«Особлива мета — щоб весь світ почув наш гімн»: золота чемпіонка Олімпійських ігор-2024 Ольга Харлан розповіла про свої емоції після перемоги та дзвінок батьку у Миколаїв
Ольга Харлан розповіла про свої емоції на Олімпійських іграх, дзвінок батьку, який лишається у Миколаєві та про те, як ледь не опустила руки після початку великої війни
Фехтувальниця із Миколаєва Ольга Харлан переписала історію українського спорту та стала найтитулованішою спортсменкою в Україні. За кількістю нагород на Олімпійських іграх Ольга Харлан перевершила плавчиню Яну Клочкову, у якої було п'ять медалей Олімпіади. Спершу Ольга зрівнялась за кількістю нагород, але згодом стала абсолютною рекордсменкою. І сталось це все на одній Олімпіаді-2024, де вона здобула одразу дві медалі — бронзову в особистому змаганні та золоту у командному фехтуванні.
Для Ольги Харлан олімпійське золото є вже другим у кар'єрі, адже востаннє на першу сходинку Олімпіади вона підіймалась ще на своїх дебютних змаганнях 2008 року – у Пекіні. Загалом, це вже шоста медаль Олімпійських ігор для легендарної української фехтувальниці.
В ексклюзивному інтерв'ю для Сніданку з 1+1, Ольга Харлан поділилась першими враженнями після перемоги, розповіла про свою особливу мету та про те, чому ледь не покинула спортивну кар'єру.
«Я не вірила, я стояла і плакала. Коли я підійшла до п'єдесталу, тоді почала розуміти, що ми зробили. Що ми виграли, що зараз буде лунати гімн, і коли я зняла маску й кричала в камеру — ми олімпійські чемпіонки. До цього я кричала — ми будемо співати гімн! Я хотіла цього, я про це мріяла — це було захмарною мрією, але вона здійснилась, і я не вірила, що це відбувається. Ми так співали, щоб всі чули й весь зал встав», — розповідає про перші враження після Олімпіади-2024 Ольга Харлан.
За її словами, для неї це була особлива мета — не просто привезти золото для України, а щоб весь світ почув наш гімн, і всі якнайбільше бачили український прапор та знали про Україну і не забували про неї. Це їй дійсно вдалось, завдяки злагодженій командній роботі, яка принесла омріяну перемогу.
Адже Ольга Харлан саме у складі української команди з фехтування — Олени Кравацької, Аліни Комащук та Юлії Бакастової здобула своє перше золото з Ігор-2024 у Парижі для нашої країни. Українська чемпіонка не забула згадали також і про свою переможну команду:
«Не ідеальне порозуміння, але це моя родина. У родині моментами також немає порозуміння, всі різні, але ми мирилися з тим, що відбувалося. Ми одна одній допомагали, ми сміялися разом. У кожну з них я завжди вірила і вірю, вони дуже сильні й ми це показали золотом Олімпіади. І мені здається, вже зараз вони в це вірять».
Та, як з'ясувалося, спортивна кар'єра Ольги Харлан в один момент була під питанням і вона вже була за крок до того, аби зупинитись займатись фехтуванням. Однією з причин стала поразка спортсменки на Олімпіаді в Токіо, але основною причиною виявилось дещо інше:
«Я повернулась в той самий момент, коли почалась повномасштабна війна. Ми почали тренувались, я повинна була їхати на змагання, але коли почалась війна, 3 місяці ми нікуди не їздили й виходити на змагання мотивації було дуже мало, тому що моральний стан був дуже важкий».
Ольга Харлан розповідає, що цей момент міг стати переломним в її житті, якби не підтримка її хлопця:
«В якийсь момент я сказала — а може все? У мене тоді навіть була травма, мені зламали палець на нозі під час змаганнь і я сказала, що, а може, це вже знак. Я вже не піду нікуди, може не треба було. І потім мій хлопець сказав — ну як хочеш. А я задумалась — чи дійсно я цього хочу?».
Українська фехтувальниця, як і всі олімпійські спортсмени, має свої переможні ритуали, які допомагають їй під час спортивних змагань. Тільки в Ольги Харлан — це не якийсь талісман чи річ, а розмови:
«Ну в мене більш рутинне — мені треба поговорити, я не можу сидіти наодинці зі своїми думками. Єдине коли цього не було, це коли я програла в півфіналі, я просто не хотіла ні з ким говорити».
Ольга Харлан зізнається, що присвятила свої медалі українським захисникам та всім українцям, але найбільше вона хотіла порадувати ними саме своїх близьких:
«Мама і моя сестра з племінником були зі мною в Парижі, а тато залишився в Україні в Миколаєві. Він триматься там. Я йому подзвонила після виступу і своїй бабусі. Я так хотіла цих дзвінків після перемоги, тому що після Токіо у мене були дзвінки не дуже позитивні, ну тобто, я дзвонила аби мене втішили, а я намагалася втішити їх. Та, я мріяла про ці дзвінки, коли дзвоню і кажу — тату, я із золотою медаллю».
