Яким був для вас ранок 24 лютого? За яких обставин ви дізнались про повномасштабне вторгнення?
Ранок 24 лютого був дуже страшним. У той час перебувала в Києві. Разом із сім’єю прокинулась від дзвінка моєї хрещеної мами, татової рідної сестри, яка сказала нам, що розпочалась війна. Звісно, що ми не повірили в ці слова, відразу ввімкнули телевізор, де в новинах це також підтвердили. Тоді, швидко зібравши тривожні валізи, все ж таки вийшли з дому, не знаючи, що робити далі, куди бігти та ховатись.
Пригадую, що в той момент ми почули свист ракети, цей звук виявився дуже гучним. Нам було страшно і ми відразу побігли у підвал багатоповерхівки, де живемо, і через те, що будівля стара, підвал був дуже брудний і холодний. Але ми не мали вибору, тому просиділи в ньому майже 10 днів.
«Щодня я плакала, але мама мене завжди підбадьорювала, тренери теж допомагали, і якось тиждень за тижнем я поверталася до тренувального процесу»
На початку вторгнення ваша збірна виїхала до Ужгорода, де ви продовжували тренуватись та готуватись до майбутніх змагань. Розкажіть про цей період. Чи було важко повертатись до великого спорту та адаптуватись до нових реалій?
Звісно, було дуже важко. Поки я з сім’єю сиділа у підвалі, тренери намагались придумати якомога більше варіантів, як вивезти команду в безпечне місце. У моєї родини немає машини для того, щоб виїхати, тому ми були прикуті до нашого будинку та підвалу, адже йти пішки – нереально. І, коли наші сусіди вирішили виїжджати з міста, вони підвезли нас до Контрактової площі, звідки потім я, мама й тато йшли пішки до Печерська, де на нас чекала машина з гімнастками зі збірної.
Виїжджали з Києва ми вже всі разом машиною, яка була повністю забита речами. Нас було троє дівчаток, дві мами, тому ми дуже щільно сиділи. Їхати було дуже страшно.
Для мене ще дорога була важка тим, що, коли ми поїхали, тато пішов добровольцем в територіальну оборону. Тоді ми з мамою дуже важко це переживали, я постійно плакала, бо для мене цей момент був досить тривожним. Коли ми вже приїхали до Ужгорода, у мене почався стан депресії. Нічого не хотілось, навіть тренуватись. Щодня я плакала, але мама мене завжди підбадьорювала, тренери теж допомагали, і якось тиждень за тижнем я поверталася до тренувального процесу. Але не можу сказати, що це був нормальний тренувальний процес, бо ми починали з двох-трьох годин, тому що постійно були тривоги, і нам доводилося ховатись у підвалі. Після цього вже не було ніяких сил, адже було навіть і таке, що вночі ми 2-3 рази спускались у підвал і ховались там.
Ваш тато ще на початку вторгнення вступив до лав ЗСУ і тепер, знаходячись у гарячих точках, захищає нашу країну. Які емоції у вас тоді були? Що тоді допомагало вам триматися? Адже це був тільки початок вторгнення, суцільна невизначеність, ваш батько на фронті…Чи були у вас думки призупинити свою кар’єру та дати собі час на усвідомлення цих страшних подій?
Мій тато спочатку декілька місяців був у територіальній обороні Києва, а потім підписав контракт із ЗСУ, і зараз вже другий рік захищає та боронить нашу країну, знаходячись в гарячій точці.
Те, що допомагало мені триматися в той момент, – це моя родина. Перші місяці я щодня зідзвонювалась з моїм татом і ми спілкувались. Навіть на відстані відчувала його підтримку, розуміла, що йому зараз теж важко та страшно. Мені дуже хотілось, щоб я мала змогу якось допомогти своїй країні. Тоді поставила собі за мету, що буду боротися та підіймати наш прапор на спортивних змаганнях.
Якою була реакція на вторгнення від російської та білоруської аудиторії, зокрема, від спортсменів-представників цих країн?
