Український кінематограф може похвалитися не лише своїми фільмами та серіалами, а й численною кількістю молодих талантів, які лише починають свій шлях та сміливо заявляють про себе. Серед них — молода українська акторка Олеся Надєєва.
Її історія нагадує сюжет фільму: повномасштабне вторгнення забрало рідну домівку в Херсоні, але не змогло зламати віру акторки, жагу до життя та мистецтва. Дивитися на світ крізь фотооб’єктив і водночас проживати різні життя на екрані — для Олесі це не просто професія, а спосіб залишатися собою навіть у найважчі часи.
У новому серіалі Зворотний напрямок вона вперше отримала головну роль і одразу довела, що готова до найскладніших викликів. А ще — не побоялася заговорити про проблеми, які раніше в українському акторському середовищі постійно замовчували, зокрема про домагання на кастингах.
У ексклюзивному інтерв’ю для сайту 1plus1 Олеся Надєєва розповіла про свій шлях до великого кіно, смішні та зворушливі моменти зі знімального майданчика серіалу Зворотний напрямок, втрату дому й натхнення, яке допомагає їй будувати майбутнє.
— Як відомо, це ваша перша головна роль. Які були думки, коли дізнались, що саме ви героїня цієї історії?
Для мене це був дуже чутливий момент до якого я йшла дуже довгий чаc. Так, я і до цього мала зйомки, але щоб це була головна роль в серіалі — таке вперше.
До того ж, я дуже відповідальна людина. Для мене важливий навіть процес підготовки. Я дуже обережно до всього ставилась, перечитувала сценарій декілька разів, роздрукувала його та виписувала багато всього про свою героїню. Мені здавалось, що я постійно думала про неї.
«Я і до цього мала зйомки, але щоб це була головна роль в серіалі — таке вперше»
На цю роль я погодилася одразу, бо перші думки після прочитання сценарію були: «Вау, це про таку сильну жінку, яка подолає все». Мені дуже сподобалась її багатогранність.
— У новому серіалі ви зіграли одну з головних ролей — Дарину. Якою ви побачили свою героїню? На вашу думку, в чому її сила та вразливість?
Дарина дуже тендітна і ніжна, але при цьому поступово стає справжньою сильною жінкою, яка зробить все заради свого щастя. Я її дуже поважаю, як героїню. Безсумнівно можу сказати, що Дарина та її цінності по життю мені дуже імпонують. Навіть при тому, що її дуже зламало життя, вона залишається відкритою, щирою, доброю і попри все намагається довіряти іншим людям.
Також мені здається, що Дарину дуже легко образити через те, що вона гіперчутлива та емпатична, тому кожен погляд Марії, Романа чи Валентини Степанівни сприймала дуже болюче. Вона бачила їхнє ставлення до себе, заплющувала на це очі й далі залишалась такою ж світлою людиною, але при цьому несла в собі свій біль та переживання. Для неї найважливіше – це просто бути собою попри все.
«Дарина та її цінності по життю мені дуже імпонують»
— Чи знаходили ви щось спільне між собою й вашою героїнею? А, можливо, щось абсолютно протилежне?
Якщо говорити про відмінності, то, мабуть, найбільша в тому, що Дарина одразу перекреслила Романа у своєму житті. Я так не змогла б, бо все одно намагалася поговорити, шукати пояснення, з’ясувати правду. Їй зробили боляче — тут її можна зрозуміти й навіть виправдати. Для неї головним було зосередитися на боротьбі за свою дитину, бо це найважливіше.
А от у чому ми схожі, то це в простоті, щирості й відкритості. І ще — у вірі в кохання, попри все.
— Що стало для вас найскладнішим у цій ролі? Які сцени під час зйомок особливо запам’ятались або далися дуже непросто?
Найбільшим викликом було сісти за кермо фури. Насправді, це звучить смішно, але тоді це був страшенний стрес. Бо це ж величезний автомобіль, а я поруч із ним почувалася зовсім маленькою. Так само було з трактором, хоч і була дублерка, але режисер сказав: «Леся, сідай сама за кермо». І довелося справлятися самостійно.
Ще однією складністю було те, що я — головна героїня. Це означає постійну присутність у кадрі: з ранку до ночі, без вихідних та навіть пауз. Постійно потрібно було змінювати емоційні стани та швидко перемикатися. Бувало, що цілий день доводилося плакати у різних сценах. Це неймовірно морально виснажувало, адже я дуже близько все сприймаю до серця. Деколи поверталася додому абсолютно ніяка.
