Журналістка ТСН Юлія Кирієнко в інтерв'ю сайту 1+1 згадала перші дні повномасштабної війни, свої думки до то після вторгнення та зізналася, що мріє найпершим зробити після перемоги України, яка неодмінно буде! Також Юлія розповіла свою неймовірну історію кохання та про досягнення чоловіка, який захищає Україну в лавах ЗСУ з перших днів війни.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Знімальна група ТСН потрапила під обстріли російських військ на Київщині
Насправді війна для мене розпочалася ще в 2014 році, коли я почала свій творчий шлях журналісткою і їздила на Донбас. Усвідомлення того, що це справжня війна, сталось в 5:38 ранку, коли моя подруга написала, що чує вибухи. Я тоді спитала, якого вони характеру, тому що я розуміюсь на цьому, я хотіла знати, чи є розриви після вибухів, чи просто є виходи. Я тоді подумала, що це якась провокація, тому що ми вже рік жили у цьому постійному інформаційному потоці «буде війна, буде війна, буде війна» і якраз 16-го, коли прогнозували цей наступ, він не стався. Почали з’являтись жарти типу "дайте вже розклад наступу" і якось на межі між гумором та серйозністю не дуже вже сприймаєш, що відбувається....
Отже, я спитала про характер цих вибухів і попросила записати їх звук, а потім полізла у соціальні мережі дивитися, що кажуть інші люди і побачила повідомлення, що почалась війна. Для мене це був шок, оскільки я розуміла, що поруч зі мною спить дворічна дитина та чоловік — резервіст першої черги. І я розуміла, чим це закінчиться для нашої сім’ї.
Оскільки ми і так живемо у стані війни, я думала, що це все обмежиться на Донбасі і не дійде до столиці, Чернігова, Харкова, Маріуполя і до Львова... Є певна раціональність, є стан шоку і є невіра в те, що в ХХІ столітті таке можливо. Не те, щоб я недооцінювала росію чи навпаки перебільшувала з їхньою гуманністю щодо ставлення до людей. Я розуміла, що це агресор, який здатен на будь-що, але щоб аж на таке… Я до останнього не вірила, як і більшість наших людей.
Я вивозила свою дитину автомобілем і зупинилася у Вінниці, де нам безкоштовно дали житло. Хочу зазначити, яка цінна людська допомога, відкритість наших людей, готових безкоштовно тобі надати прихисток і нагодувати.
Зупинилася в Вінниці просто тому, що я розуміла, що вже знесилена кудись їхати далі, глибока ніч, я вже засинала за кермом, а попереду далека дорога — їхали на Прикарпаття. За тиждень до того, як все сталося, я телефонувала своїм знайомим і питала, чи є у них вільні будинки, кімнати, оскільки нам може доведеться поїхати з Києва, зважаючи на останні новини. Я не знаю, можливо це якесь передчуття було, що змушувало перестрахуватися…
І от 24 числа ми передзвонили і сказали, що будемо їхати. Наступного дня ми поїхали. Зранку 24 числа чоловік пішов у військкомат. Він був на Донбасі протягом 2014-2016 років. Але для мене це було страшніше, аніж тоді. Я розуміла, що він іде першою хвилею, найризикованішою. Я поїхала на роботу цього дня. Чоловік мені зателефонував і сказав, що отримав розпорядження щодо розподілу — звідки він вирушатиме на фронт.
23 березня чоловіка нагородили медаллю "За мужність" — підбив російський танк, навіть два. Там була навала, танкова колона йшла, полковника Захарова. Чоловіка і його кума, з яким він у підрозділі, з яким разом працювали по тій танковій колоні першими, нагородили. У обох є тепер ордени "За мужність". Поки це вважається однією із найкрутіших операцій.
Ми знайомі ще зі школи, навчалися в паралельних класах. Коли я перейшла в іншу школу, ми більше не бачились, хоча і жили у сусідніх дворах на Оболоні. І от, через 15 років після того, як я перевелась, ми зустрілись на Донбасі у Мар’їнці. Одразу одне одного впізнали. Я його впізнала за шрамом на обличчі (у нього є шрам біля ока), а він мене — за посмішкою. Я допомагала їхньому підрозділу як волонтер —була у складі волонтерського фонду «Повернись живим». Дуже багато сусідів, знайомих воювало на Донбасі, захищало нашу державу. Я і мої колеги журналісти їздили у підрозділ, допомагали максимально. Якихось там романів прямо на фронті не було, бо там позиційна війна, всі постійно в окопах. Зустрічі тільки під час зйомок. Вже коли він повернувся додому, почались стосунки і він зробив мені пропозицію.
