Вже 31 грудня о 19:00 у Вечірньму Кварталі глядачі побачать Ірину Сопонару на сцені у великому новорічному випуску. За лаштунками проєкту в екслюзивному інтерв’ю для сайту 1plus1 Ірина поділилася чесними переживаннями про кар’єру, жіночу підтримку, стосунки з чоловіком та випадок на дорозі, який міг коштувати їй життя.
Ірино, розкажіть, як народилася ваша нова рубрика про жіночу підтримку? Що для вас особисто означає це відчуття — воно про слова, дії чи присутність поруч?
Рубрика народилася… я навіть не пам’ятаю чітко моменту. Мої найяскравіші ідеї зазвичай приходять після медитації. От я щось помедитую і мені зверху ніби прилітає: «Все, треба робити». Я просто зрозуміла, що в мене є велика інстаграм-платформа, на якій багато підписниць. І до того намагалася використовувати її з користю, але чому б не додати ще більше корисності цьому ресурсу? Я запостила сторіз, здається, можливо ще й пост, що якщо є жінки, які хочуть стати героїнями рубрики, вони можуть до мене звернутися.
І, до речі, якщо ви мене чуєте, жінки, які вже писали мені, а потім десь «загубилися» — це я вас загубила. Я просила і казала: не соромтеся мені нагадати. Бо в переписці я потім можу не запам’ятати ім’я або просто не знайти листування. Так люди й губляться: було кілька запитів, а я потім просто пропала. Я не хочу, щоб про мене погано думали, бо я не пропала. Якщо вам досі цікаво, напишіть ще раз, нагадайте про себе.
У публічному просторі часто звучить і конкуренція між жінками, і хейт. Як ви вважаєте, чому нам іноді легше критикувати одна одну, ніж підтримати?
Я розумію, що інстаграмні коментарі й коментарі в YouTube — це не завжди індикатор справжнього життя. Але все одно, доволі часто, коли ти стикаєшся з хейтом, він приходить саме від жінок. І це мене засмучує, особливо в наш важкий час. Мені здається, що навпаки: жінки мали би підтримувати одна одну. Тим паче, що так багато жінок борються за свої права, за свободу, за себе. Ми загалом боремося з усім світом, давайте хоча б не воювати одна з одною.
Я щиро вважаю, що жінка жінці може бути храмом, опорою, підтримкою. І от у такому форматі ми можемо зробити набагато більше хорошого, ніж коли чіпляємося одна до одної в коментарях.
Коли наближається Новий рік, багато хто підбиває підсумки, загадує бажання. Про що ви найбільше думаєте в цей період? Чого найбільше хочеться побажати самій собі?
Я думаю про те, чого ще не добилася, що хотіла б доробити. І найбільше хочу побажати собі трошки менше цього святкового перенапруження:я коли здається, що ти всім щось винна і все має бути ідеальним. Хочеться більше спокою, ніж біганини, і менше відчуття, що ти не встигаєш за власними очікуваннями.
Ви казали, що у вас із вашим чоловіком Рісом дуже різні темпераменти. А в новорічний період ця різниця частіше стає викликом чи навпаки — ресурсом, який допомагає пережити святковий хаос із усмішкою?
Ця різниця ніколи не була викликом у наших стосунках, вона завжди для мене благо. Він моя тиха гавань, до якої я можу причалити в будь-який момент. Я завжди там знайду підтримку, це моя опора.
Тому ні в новорічні свята, ні на Великдень, ні в які інші «напружені» періоди це не перетворюється на проблему. Навпаки це моя краща половина, моя краща сторона, мій чоловік, який допомагає мені не з’їхати з глузду від усього цього святкового хаосу.
Чи є в Ріса якісь «українські» новорічні або різдвяні звички, які він перейняв саме від вас — наприклад, страви, тости, традиції?
Чесно, ми сьогодні якраз про це говорили з чоловіком. І дійшли висновку, що в нас немає якихось зовсім дивних чи унікальних традицій. Ми, як усі: прикрашаємо ялинку, обмінюємося подарунками на Різдво.
Просто для мене це ще доволі нова історія — святкувати Різдво 25 грудня. Здається, це тільки другий чи третій рік, як ми реально живемо в цьому графіку, тому в голові це ще не закріпилось як «бетонне правило».
Для Ріса традиція святкувати 25-го настільки природна, що буде дивно, якщо ми не відзначимо. Раніше ми зазвичай їздили за кордон, і всі організаторські турботи з мене спадали: я приїжджала як гостя, нічого не робила, просто така собі розвага — привезла себе і пару подарунків, і все.