Важким був і внутрішній процес, коли після кількох тижнів зйомок починаєш у голові «монтувати» сцени і перегравати їх подумки. Та думаєш: «Ось тут можна було інакше закінчити, а там — зіграти трохи не так». Це теж дуже гнітило.
Окремим випробуванням виявились нічні зміни. Пам’ятаю одну з них особливо: у мене була сильна мігрень, жодні ліки не допомагали. Після дубля режисер підійшов і сказав, що я маю дуже нездоровий вигляд і чи все в порядку. А я вже нічого не могла з цим зробити, тільки трималася, щоб зіграти до кінця.
— Завжди дуже цікаво почути про «залаштункові» історії, можливо, був якийсь смішний або зворушливий момент зі зйомок серіалу?
У нас було чимало смішного. Наприклад, багато історій з другим оператором. Найпоширеніша фраза на майданчику була: «Петя, фокус! Петя, та фокус же!», бо режисеру постійно щось не подобалося у кадрі. Це вже стало нашим локальним мемом.
Одного разу ми знімали дуже серйозну сцену, я стою з іграшкою в руках і намагаюся налаштуватися на потрібну емоцію. І тут режисер різко командує: «Усе, камера, почали, кадр про собаку!». Я не витримала й почала сміятися, бо мене дуже легко розсмішити. Це дійсно було так смішно в моменті.
Такі ситуації траплялися часто, бо ми з колегами настільки здружилися, що іноді вже не могли серйозно дивитися один на одного. Історія ж драматична: бандити, фури, різкі сюжетні повороти. А ми ледь стримувалися від сміху.
Часом доходило до абсурду, і вся команда вже нас «ненавиділа», бо ми ніяк не могли зібратися та не сміятись. Але в цьому теж була своя магія — ми стали справді близькими.
«Ми з колегами настільки здружилися, що іноді вже не могли серйозно дивитися один на одного»
Зворушливим моментом для мене став останній знімальний день. Ми обмінювалися подарунками. Хлопці подарували мені величезну капібару й багато мармеладок. Це було так тепло і з любов’ю.
Я теж підготувала сюрприз для команди — зробила стікери про серіал і нашими приколами та крилатими фразами. Тоді це так розчулило всіх. Я теж плакала настільки, що навіть не могла нормально їх вручити, бо для мене цей проєкт став дуже особливим, наповненим любов’ю, а особливо до команди.
«Для мене цей проєкт став дуже особливим»
— У серіалі ваша героїня водить фуру. Ви зазначали, що після зйомок навіть думали піти в автошколу. Уже маєте водійські права?
Поки що прав у мене немає, але дійсно планую. Дуже хочу піти в автошколу вже восени. Треба ж підтримувати статус своєї героїні.
— Ви також займаєтесь фотографією. Як робота перед камерою відрізняється від роботи за камерою? Що вам більше до душі?
Звісно, найближче мені акторство. Ніде я не почуваюся такою щасливою, як на знімальному майданчику. Це робота, заради якої я готова прокидатися навіть о 5-й ранку, якщо треба, бо у звичайному житті мені дуже складно прокинутись зранку.
«Ніде я не почуваюся такою щасливою, як на знімальному майданчику»
Але й фотографію я дуже люблю. Для мене це особливий процес, бо як акторка, я емпатична й уважна до людей. Часто бачу в них те, чого вони самі не помічають і можу допомогти розкритися в кадрі. Використовую навіть свої акторські інструменти — даю завдання чи дію, особливо в парних зйомках. Бо саме дія породжує емоцію чи запал, які з’являються в очах.
Я справді люблю людей. І, мабуть, тому мої клієнти майже завжди виявляються неймовірними. Вони настільки надихають, що я не відчуваю втоми від цієї роботи — навпаки, вона мене наповнює.
— А щодо акторства, звідки бере початок захоплення цією професією? Коли ви зрозуміли: «Так, я бачу себе в ролі акторки і хочу нею стати»?
Насправді я народилася в маленькому селі, де не було жодних гуртків чи можливостей для розвитку дітей: ні танців, ні співу, нічого. Тому доводилося вигадувати заняття самостійно.
Я виросла в дуже харизматичній родині. Мій тато мріяв стати актором, але життя склалось зовсім інакше і він так й не здійснив свою мрію. Хоча я впевнена, що він став би світовою зіркою, бо він у мене неймовірний і дуже особливий. Я дуже вірю, що колись його мрія здійсниться разом зі мною, можливо, навіть епізодично в кіно.