Про своє весілля дізналася за пару годин до нього. Чоловік влаштував такий весільний сюрприз: розпис за годину в Пирогово. Мені сказали, що ми їдемо на хрестини до сина нашого кума, а коли я приїхала, дізналася, що у нас тут розпис. Нас переодягли в національні костюми, там була церемонія у народному стилі. Ми розписалися і живемо 4 чи 5 років. Я навіть не пам’ятаю, тому що я дату не можу досі запам’ятати. Це той випадок, коли здається, це пам’ятають жінки, але ні. Здається, це був 2017 рік. Це було дуже спонтанно. Нашому сину Марку вже два рочки.
Я приїздила кілька днів тому до нього в гості. Він, звичайно, поки я була із ним, не відпускав мене. А потім, коли я мала йти на потяг, я сказала йому: тато захищає країну від великого чорного чудовиська, а мама їде йому допомагати. Тобі треба бути з бабусею, тому що ти маєш залишатися в безпеці. І він навіть не плакав.
Я працюю кореспондентом на війні і обожнюю працювати зі збройними силами. Військові – основні герої моїх сюжетів і просто герої особисто для мене. Їхня мотивація у цій війні, лють на ворога, який вбиває наших людей та самовідданість справі вражають мене постійно. Захоплюють і місцеві жителі: 11 річний Микита, брат якого воює з росією у складі збройних сил. Хлопець мріє бути археологом. Він носить їжу на позиції солдатів, бо "свою армію треба годувати". Вражають українські селяни, які часто під обстрілами крадуть техніку ворога. Вражають усі наші українці своєю єдністю у цій війні.
У нас не має вибору не захищатись. Тому що йде знищення не просто позицій армійських, чи армія проти армії воює. росія воює проти всієї країни: проти людей, проти цивільних, проти вагітних жінок, проти дітей і це найбільші злочини, і ми не можемо допустити, щоб їх стало ще більше. Тому, оце протистояння, воно просто перетворилось у національний рух. Настільки мотивований оцією люттю до ворога, що ми розуміємо, що на кону тільки його знищення. Інакшого виходу, щоби жити спокійно, у нас немає. Нам не пощастило із сусідом дуже давно. Історія показує, що посягання росії на Україну – вони постійні. Але жодного разу росіянам не вдалося нас знищити. І от зараз оця війна — національний рух проти цієї навали, яка хоче просто пригнітити нашу націю. І це розуміють не тільки солдати, яких саме оця лють мотивує нищити ворога. Це розуміють цивільні люди, це розуміють жінки, навіть діти подекуди. І це дуже потужна мотивація, щоб протистояти. І ми розуміємо, що у нас немає шансів здаватися в принципі. І відступати взагалі, тому що у нас за спинами, по суті (у нас – це інформаційників, хлопців-солдатів) наші будинки, наші сім’ї... Ну як же можна втратити свій дім, по суті?
"Разом легше і батька бити", але коли починається спокій чи більш-менш затихає війна, починаються чвари. Ну, це так, зізнаймося. Але все одно, ми українці, ідентифікували себе як українська нація і це найголовніше насправді. Я думаю, що нам це допоможе і в подальшому приймати рішення під час вибору влади, наприклад. Буде менше розбрату, тому що у нас є загальна ідея: ми побороли русню (я сподіваюся, це станеться найближчим часом). Вони не нація. Може, це некрасиво звучатиме з вуст людини, яка працює у медіа, але вони просто якісь тварини, які загарбують те, чого не можуть самі у себе збудувати і просто нищать усе, куди приходять. Гарна у них фраза є: "хорошо там, где нас нет". Це правда.