А цього року ми нікуди не їдемо, і я така: «Ой, це ж треба щось придумати», щоб не відчувалось порожнечі, ніби свято пройшло повз. Тому ми зараз у пошуках ідеї: подруга радить може, в ресторан, може, вдома зібратися, але ми ще не вирішили.
Щодо Нового року, в Британії це не настільки велике свято, як у нас. Він ставиться до нього спокійно: приємно щось відзначити, але без оцього нашого «має бути найкраща ніч року». Для них головне гостинне свято це Різдво.
Ви дуже мудро говорите про те, що питання «коли діти» некоректне. Який момент у вашому житті навчив вас ставити чіткі кордони?
Мені здається, ще зовсім нещодавно люди відчували, що можуть ставити мені будь-які запитання, у тому числі дуже особисті, і це наче норма. І зараз теж можуть, ніхто ж не забороняє. Але різниця в тому, як я на це реагую.
Я обираю: чи я буду відповідати й виправдовуватися, чи я скажу: «Це не ваше діло, і це некоректне питання». І мені здається, що от саме не так давно я почала так відповідати.
Раніше я не вважала такі питання «зашкваром». У мене були дуже розмиті особисті кордони, люди могли спитати будь-що, і я б почала відповідати. Зараз я не вважаю за потрібне відповідати взагалі. І це велика внутрішня зміна.
У вас двоє котиків. Хто з вас двох — «строгий батько», а хто — той, хто підсовує смаколики?
Я — слабка ланка в цій сім’ї, мною можна маніпулювати. Зі мною можна «вити мотузки» і котикам, і людям. У мене котик Мафін зараз дуже набирає вагу. Якщо я кудись їду у відрядження, а чоловік лишається «на господарстві», котики одразу стають стрункими, бо він їх годує чітко по схемі.
А коли я вдома… він підходить до мене, робить таке жалібне «мяу» і все. «Ну хочеш сметанки?» А він страшенно любить кисломолочні продукти. «Ну хочеш морозива?» А йому не можна морозиво. Але він так просить, що я не знаю, як відмовити. Я просто безхребетна в цьому плані. Я «добрий поліцейський», з мене правда можна вити мотузки. І мені здається, з дітьми буде так само.
Як думаєте, який урок з 2025 року поведе вас далі?
По-перше, цей рік нагадав: мрії справді збуваються. У мене вже починали опускатися руки в професійному плані, було відчуття, що, може, я вже нічого нового не зроблю в цій професії. А зараз я думаю: можливо, я ще щось можу, може, ще не час здаватися. У мене немає якихось великих, чітко прописаних планів, але є бажання й віра в світле майбутнє. І це для мене дуже цінно.
А по-друге, був один дуже практичний, але сильний урок. Нещодавно я їхала на зйомку, і напередодні ввечері в машині щось підстукувало. Здавалося, ніби колесо трохи спустило. Я вийшла, подивилася — візуально все нормально, бортовий комп’ютер нічого не показує.
Я подумала: «Ну, вранці в мене зйомка, значить, поїду, раз комп’ютер мовчить». За вісім хвилин до знімального майданчика машину почало страшенно трясти, і я зрозуміла, що далі їхати не можу. Зупинилася у другій смузі, посеред дороги, всі, звісно, «побажали мені доброго ранку». Це був великий стрес, у мене майже почалася панічна атака.
Потім на СТО мене запитали: «Ірино, ви міняли колеса?» — «Так». І мені сказали, що колеса були не прикручені як слід, а одне колесо трималося вже буквально на одному болті з п’яти.
Ця історія навчила мене двом речам. Перше: якщо машина несправна, навіть якщо це якийсь легенький стук, не сподівайтеся, що «якось довезе». Не їдьте на несправному авто — це може бути небезпечно. Друге: на шиномонтажі не соромтеся перепитати й попросити: «Ви точно закрутили колеса? Закрутіть, будь ласка, ще раз при мені». Це питання вашої безпеки.
Вона могла закінчитися дуже трагічно, але Бог мене любить, і все обійшлося, всі залишилися живі й здорові. Тому, мабуть, мій головний урок року: не їдьте на несправному автомобілі й не соромтеся дбати про свою безпеку.
Дивіться новорічний Вечірній Квартал 31 грудня о 19:00 на телеканалі 1+1 Україна.