UA RU

"Я хочу, щоб люди і після війни пишалися ЗСУ та не забували про їхні подвиги", – журналістка 1+1 media Євгенія Цвєтанська (ЕКСКЛЮЗИВ)

Журналістка Євгенія Цвєтанська дала ексклюзивне інтерв'ю сайту 1+1.

Євгенія Цвєтанська – журналістка 1+1 media, працювала у редакціях "Спецкору" та ТСН з 2013 року. Зняла власний документальний фільм "Кіборги Луганського аеропорту" про події весни-літа 2014 року. Автор фільму «Висота 307,5» про вихід із Дебальцево і соавтор фільму «Їх було 33» про звільнення міста Торецьк. Також допомагала у зйомках фільму «Луганський форпост». Євгенія виховує дворічного сина Макара та волонтерить, допомагаючи як цивільним українцям, так і військовим.

 

ПРО ПЕРШІ ГОДИНИ ВІЙНИ

24 лютого о 5 ранку мені зателефонував мій оператор Валерій Ситюк. Валерій живе у Броварах і одним із перших почув ракетні обстріли. Я з ним працювала багато років на війні і перше, що він сказав: "Почалось". У мене все охололо всередині, бо у сусідній кімнаті спала маленька дитина, а поруч – мама.

Мій мозок не вірив, просто відмовлявся вірити попри те, що я бачила війну на сході, попри те, що я, в принципі, розумію усю божевільність росії і путіна. Серце відчувало, що так і є, а мозок відмовлявся вірити. Я ще кілька хвилин ходила по квартирі, не розуміла, що робити: будити чи не будити усіх і як далі діяти. 

У мене була підготовлена "тривожна" валізка, яку я зібрала про всяк випадок. Оскільки я не вірила до останнього, то там було не дуже багато речей. Перша думка була про те, що треба вивозити дитину. Буквально через кілька хвилин після першого дзвінка мені зателефонував військовий з армійської авіації і сказав виїзджати, бо "почалось". Я так швидко зібралася, що навіть не встигла нормально одягнути дитину. Я просто дивилася на Макара і думала, що якщо зараз "тут" почнуться ракетні удари, що буде з моєю дитиною. Розбудила маму, сина, схопила ту тривожну валізку. Буквально через 10 хвилин я вже була на вулиці. Слава Богу, що в мене є машина.

Коли ми почали їхати по Києву, коли я побачила о 5-6 ранку ті величезні черги на заправках, я зрозуміла, що все це правда. Я не бачила вибухів, не бачила ракет, але ось це от відчуття холоду... Я добре пам’ятаю, як я бігла за машиною і у мене у роті усе пересохло так, що я не могла і слова вимовити. Настільки великим у мене був внутрішній страх за дитину. Перше що я взяла перед тим, як покласти речі до машини – величезна пляшка води і випила десь половину. Я виїхала у перші пів години і ми їхали просто внікуди. Спочатку у Львів, до подруги, а далі — як складеться.

Євгенія Цвєтанська

УСВІДОМЛЕННЯ: ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА

Чи вірила я, що війна буде повномасштабною? Мабуть, не вірила. Я багато бачила звірств російської армії, я бачила, що вони творять на сході,  у мене не було відчуття, що війна десь далеко. Війна завжди була поряд. Проте я до останнього не вірила, що він (путін – прим.) вторгнеться ось так напряму, нахабно. Одна справа вести війну на сході, прикриваючись місцевим населенням, яке начебто щось відвойовує, а інша справа, коли ти просто на очах у всього світу вриваєшся в іншу країну. Я, як військовий кореспондент, чесно цього не очікувала. Усвідомлення прийшло вже в дорозі, коли читала новини.

ВОЛОНТЕРСТВО І ДОПОМОГА ІНШИМ

Ми поїхали одразу у Львів, звідти на Закарпаття, де й зупинилися. Перші три дні мозок взагалі не працював, відмовляючись остаточно повірити у те, що відбувається. Коли почались перші заклики про допомогу від військових, від людей, яких потрібно було розселити, я включилась у процес. Шукала "броніки", каски, намагались спільно з іншими з Ізраїлю пересилати. В цей час люди масово виїжджали, евакуювалися і їм не було де зупинитися, були шалені черги на кордоні — я намагалась трохи допомагати в усіх цих процесах і мій мозок переключився на справи. Вже не було сенсу панікувати, треба було просто робити все, що можеш.

