«У мені завжди була внутрішня сила»: в ексклюзивному інтерв'ю до дня народження Марта Адамчук — про свій шлях до сцени та момент, який повністю змінив її життя
До свого дня народження українська артистка Марта Адамчук розповіла про свій шлях до сцени і як музика допомогла їй знайти сенс у найважчі миті.
Для багатьох день народження — це особиста точка відліку. Можливість зупинитися, вдихнути глибше й запитати себе: «А ким я є зараз?». Це не просто свято, а й нагода переосмислити пройдений шлях, відчути новий подих у житті та зарядитися на майбутнє. Саме в такі моменти найбільше відкривається справжня суть людини, її внутрішній світ і ті зміни, які відбулися за час, що минув.
Марта Адамчук, українська співачка, учасниця проєкту Голос країни та зірка Жіночого кварталу — одна з тих артисток, чий голос можна впізнати з першої ноти, а її музика — завжди чесна і відверта.
З нагоди її дня народження редакція сайту 1plus1 поспілкувалася з артисткою про її особистий розвиток, силу інтуїції, виклики, які формують характер, і про те, як музика стала не просто заняттям, а найбільшою підтримкою у найскладніші моменти.
— Кажуть, з роками людина не змінюється, а просто «стає собою». А яка зараз Марта Адамчук?
Я вірю, що людина змінюється щодня, але якщо тільки вона працює над собою. Зростання — це вже зміна. Ми розвиваємося, переосмислюємо, іноді змінюємо погляди, смаки, реакції. Але при цьому всередині залишається те незмінне — наша суть та природа.
Тож я б сказала, що зараз я — це відтінки тієї ж самої палітри, але з роками вони стають насиченішими, теплішими, правдивішими.
— Як та коли з’явилося ваше захоплення музикою — з чого все почалося насправді?
Моя співоча кар'єра насправді почалася з танців. Все життя я була впевнена, що стану хореографом і займатимусь саме хореографією. Але доленосним для мене стало місто Донецьк. Я поїхала туди з рідного села, спочатку через Чернівці, з Чернівецької області — на свій перший у житті всеукраїнський конкурс. І саме Донецьк став для мене дуже символічним, адже я якимось дивом перемогла. Саме тоді вперше усвідомила, що хочу співати.
На тому конкурсі була Марія Аронівна — на той момент, як і зараз, знана викладачка вокалу з Чернівців. Вона звернула на мене увагу, підійшла до мами й сказала: «У вас дуже хороша дівчинка». І ми вирішили спробувати займатися з нею. До неї було майже неможливо потрапити, але нам вдалося. І, чесно кажучи, якби не вона, я, можливо, ніколи й не почала б співати.
Вона з великою любов’ю відкрила в мені потенціал, завжди вказувала на мої сильні сторони, підтримувала. Її підхід до викладання надихнув мене повірити в себе як у вокалістку. Я мала вступати на іноземні мови, але в останній момент сказала мамі: «Давай хоча б спробуємо подати документи до університету культури». І мені вдалося — ще й на бюджет!
— Чи були у вас моменти, коли хотілося перестати співати? І що все ж повертало назад до сцени?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, здавалося, що співати більше ніколи не зможу. Було відчуття, ніби голос — це щось зайве, ніби немає більше сенсу в музиці, коли навколо стільки болю, страху й невизначеності.
Але з часом я зрозуміла: саме музика допомагає вижити — і мені, і тим, хто її слухає. Вона стала способом говорити тоді, коли не вистачало слів. Повертала на сцену віра в те, що мій голос може бути комусь потрібним, що він може підтримувати, дарувати надію.
— Який найцікавіший талант або навичку ви маєте, про яку ніхто не здогадується?
Мабуть, не всі знають, що вже під час навчання в університеті я почала працювати бек-вокалісткою — при цьому без жодної музичної освіти. Адже більшу частину життя я присвячувала танцям. Мені дуже пощастило з природним гармонійним слухом. Саме завдяки йому я змогла інтуїтивно будувати другий, третій голос — без нот, просто на слух. І це справді працювало. Так почали з’являтися мої перші заробітки в музиці.
Згодом я потрапила в бек-вокал до дуету Потап і Настя, який тоді був на піку популярності. Це був цікавий і цінний досвід. А ще був випадок, коли мене запрошували на студії, аби я секретно співала пісні для дівчат, які мріяли бути співачками, мали на це кошти, але, чесно кажучи, не мали голосових даних.
Я записувала пісню повністю, а потім звукорежисери міксували мій вокал з їхнім. І в результаті здавалося, що співають вони.
Такий от у мене досвід — неочікуваний, але дуже цінний і по-своєму прекрасний.
— Якими трьома словами, ви описали б зараз себе?
Вперта, бо якщо вже щось вирішила, то йду до кінця, навіть якщо шлях не з найлегших. Сентиментальна, тому що навчилася цінувати моменти, людей, деталі. Недоспана, як і більшість українців сьогодні.
— Щоб ви сказали собі, тій, яка тільки починає свій кар’єрний шлях?
Що тоді, що зараз порада залишається одна: не зраджуй своєму внутрішньому голосу. У мені завжди була внутрішня сила, яка вела, підказувала напрям і я навчилася їй довіряти. Вона жодного разу мене не підвела.
Навіть коли здавалося, що щось іде не так, що все не за планом — у підсумку все завжди складалося саме так, як треба. Наприклад, у дитинстві я мріяла стати хореографом і взагалі не думала про вокал, але життя розвернулося інакше. Я прислухалась до себе, до своїх нових бажань, відкрила в собі любов до співу — і в мене почало виходити.
Тому моя порада собі — довіряй внутрішньому голосу. Слухай серце. Нічого не змінюй і не бійся змін. Все прийде вчасно.
— Яка фраза чи думка вас останнім часом «перезарядила»?
Якщо щось здається сумнівним — значить, таким воно і є. Ця проста, але дуже влучна думка допомогла мені останнім часом чіткіше чути себе. Інтуїція — не випадкове відчуття, а внутрішній голос, який нас рідко підводить. І чим більше я собі довіряю, тим менше потреби щось доводити чи пояснювати.
— Як ставитеся до Дня народження зараз — це для вас свято, новий старт чи просто ще один день?
З дитинства батьки прищепили мені відчуття, що це особливий день — і я справді щороку його чекаю. Можливо, вже в більш зрілому віці це не завжди велике свято, не щороку викликає радість. Бо з віком у день народження з’являється якась своя магія — іноді на поверхню виходять емоції, сум, навіть депресія.
Цього року я вирішила святкувати. Дівчата з Тріо Різних жартують, що я святкую, як завжди, на роботі. І справді так і є. Мені так, мабуть, найпродуктивніше і найлегше. На даному етапі це мій спосіб проживати свято: через музику, через справу, яку люблю.