«Я виросла в дуже харизматичній родині»
Мій інтерес до акторства почався дуже рано. У першому класі, коли нам потрібно було намалювати свою мрію, я намалювала: «Мрію знятися в кіно». Тоді я навіть цього не пам’ятала, бо спершу хотіла стати перекладачкою, гідом або дипломатом, бо дуже любила англійську мову.
Переломним моментом став приїзд організації з Херсону до нашого села. Ми робили сумки, чашки, вирощували авокадо і брали участь у КВН. Мене тоді обрали найкращим гравцем року серед представників з 12 сіл.
Нещодавно говорила про це з мамою і вона розповіла, що саме в той момент вони з татом усвідомили — треба віддавати Лесю до театрального. Я дуже чітко пам'ятаю момент, коли ми сиділи вечеряли з сім'єю і мені про це сказали. Моєму щастю не було меж.
Я потрапила в театр-студію при театрі Куліша, де знайшла свою акторську сім’ю та однодумців. Ми разом готувалися до вступу в Київ. І я вступила до театрального університету Карпенка-Карого з першого разу та ще й на бюджет, хоча була впевнена, що не пройду, тому що постійно сумнівалась в собі. Так почався мій шлях у професійному акторстві, який я продовжую й досі.
— Ви певний час вели свій канал на YouTube. Чому все ж вирішили зробити паузу і чи плануєте повернутись?
Останнім часом багато про це думаю. Я перфекціоністка, тож можу щось відзняти, а потім вирішити, що мені не подобається і видалити. Але з часом розумію, що це зовсім не головне. Просто треба бути в моменті, знімати й викладати щось, не чекаючи ідеальності.
Я дуже вдячна собі, що колись знімала відео — особливо під час навчання в університеті чи коли приїжджала додому в село. Бо, на жаль, нашого дому вже немає, а ці відео — все, що залишилося, окрім спогадів.
Тому, так, я планую повернення. Обіцяю найближчим часом випустити нові відео.
«Нашого дому вже немає, а ці відео — все, що залишилося, окрім спогадів»
— Ви у стосунках із актором Михайлом Дзюбою. Пам’ятаєте той момент, коли все лише почалося? Хто наважився зробити перший крок і як загалом почалась ваша історія кохання?
Ми з Мішею були одногрупниками. Коли я вперше його побачила, то подумала: «Напевно, це найкращий хлопець на курсі — і як людина, і як актор». Він був дуже відповідальний та активний. Ми познайомилися, коли група готувала номер на посвяту студентів. Міша навіть підготував пісню, допомагав усім — я тоді подумала: «Який талановитий хлопець!». А він, як зізнався пізніше, закохався у мене з першого погляду.
Перший час ми просто спілкувалися. Він писав мені пісні, приносив фрукти, коли я хворіла. Але зустрічатися почали лише на третьому курсі. Міша жартує й досі, що я була «дуже противна», мабуть, трохи правди у цьому є (посміхається). Та з часом я подорослішала, стала іншою і він почав дуже активно проявляти увагу.
«Він, як зізнався пізніше, закохався у мене з першого погляду»
Пам’ятаю момент, коли переїжджала в гуртожитку з дев’ятого поверху на п’ятий. Міша тоді допоміг перенести речі, полагодив мені ліжко і ми присіли відпочити перед прибиранням. У той момент він подивився на мене й раптово сказав: «Підеш зі мною на побачення?». Я, звісно, відразу: «Міша, ні-ні-ні!». А він: «Ну, будь ласка, Леся...». І я таки погодилася.
Наше перше побачення було у Львівській майстерні шоколаду. І після того він наче не дав мені вибору — Міша просто завжди був поруч. Він турбувався про мене, дарував квіти, підтримував, проводив зі мною час та майже відразу сказав, що любить мене. І хоча він не з тих, хто легко говорить такі слова.
Потім була маленька розлука. Я поїхала в село на Новий рік, а він — в Одесу. І тоді вдома вперше зрозуміла, що страшенно за ним сумую. Я повернулася і почалася наша справжня історія кохання. Уже минуло чотири з половиною роки, а ми й далі разом.
«Він наче не дав мені вибору — Міша просто завжди був поруч»
— Зважаючи вже на ваш досвід, як це бути парою, де обоє в одній сфері? Чи відчувається конкуренція?