Цвєтанська

ДЕНЬ, ЩО ЛИШИВСЯ У ПАМ'ЯТІ НАЗАВЖДИ

Мені запам’ятався найбільше день, коли я випадково познайомилася у місцевому магазині з місцевою жителькою, яку звали Оля Сіткар. Я кормила собачку і ми розговорилися. На той час я жила у готелі, а у мене евакуйовувалась родина, тому ми активно шукали житло на 9 осіб. І тут в розмові вона раптом каже: "Хочеш, я тебе прихищу в себе, заїзжайте всі до мене". Виявилось, що вона живе з двома дітьми у будинку. На той час у Закарпатті підіймали ціни і неможливо було взагалі знайти житло. Це був перший тиждень війни, суцільна паніка. Оренда квартири коштувала від 30 тисяч гривень, від тисячі гривень були номери у готелях. Деякі знайомі жили у мене в номері — у нас була купа людей. У пошуках житла ми "переривали" усе, і тут місцева дівчина запрошує нас усіх до себе додому безкоштовно! Це був день, який запам’ятався, то саме тоді я зрозуміла, наскільки війна нас об’єднала і дає можливість зустріти чудових людей, які готові безкорисно допомогти.

Ця дівчина з'явилася, як янгол: коли моїй родині немає де жити, коли мені немає, де жити, а вона просто з’являється у магазині і пропонує допомогу. З того дня у мене з’явилась впевненість у тому, що ми переможемо. Люди об’єднались в одному спільному горі. Цей момент особисто для мене був переломним.

Цвєтанська

Ми зараз досі живемо у цієї дівчини, допомагаємо їй, чим можемо. І вона мені теж у волонтерстві допомагає. Українці вміють і можуть об’єднуватися, вміють допомагати і цим ми точно відрізняємось від ворога. 

ДИТИНА І ВІЙНА

Син пережив важку дорогу: спочатку ми поїхали у Львів, де майже щогодини була сирена і ми спускалися постійно в підвал. Малий спав і або прокидався, або я його будила, і він не розумів, що взагалі відбувається. Він був постійно переляканий. Сирени, сирени, сирени… І я зрозуміла, що треба їхати далі. Він звик до того, що у нього вдома зручно, затишно, є свої іграшки, мама завжди поряд відносно спокійна. А тут мама схвильована, ми щогодини спускаємось у якийсь підвал, постійно щось гуде і дитина просто збилась з графіку. Добу ми провели під сиренами у Львові і виїхали на Закарпаття. Там були дуже довгі пошуки житла, постійні переїзди. Він почав плакати цілими днями. Я пережила допологову депресію та післяпологову, але такого стану у дитини я ще не бачила. Він не відпускав мене просто ні на хвилину. Коли я йшла у душ, він стояв під дверима і кричав: "Мама, мама". Веселим взагалі не був. Перші два з половиною тижні війни я думала, що просто зійду з розуму, бо не могла спати нормально, не могла займатися повноцінно волонтерством, я взагалі нічого особливо не могла зробити, бо дитина вимагала моєї уваги постійно. На момент, коли вже приїхали мої родичі і могли мені допомагати, син просто не хотів з ними бути. Навіть коли він був зі мною, він постійно плакав, постійно "висів" у мене на руках, був схвильований. Він настільки відчував мій біль, що реакція на телефон у моїх руках була просто шаленою.

Я навіть написала великий пост, де мені порадили, що варто зробити. Ми так і вчинили: прийшли до територіальної оборони, до хлопців у формі. Дитина побачила їх і вони сказали, що нас захищають. Інтуїтивно дитина все одно відчуває війну, навіть не розуміючи її. Я намагалася дати йому відчуття безпеки — щоб він знав, що українські воїни його захистять, що все буде добре, показувала йому, що він під захистом і намагалася приділяти більше уваги.

син Макар

З нами живе 4 дітей і ми не приховуємо війну від них. Ми самі не говоримо, не розповідаємо, але якщо вони питають, тоді говоримо. Дружина мого брата – психолог. Коли її син питає, що відбувається, вона каже чесно, що увірвались росіяни на нашу землю, що вони зараз ведуть війну, а наші військові обороняються і намагаються перемогти. Діти відчувають тривогу та хвилювання, тому важливо давати надію і впевненість у тому, що їх захистять. Наприклад: мама поруч і вона захистить. Дружина брата тільки сама вкладає сина спати, бо вважає, що дитина має відчувати захист мами. 