На початку війни, десь 24-25 лютого, одна спортсменка написала мені повідомлення: «Привіт, як ти?», на що я їй відповіла, що все погано, мені дуже страшно, у нас літають ракети, ми сидимо в холодному підвалі. Це була спортсменка з Білорусі. Раніше ми часто спілкувались на змаганнях і у нас були досить теплі відносини. Більше мені ніхто не писав і ніяк не підтримав.
«Мене переповнює гордість за те, що у мене є змога продовжувати жити та представляти нашу країну на міжнародному рівні»
Від початку повномасштабної війни ви вже взяли участь у багатьох змаганнях і турнірах, поповнивши свою скарбничку нагород новими медалями. Що ви відчуваєте, коли представляєте нашу країну на міжнародній арені?
Мене переповнює гордість за те, що у мене є змога продовжувати жити та представляти нашу країну на міжнародному рівні. Відчуваю, що під час своїх виступів на змаганнях я дарую позитивні емоції нашим вболівальникам, нашим маленьким гімнасткам, які зараз теж не опускають руки, не покидають нашу країну, залишаються тут, продовжуючи тренуватись в багатьох містах України. Є усвідомлення того, що мої перемоги певним чином наближають нашу найголовнішу перемогу – перемогу на фронті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Світовий рекорд: українська фридайверка Катерина Садурська пірнула на глибину 78 метрів
Пригадайте свою останню перемогу. Що вона значить для вас? Що ви відчували, коли підіймались на п’єдестал?
Моя остання медаль – з Чемпіонату світу, яку я виборола на День Незалежності України. Це дуже важливе свято для нашої країни та народу, і у мене була ціль – принести Батьківщині нагороду з Чемпіонату світу в такий важливий день.
«Хочеться на таких важливих змаганнях підняти наш прапор, і я буду робити все можливе, щоб моя ціль реалізувалась»
У 2024 році відбудуться літні Олімпійські ігри в Парижі, на які ви вже отримали ліцензію. Це буде не перша Олімпіада у вашому житті, однак, можливо, вона відчуватиметься для вас по-особливому? Що думаєте? Як велика війна впливає на ваше ставлення до Олімпійських ігор?
Думаю, що в умовах повномасштабної війни змінилось ставлення до всього, не тільки до Олімпіади. Ти починаєш багато речей розуміти з іншого боку і ставитися до них по-іншому. Олімпійські ігри – це найбільша мрія для кожного спортсмена, це ніби свято в спорті. Хочеться на таких важливих змаганнях підняти наш прапор, буду робити все можливе, щоб моя ціль реалізувалась.
«Спорт точно не може бути поза політикою»
Стало відомо, що міжнародна федерація гімнастики допустила російських та білоруських спортсменів до змагань у нейтральному статусі згідно з рекомендаціями МОК і представники країн-агресорів матимуть змогу брати участь у змаганнях FIG з 1 січня 2024 року. Чому, зрештою, спорт не може залишатися поза політикою? Чому важливо росіян та білорусів “законсервувати” у своєму внутрішньому спорті?
Я вважаю, що спорт точно не може бути поза політикою. В той час, коли російська армія знищує нашу країну, вбиває наших дітей, є прямі влучення в школи, дитсадки, лікарні, спортивні заклади, російські спортсмени продовжують тренуватись в спокійних умовах, виходять на паради із Z-символікою і підтримують свою армію, агресора, який прийшов на наші землі. Тому вважаю, що це дуже неправильне рішення МОК, з яким я категорично не погоджуюсь.
Загалом, чи відчуваєте ви підтримку світової спільноти? Чи пам’ятає все ще міжнародний спортивний світ про війну в Україні?
На жаль, люди у всьому світі, не тільки в спортивному просторі, вже забувають, яке пекло продовжується на нашій землі. Просто є порівняння, коли тільки почалась війна, всі питали, підтримували, співчували, то зараз можуть тільки кілька людей-волонтерів з інших країн запитати. Але ж вони ніколи не зрозуміють, що таке війна і як тренуватись під час обстрілів та сирен.