У нас жодної конкуренції. Я знаю, що у багатьох парах вона є і саме через це люди розходяться. Проте у нас із Мішею навпаки — тотальна підтримка. Він успішніший за мене, у нього більше робіт і я часто буваю на його прем’єрах, але ніколи не відчувала заздрощів. Є хіба що професійне бажання, притаманне кожному актору, щоб і у тебе теж так було, але це не у негативному сенсі.
Нам дуже комфортно разом, бо він мене багато чому вчить, ми обмінюємося ідеями, дивимося щось і обговорюємо. Ми постійно в думках і розмовах про акторство. І ще дуже зручно записувати самопроби, виставляти світло, робити фото — у тебе одразу ідеальний для цього партнер (сміється).
Є навіть одна смішна історія. В університеті ми якось сиділи в аудиторії, дівчата обговорювали: «Хотіли б ви хлопця-актора чи когось з іншої сфери?». І я тоді пам’ятаю, що сказала: «Ніколи не буду зустрічатися з актором». А Міша також сидів у кімнаті й потім мені це згадував. У мене чомусь було упередження, що актори часто самозакохані. Та життя показало, що буває зовсім інакше і зараз у нас просто чудові стосунки.
— Наскільки відомо, ви з Херсона. Що для вас сьогодні означає це місто і який перший спогад зринає в спогадах?
Це дуже болюча тема для мене, бо я — дуже домашня людина. Наш дім у Херсонській області ми плекали з любов’ю і дійсно будували його роками. Мої батьки ніколи не подорожували — усе життя вони працювали, щоб зробити наш дім дуже затишним. У нас завжди вдома було багато сміху й радощів. Ми мали традицію вечеряти разом.
У батьків було багато друзів і всі збиралися саме у нас. Це, мабуть, і є мій найяскравіший спогад — наш дім, повний людей, тепла й сміху.
Сьогодні Херсон для мене — це величезна рана, яка не загоїться. Я дуже часто думаю про дім і моменти, які ми там пережили. Спершу ще була надія, що ми все відбудуємо. Але тепер, коли у селі не залишилося жодної хати, усе знесено під нуль — це болить ще більше. Мені часто сниться наш дім…
Саме тому в Києві я намагаюся створити свій простір по-максимуму. Друзі кажуть: «Леся, ти тримаєш на собі всю компанію, збираєш усіх вдома». Це, мабуть, передалося мені від батьків — бажання зібрати людей, огорнути їх теплом і любов’ю, щоб кожен відчув себе вдома.
«Мені часто сниться наш дім»
— А хто з близьких вас залишився в Херсоні чи в Херсонській області?
Ні, після деокупації Херсона й нашого села всі виїхали до Миколаєва. Так, як батьки в мене далекобійники, то на момент початку війни вони були за кордоном.
За них мені найбільше боляче, бо якщо в мене тут у Києві є дім, друзі, мій хлопець, то моя сім’я фактично залишилася без дому. Я навіть не можу уявити їхні відчуття, коли все життя ти вкладав сили й душу у свій дім, розвиток села. Мої тато з мамою організовували різні турніри в селі, мама працювала в будинку культури, вони разом допомагали створювати життя громади.
І тепер все це втрачено. Для мене це найбільший біль.
— Війна стала випробуванням для кожного. Чи змінила вона вас?
Перш за все я стала набагато свідомішою щодо нашої культурної державності. Моя позиція ще більше зміцнилася, хоча я ще до повномасштабного вторгнення перейшла на українську мову, завдяки Міші, який мене у цьому підтримував і надихав. Сьогодні моя позиція абсолютно чітка й жорстка — у нашому культурному просторі не має бути нічого російського.
Я дуже близько сприймаю це до серця. Мова для мене — це зброя. Нас вбивають російською мовою, нашу мову століттями знищували, принижували, забороняли. Тому я не розумію, чому ми, навіть під час війни, ще маємо когось переконувати відмовлятися від російського.
Ця тема для мене дуже важлива й болюча, бо мова — це не лише слова, а й символ нашої свободи, гідності та права на життя.
«Мова — це не лише слова, а й символ нашої свободи, гідності та права на життя»
— Ви стали однією з перших акторок, хто озвучив проблему домагань на кастингах для акторів та знайшли в собі сили розповісти про це публічно. Що тоді переконало вас не мовчати?