ПРО ВИГОРАННЯ ТА СПОСІБ ПОВЕРНУТИ СЕБЕ ДО ЖИТТЯ

Коли на мене посипалася купа телефонних дзвінків із проханням про допомогу, коли Макар став постійно плакати, у якийсь момент не витримала вже я. Я просто розуміла, що або я зараз здамся і у мене дійсно буде шалений нервовий зрив, або я зараз із цим щось буду робити. Я порадилась зі свої психологом і вона сказала, що дитині вже два роки, я можу лишити його і на кілька днів поїхати, просто маю бути на зв'язку. У мене була така можливість і я змогла виїхати в сусіднє село на три дні. Я зв’язувалась по телефону із сином і я просто побула сама. Вперше за два роки я побула сама. І хочу сказати, що я настільки відновилася, що зараз я повністю "включена" в Макара, в волонтерську роботу… Мені вистачило цих трьох днів, щоб повністю відновитись. І це дуже важливо, тому що я повернулася спокійна і мій син теж став спокійнішим. Зникли істерики, він залюбки іде гуляти з бабусею, немає постійного «мама-мама-мама».

Також рятує режим. Я змогла його відновити — син спить по три години вдень. Цього часу мені вистачає цілком, щоб зробити всі свої справи, включитися в процеси допомоги, почитати новини, що продовжую робити також після 22-гої.

Якщо у мами немає можливості кудись поїхати, треба просто лягати вдень спати з дитиною, дбати про нічний сон так само. Бо тільки спокійна мама забезпечує спокій дитині. Інакше і людям не допоможеш, і дитина буде неспокійною, і з самою мамою не все буде добре. Якщо є можливість відпочивати – треба відпочивати.

Війна війною, але ми зараз боремось за людські життя. Людські життя – це і власне життя, і життя своєї дитини. Спокій та психологічний стан мами – це зараз головне.

Євгенія Цвєтанська

ПРО ДОПОМОГУ ЛЮДЯМ ТА ЗМІНИ, ЯКІ ПРИНЕСЛА ВІЙНА

Я не можу сказати, що мене змінив саме цей відрізок війни, бо для мене війна почалася у 2014 році. Проте я стала більш категоричною до людей. Вже не той час, щоб чогось не розуміти. Є війна, і є люди, які допомагають, а є люди, які за рашизм.

Я категорична і до росіян, і до українців. Для мене і світ поділився, і українці деякі у тому числі, на чорні і білі, бо є війна і ти маєш бути за свою країну. Крапка. Я вже ніколи не зрозумію людей, які стоять осторонь. Якщо раніше ви могли чогось не розуміти, то зараз ви маєте включатися в процес. 

НАЙБІЛЬША МРІЯ НА СЬОГОДНІ 

Найбільша мрія – щоб уся світова спільнота визнала звірства російської армії, щоб вони усі були визнані в Міжнародному суді у Гаазі.
Щоб була доведена уся провина путіна і людей, які підтримували його режим.
Щоб всі вони плакали величезними сльозами і просто молили про те, щоб їх пробачили.
Я мрію про те, щоб усі люди, які зараз виступають за росію (і у Європі є такі), щоб вони каялися і їм не було прощення.
Щоб кожен, хто це підтримував, відчув на собі ті жахи, які пережили українці. 
Щоб їм до кінця життя було соромно.
Щоб увесь світ відвернувся від росії.
Щоб кожна людина, яка підтримує це вторгнення, морально страждала.

ПРО УКРАЇНЦІВ ПІСЛЯ ВІЙНИ

Кожен українець нарешті пишатиметься тим, що він українець, навіть той, хто про це не думав. Нація, яка переможе, а вона обов’язково переможе, буде згуртована. Я просто в це вірю.

Цвєтанська

Звичайно, українці залишаться чуйними, будуть цінувати сьогодення, мені так здається. Будуть жити не завтрашнім днем, а сьогоднішнім, розуміючи та пам’ятаючи, наскільки завтра може бути невизначеним.

ПЕРШІ КРОКИ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ

Перше, що я хочу зробити – запропонувати Збройним Силам України допомогу і після перемоги. Я хочу зробити максимально можливе, щоб і після війни, у вже мирному житті, люди продовжували пишатися ЗСУ і не забували про їхні подвиги.

Новини по темі
Продовжуючи відвідування сайту, ви погоджуєтесь на використання файлів cookie і Політикою конфіденційності
Приймаю