«За весь час повномасштабної війни я стала сильнішою. Мені здається, що війна нас загартувала, ми всі сильно подорослішали»
Розкажіть про свої особистісні трансформації від 24 лютого 2022 року. З якими викликами у професійній кар’єрі вам довелося зіткнутися?
На початку було дуже складно, опускались руки, почалась сильна депресія. Тоді просто хотіла, щоб мене ніхто не чіпав. Я не розуміла, за що нам така страшна війна, чому наші люди мають гинути. Хотілось допомогти, але тоді не знала, як це зробити. Потім все ж таки збагнула, що в жодному разі не можу себе так поводити, не можу здатися. Треба піднятись, взяти себе в руки і боротись, як це роблять наші захисники, яким я щодня дякую за те, що маю змогу продовжувати жити.
«Людське життя — наша найбільша цінність. Тому те, що мене найбільше вражає і ранить, — втрати людей. Ця війна щодня забирає найкращих»
Яка подія за весь час повномасштабної війни вразила вас найбільше?
Сказати, що мене вразила якась одна подія за час війни, буде неправильно, оскільки мене щодня вражає і ранить біль, який завдає моєму народу країна-терорист — росія. Щодня вбивають і калічать моїх земляків, вбивають військових, які ще вчора були звичайними цивільними, а сьогодні в їхніх руках зброя — це не був їхній вибір, це був той момент, коли взагалі не було вибору. Така українська реальність і вона жахлива.
Мене вражають ті руйнування, які залишають вбивчі ворожі ракети, стерті нанівець міста і села. Ось так терористи прийшли і вирішили, що більше не буде життя в якомусь конкретному місті. Ви просто вдумайтесь в це. Наприклад, рідна сестра моєї бабусі, втратила повністю свій дім. Але, головне, що вся родина залишилась неушкодженою.
Людське життя — наша найбільша цінність. Тому те, що мене найбільше вражає і ранить, — втрати людей. Ця війна щодня забирає найкращих. Моя сім‘я втратила під час війни родичів по маминій лінії: мій троюрідний брат і троюрідний дядько загинули, захищаючи нашу землю.
У травні, коли я мала виходити на килим чемпіонату Європи, прийшла звістка, що загинув друг мого тата та нашої сім’ї — український хокейний тренер Олександр Хміль. Вони з ним дружили все життя, і воювати вони пішли разом. І ось перед виходом на такі важливі змагання я дізнаюся дві новини, які немов би вибили землю з-під ніг: загибель Олександра і той факт, що мій тато, виявляється, воює під Бахмутом. Від мене приховували цей факт. Так хотів тато, розуміючи, як я буду хвилюватися.
І ось тут, напевно, вперше за всю велику війну долала сама себе, свій шок, свій страх за тата, коли усвідомила, де саме він знаходиться. Найбільше в цей момент хотіла до тата, але за викликом долі, саме в цей момент, я мала вийти на килим і змагатися. Я не знала, як допомогти собі, як після цих новин зібратися за лічені хвилини і боротися. А потім, в одну мить, я сказала собі: “Раз твій тато долає ворога під Бахмутом щодня, ти впораєшся також, попри все!”. Мені було дуже складно, але я змогла і підняла наш найкращий жовто-блакитний стяг дуже високо!
Що хочу сказати: ми ніколи не зможемо повернути людей, яких забрала ця страшна несправедлива війна і цей біль буде з кожним українцем до кінця нашого життя, але ми обов‘язково переможемо і відбудуємо кожен клаптик нашої найкращої землі, ми впораємося, бо ми — українці!
«Я буду багато плакати від щастя, адже нарешті буду розуміти, що тато повернеться додому і я зможу його сильно-сильно обійняти»
Яким уявляєте день Перемоги? Що мрієте зробити в цей день?
Коли ми переможемо і закінчиться війна, першочергово буду багато плакати від щастя, адже нарешті буду розуміти, що тато повернеться додому і я зможу його сильно-сильно обійняти. Тоді ми всією родиною зустрінемось, будемо розмовляти про хороше, ділитися своїми особистими перемогами та проводити час у сімейному колі.