіки, до себе самої?
Напевно, скажу, що дуже багато чого не змінилося і це, чесно, трохи бісить. Наприклад, страх сцени, ті шалені нерви перед виступом. Здавалося б, за стільки років уже можна було б ставитися до цього простіше, але ні, кожен раз те саме. І ми з дівчатами досі маємо цей мандраж перед виходом на сцену. Не знаю, мабуть, це частина процесу.
А ще, якщо говорити про гумор, саме написання реприз, то з роками це стало складніше. Потрібно більше ресурсу, і, відверто кажучи, частіше хочеться спати (сміється).
Ваші проєкти Порадниця на YouTube і Вечірній Квартал - абсолютно різні світи. У чому найбільший контраст між створенням жартів для живого виступу й онлайн-гумору? І чи є у вас внутрішній критерій: ось це точно зайде?
Порівнювати Порадницю та Квартал дуже складно, бо це абсолютно різні формати. У кожному є свої плюси й свої мінуси. На сцені ти одразу відчуваєш реакцію глядачів і це дає енергію. А от на YouTube завжди є інтрига: «зайде» чи «не зайде». І, мабуть, там відчувається більша відповідальність, бо в кадрі ти повністю відповідаєш за все сама. У Кварталі завжди є команда, дорослі, які підкажуть, підправлять. А на YouTube немає за кого сховатися — усе на тобі.
Ви відверто говорили про брата Олексія, який воює, і про його поранення. Як ваша родина прожила цей період? Та що допомогло повернути внутрішню рівновагу?
Усе трималося на мамі і морально, і фізично. Вона буквально витягала брата своїми руками, своєю силою. Зараз, слава Богу, усе більш-менш стабільно. Як я це пережила? Уже пережила і дякую Богові. Було дуже складно, але родина, підтримка близьких — це те, що не дало зламатися.
Після важких новин чи емоційних днів - що для вас працює як власна терапія? Можливо, музика, прогулянки, люди поруч чи гумор?
Якщо чесно, після важких днів для мене найкраща терапія — просто лежати. Без жодних високих фраз чи філософії. Просто знати, що мені нікуди не треба. Можу навіть не відповідати на повідомлення, бо, як зараз модно казати, «не в ресурсі». І це правда. Оце моє відновлення.
У воєнний час фраза «бути опорою» набуває нового сенсу. Що для вас означає підтримка в парі з Іваном? Як виглядає це «бути поруч» у вашому щоденному житті?
Для мене підтримка в стосунках радше в конкретних дрібницях. Наприклад, я страшенно не люблю телефонувати й про щось домовлятися. Мене це нервує. І коли Іван бере це на себе, я думаю: боже, як добре, що ти є. Це може здатися дрібницею, але саме з таких моментів і складається оце відчуття «бути поруч». Це дуже цінно.
Між вами й Іваном є невелика різниця у віці. Ви відчуваєте її як контраст темпів чи радше як баланс?
У нас з Іваном різниця у чотири роки, але я її майже не відчуваю. Хіба що у дрібницях: наприклад, він може не знати якийсь фільм чи пісню, а я кажу: «О, я на дискотеках під це танцювала» (сміється). І все, на цьому різниця закінчується.
Пригадайте момент, коли ви вперше подумали: «ось ця риса в ньому мене зачепила». Що це було?
Ой, важко згадати якусь одну конкретну рису. Їх насправді багато. Знаєте, коли починаєш фразу, а тебе вже з півслова розуміють — оце і є те, що зачіпає. Ще в нас є багато жартів, які зрозумілі тільки нам двом. Іноді навіть не треба нічого пояснювати — просто щось кажеш, а він підхоплює, і ми обоє сміємося.
У вашої колеги Ірини Сопонару є традиція з чоловіком - ходити на побачення навіть після років разом. А чи є у вас із Іваном власна маленька традиція, що гріє саме вас двох?
Так, побачення у нас теж бувають. Можливо, не в такому офіційному форматі, але ми часто влаштовуємо собі вечори для двох просто вдома. Можемо повечеряти разом, поговорити або пограти в Еліас. У нас навіть своя система підрахунку балів (сміється). Ця гра стала нашою маленькою традицією. Ми настільки азартні, що іноді навіть сперечаємося, але без цього не обходиться жоден вихідний.
Якби у вас була можливість створити спільну справу, не пов’язану з роботою - що б це було? Що зараз приносить вам відчуття радості — навіть у найважчі часи?
Мені давно хочеться придумати собі якусь справу «для душі». Не обов’язково творчу, просто щось інше. Мені дуже подобається робота на землі: садити, щось вирощувати. Коли бачиш результат своїх рук, це неймовірно заспокоює. Може, колись зроблю з цього маленький бізнес.