«Мене мотивують наші захисники і захисниці, адже вони не здаються», — чемпіон Європи зі спортивної гімнастики Владислав Грико про спорт в умовах війни

Пригадайте ваш ранок 24 лютого. Як він почався особисто для вас? Як дізнались про повномасштабне вторгнення та що зробили першочергово?

На той момент перебував у Києві, на Олімпійській базі в Конча-Заспі. Вранці 24 лютого першочергово зателефонував батькам та олімпійському чемпіону, моєму другу Олегу Верняєву. Не знав, що робити, був у шоковому стані. Олег запропонував поїхати до нього, де ми й знаходились весь цей час. 

Також у мене була травма ноги. Напередодні, 21 лютого, я травмувався, 22-го зробив МРТ, а 23-го поїхав до лікаря, який сказав, що потрібно робити операцію. Тоді я пересувався в бандажі. Коли була тривога, потрібно було спускатися з 7 поверху. Як тільки вона починалася, вже був одягнений. Спав теж в одязі, адже через травму був повільним та розумів, що треба буде спускатися. Було дуже страшно.

«Я б хотів, коли війна закінчиться, одразу поїхати до Харкова та відвідати рідних»

Ви народилися в Харкові, в місті, яке знаходиться зовсім поруч з країною-агресоркою. Чи  залишився там хтось з ваших рідних? Як вони переживають цю війну?

Мої батьки виїхали з Харкова приблизно через 10 днів після початку повномасштабної війни. Їх добре прийняли у Львові, тож вони там прожили кілька місяців. Потім переїхали до Києва і зараз тут. Моя племінниця живе у Харкові, в будинку, де жили батьки.

Сумую за своїм домом, за своїм рідним залом. Сумую за своїми друзями, знайомими, собакою, тому що вона залишалася разом із племінницею, яка наглядає за нею. 

Ваше рідне місто постійно зазнає терористичних ракетних обстрілів з боку росіян, які, на жаль, забирають людські життя і руйнують цивільну інфраструктуру, зокрема й спортивну. Що зараз з вашим рідним залом, у якому почалась ваша спортивна кар’єра? Загалом, які спогади у вас лишились з того часу?

Зараз у Харкові є два зали – ШВСМ (Школа вищої спортивної майстерності) та «Динамо». Біля цих шкіл росія завдала ракетних ударів. Там вибиті вікна, пошкоджені стіни та повністю будівля. Зараз вони не працюють, там ніхто не займається спортом.

У зал «Динамо» пішов, коли був ще зовсім маленький, у мене там було перше змагання. Ніколи не забуду. Тоді виграв 3 місце у багатоборстві, а потім вже на наступних змаганнях переміг. 

Як ви взагалі прийшли в спортивну гімнастику? Хто і що спонукало до того, аби прийти в зал та займатися цим професійно?

Спочатку з батьком тренувався. Коли пішов на спортивну гімнастику, вже вмів робити колесо, ходити на руках, сідав на шпагат. Словом, мав певний рівень підготовки.

Одного разу ми з мамою кудись їхали автобусом й одна жінка, яка працювала в залі, подивилася на мене і сказала: «У вас такий хороший хлопчик, а не хочете віддати його на спортивну гімнастику?». Мама почала розпитувати, що це та вирішила спробувати. Тоді прийшов у зал і так трапилося, що залишився в ньому на 20 років.

Після початку повномасштабного вторгнення ви записали відео до російських спортсменів із закликом зупинити війну та повпливати на президента сусідньої країни. Хтось з росіян вам відповів? Загалом, якою була реакція на вторгнення від від спортсменів-представників рф?

Намагався достукатися до них, до кожного спортсмена. Але зрозумів, що вони не слухають і все марно. І взагалі до війни були начебто нормальні люди, ми разом спілкувалися на змаганнях, а потім вони змінилися в одну секунду. Перевзулися.

Наприклад, наскільки я знаю, російський гімнаст Микита Нагорний підтримує росію у війні з Україною та служить в їхній армії. 9-го травня він марширував у перших рядах. Я взагалі не уявляю, як після цього можна виступати на будь-яких змаганнях. 

«Мене мотивують наші захисники і захисниці, адже вони не здаються»

Після початку повномасштабного вторгнення ви стали тренером «Школи спортивної гімнастики Олега Верняєва». Як взагалі запускалась школа в умовах війни? З якими викликами доводилося зіштовхуватися? Як проходять тренування та скільки дітей вже тренується? 

З самого початку Олег запропонував мені піти тренером до його школи. Розумів, що спорт колись закінчиться, тож мені треба буде щось робити. Мені подобається, коли діти усміхаються, коли в них щось виходить. У нас зараз займається вже приблизно 30 дітей, віком від 3 років. Буває, що дорослі приходять також. 

З дітьми складніше працювати, але це також досвід. У них настрій змінюється кожну хвилину. Щось трапилось, дитина плаче. Я запитую, а у відповідь чую: «Я вдарився, зараз подую, поцілую. І все пройде». І за секунду все проходить.

«Ми повинні підтримувати дітей, особливо в такий час, тому що в них дитинства майже немає»

Ви були запрошеною зіркою в Охматдиті та проводили діткам-пацієнтам оздоровчу руханку. Поділіться враженнями від комунікації з ними. Що найбільше запам’яталося?

Ми з Олегом Верняєвим вже кілька разів їздили в Охматдит. Це для нас як традиція. Ми намагаємося між тренуваннями приїжджати та проводити руханку. 

Поїхати до лікарні та провести руханку мені запропонував Олег. Ця ідея мені дуже сподобалася, адже ми повинні підтримувати дітей, особливо в такий час, тому що в  них дитинства майже немає. Ми хочемо їх трохи відволікати від війни. 

Мені запам’яталося, що вони дуже сильні діти, які казали: «Дивись, як я вмію робити», ставали на руки. В одного хлопця я побачив катетер у руці, тому наголосив, що йому не можна цього робити. А у відповідь чув: «Та ні, все добре». Після руханки вони посміхаються, радіють, що ми приїжджаємо, просять ще. Це дуже круто.

Що ви зробите одразу після Перемоги України? 

Після Перемоги ми будемо, як і зараз, займатися школою та розвитком гімнастики. Будемо намагатися популяризувати наш вид спорту та підтримувати дітей у досягненні їх цілей.