Найбільшу підтримку я отримала від свого хлопця. Без нього, мабуть, не витримала б морально й теж замовчала. Як це часто буває, щоб мене не викреслили з кіно. Але саме завдяки йому я зрозуміла, що люди на кшталт Сергія Баліцького чи Андрія Білоуса не мають існувати у нашому професійному просторі. Дуже багато років про все замовчувалось і це дозволяло їм діяти далі.
Мої батьки, чесно кажучи, спершу були засмучені, що я не сказала їм одразу. Їм було боляче, що, мовляв, «я усіх берегла, а себе — ні». Але тоді я вирішила, що якщо вже маю силу говорити, то мусить бути кінець цій історії.
«Якщо вже маю силу говорити, то мусить бути кінець цій історії»
Найважче було отримувати повідомлення від дівчат, у яких ситуація заходила ще далі. Це справжній жах. Ми ходили в поліцію, писали заяви, я навіть давала інтерв’ю, намагаючись зберегти анонімність, але справа так і не зрушила з місця. Історія, ніби загубилася, хоча для багатьох вона стала величезною травмою.
Я не шкодую, що заговорила про це, бо мовчання тільки захищає кривдників. А висвітлення цих історій публіці — це шанс нарешті зупинити їх.
— Що б ви сказали молодій дівчині, яка тільки приходить у професію й стикається з подібним тиском?
Перш за все — шукайте підтримку у своїх друзях. Вона обов’язково буде, навіть якщо спочатку здається, що ви самі. Я пам’ятаю, як і мені спершу було страшно про це говорити. Бо я мовчала через сором.
Але важливо зрозуміти — ви не винні! Такі ситуації провокують люди, які добре вміють маніпулювати й задурманювати голову. Провина завжди лежить лише на кривднику, а не на жертві. Тому не бійтеся говорити про свій досвід, знаходьте підтримку й сили у близьких і пам’ятайте, що саме ваша відвертість може допомогти змінити це, щоб подібне більше не повторювалося.
«Провина завжди лежить лише на кривднику, а не на жертві»
— Що вас змінює, мотивує та надихає, як людину й акторку сьогодні? Чи є в вас зараз якісь нові цілі або страхи, про які ще ніхто не питав?
Наразі мене надихає наша незламність. Наші реалії такі, що ми ночуємо в укриттях, а потім виходимо зустрічати світанки. За цей рік я побачила більше світанків, ніж сумарно за все життя. І попри все ми продовжуємо жити: плануємо зйомки, знімаємо кіно, робимо фотосесії, зустрічаємось з друзями. Це здається абсурдним, але саме в цьому наша сила. Те, як ми боремося за своє життя і намагаємося залишатися в моменті, чіпляючись за будь-які радощі — надихає мене найбільше.
«За цей рік я побачила більше світанків, ніж сумарно за все життя»
Мене надихають українці, а також закордонне кіно, якого я дивлюся дуже багато. Я мрію, щоб ми вийшли на такий самий рівень, бо ми цього варті. У нас є безліч талановитих людей, які можуть знімати, зніматися й творити світове кіно. Дуже хочеться, щоб про Україну дізнався увесь світ.
А ще мене надихають люди поруч, бо оточення завжди формує людину. І я щаслива, що мої друзі — найкращі люди у світі.
— Якщо уявити, що всі двері відкриті, то яка ваша «роль мрії»?
Я дуже мрію зіграти в спортивній драмі. Мені подобається фільм Чорний лебідь з Наталі Портман. Це дуже сильний фільм для мене. Також хочу зіграти в психологічному трилері. Можливо, як в Девіда Фінчера Загублена, де головна героїня дуже різностороння особистість. Хотілося б перевтілитись в якусь дуже складну героїню, над якою я буду дуже довго сидіти, розбирати її характер, поведінку.
«Хотілося б перевтілитись в якусь дуже складну героїню»
Насправді у мене дуже багато мрій з приводу акторства. Я приглядаюся до кожної героїні , яку споглядаю на екрані. Хотіла б ще також зіграти в таких фільмах як Амелі, Брати, Спокута, Ла-ла ленд, Труднощі перекладу і тд. А ще мрію спробувати себе в комедії.
Не пропустіть премʼєру серіалу Зворотний напрямок з Олесею Надєєвою у головній ролі вже 29 вересня о 20:00 на телеканалі 1+1 Україна. І дізнайтесь першими, чи може шлях до великих почуттів початися через взаємну ненависть.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий український серіал від творців Реваншу: коли і де дивитись Зворотний напрямок та скільки в ньому серій