Є якась втома від русні. Вони настільки задовбали, що я постійно прокидаюся і думаю: господи, ну знову, знову вони тут і знову треба робити щось, щоб їх тут не було! А так, нічого не змінилося. У нас був якийсь час перепочинку, коли чоловік повернувся з війни. Я у 2017 році перестала туди їздити. Через рік після того, як він повернувся. Був якийсь момент витіснення взагалі того, що відбувається на Донбасі. От правда. Була втома від тієї роботи, тому що я працювала і в Дебальцево, і на околицях Донецького аеропорту, і в Мар’їнці, і в Станиці Луганській. У багатьох гарячих точках. Потрапляла під обстріли, ризикуючи життям зі знімальними групами. Ти стомлюєшся рано чи пізно, наступає виснаження. Якщо армійці там по півтора року були, то журналісти по 4-5, а деякі й більше. Тому є якась внутрішня втома. Були якісь кілька років, коли я витісняла все, що пов’язане з війною, щоб цього не було вдома.
Зараз те, що сталося, відкинуло нас назад у той 2014 рік: спочатку паніка, потім опанування себе, бо ти розумієш, що робити, є досвід. Якось гуртуєшся, приводиш до ладу думки і починаєш діяти. Внутрішньо повернулись до того, що було у 2014 році, але зараз є авіа удари. До цього морально підготуватись взагалі не можливо.
Я намагаюсь глибше дихати, щоб опанувати себе. Якщо я розумію, що вибухає поряд (ми нещодавно були під обстрілами), я насправді молилася. В голос. І мені колеги сказали, що коли я почала це робити, то і їм стало спокійніше. Один із снарядів впав настільки близько, що ми відчули вибухову хвилю. Ми розуміли, що наступний може бути ще ближче і все — можуть бути поранення. У цей момент я почала молитися, тому що я розуміла, що є кілька хвилин, щоб ухвалити якесь рішення. Ми таки вирішили сісти в машину і на всій швидкості просто їхати звідти. Можливо, це нас і врятувало, тому що інший снаряд ми чули, що десь упав, але ми його вже не бачили.
Не може бути в лавах людей, які задіяні під час війни, паніки в принципі. Зібраність – єдине, що, по суті дозволяє ухвалювати правильні рішення, тому що не можна взагалі зараз прогнозувати, що буде через кілька хвилин. Тому у війні якраз і задіяні люди, які можуть справлятись із панікою: волонтери, журналісти, військові… У нас навіть не було і думки не брати у цьому участь, а натомість поїхати і залишитися на мирній землі чи за кордоном. Не було цієї думки і зараз не виникає.
На Донбасі військові приходили вже на намощені попереднім підрозділом позиції. Усі знали, де ворог. Усі знали, як його вбивати, як із ним боротися. Були якісь там точкові зіткнення, але це не було наступальною чи оборонною операцією. Тут же авіа удари, артилерія, ракети, максимальний рух ворога вперед і відсутність більш менш прийнятної лінії оборони. Тобто, наші оборонні споруди, інфраструктура на Донбасі – це якісь окопи, укриття. Тут же – це по суті ти у полі воюєш з ворогом і по тобі стріляють з артилерії і сипляться на голову снаряди з літаків чи запускають ракети. Тут дійсно має бути витривалий характер. На прикладі підрозділу мого чоловіка: вони були знайомі між собою до того, як сталась танкова атака всього тиждень. Але вони діяли настільки злагоджено, ніби воювали разом кілька років. Кожен знає свої ніші, свої задачі. Вони діяли максимально однаково, як єдине ціле. При тому, що тут зовсім інша зброя. Той досвід на Донбасі знадобився максимально, тому що діяли як один великий організм і по суті це спрацювало. Спрацювало максимально круто.
Я розумію, що тільки якщо буде щось гірше на заході країни, тоді я вже поїду, й тільки заради сина. Є категорія людей, які ніяк не задіяні у війні і їм реально не треба бути у містах, де є обстріли. Особливо, якщо є діти. В першу чергу ми маємо думати про дітей. Я залишилася тут, але я знаю, що якщо треба буде вивезти далі, я повезу дитину далі.
У мене є план. Коли чоловік повернеться з війни, я хочу, аби ми поїхали з ним удвох тільки тижні на три у якийсь світ, який кардинально інший від нашого. Це буде або Африка, або Індія, де культура, мова, побут відрізняється від нашого. Щоб повністю переключитися. Я розумію, що є нюанси психіки. Тому що коли чоловік повернувся з Донбасу, він ще півроку нормально спати не міг. Я так розумію, що після цього це буде трохи інша ситуація.
Потім ми забираємо сина і… ми хочемо доньку!