Марічка Падалко розповіла, як ситуація в країні вплинула на її дітей

Сьогодні у Мистецькому Арсеналі стартує Перший дитячий фестиваль "Мир у дитячих долонях", який поєднає різні види творчості для дітей та сімейного дозвілля. Під час відкриття відбудеться грандіозний дитячий флешмоб "Все буде добре", у якому зокрема візьме учать 6-річна донька Марічки Падалко Марія. Разом із іншими учасниками заходу дівчинка виконає танцювальну композицію на підтримку миру та єдності. Про важливість згуртованості і взаємодопомоги Марія чи не щодня чує від своєї мами, ведучої "ТСН. Ранок", "ТСН. День" і програми "Маріччин кінозал" на "1+1".

Як зірка пояснює донькам і синові те, що відбувається у країні та як діти сприймають ситуацію у державі, Марічка Падалко розповіла нашому сайту.

- Марічко, порадьте батькам, чи варто розповідати дітям про війну?

- У цьому плані я дуже погана порадниця. Мені не вдається відмежувати своїх дітей від того, що відбувається. Багато людей можуть виплеснути свої переживання на роботі, у колі дорослих. А я так не можу. Бо мені здається, що тим, хто працює з новинами, не треба піддаватися емоціям, а варто бути сильними й сконцентрованими. Тож виходить так, що все наболіле я приношу додому. Діти знають, що о 19.30 зі стартом "ТСН" у мами починається сеанс сліз. І вони мені одразу кажуть: "Мамо, будеш плакати, ми вимкнемо". А я не можу стриматися, бо на роботі я дивлюся новини інакше, з холодним серцем, а вдома я глядач, який розслабляється і плаче над кожним сюжетом.

- Ваш син Михайло сказав, що "Війна – це коли дорослі плачуть частіше, ніж діти". У якому контексті пролунав цей вислів?

- Я його розпитувала про перший урок. Мовляв, чи розповідали їм про війну, чи говорили, що все буде добре? А Міша сказав: "Ні, нас не заспокоювали – ми ж не плакали. Війна – це ж коли дорослі плачуть частіше, ніж діти".

- Вас не лякає, що в світлі останніх подій діти значно швидше подорослішають?

- Вони уже дорослішають. Я узагалі не уявляю, яке це унікальне покоління буде! Зараз діти зростають на дуже хороших прикладах взаємної любові, допомоги. Наприклад, мої особисто знайомі з батьками героя Небесної сотні, бо вони жили в нас вдома. Це не могло не лишити особливого сліду у їхніх життях. Також діти знають, хто такі біженці, бо вони теж мешкали з нами під одним дахом. Тобто мої діти знають, що ділитися й віддавати – це так само природно, як щось купувати за гроші. Ми живемо в матеріальному світі, і я вчу дітей дуже обережно ставитися до грошей, розуміти, що кожна копійка заробляється. А ще вчу розуміти, що люди бувають різні, зокрема такі, які, на жаль, втратили здоров'я".

- Вашим донькам і синові доводилося зустрічатися із людьми з особливими потребами?

- Якось ми з тоді ще маленькими дітьми відпочивали в Туреччині й натрапили на знімальну групу дитячого каналу ВВС. В одній із програм, яку вони робили, ведуча була на візочку, в іншій - без руки. Я спостерігала за реакцією дітей і розуміла, що в них це не викликало жодних питань. У них не було ні відрази, ні страху. І це заклало дуже правильне сприйняття.

Нещодавно я їздила до військового шпиталю і мені не було з ким лишити найменшу дитину, тож вона поїхала зі мною. Я їй наперед сказала, що не всі герої здорові. Ви не уявляєте, яким відкриттям для мене стало те, що вона підходила до хлопців на візочках і просто гладила їх…  

Зараз діти долають надзвичайну школу життя. У певних моментах я їх намагаюся від чогось відмежувати. Від чогось вдається, від чогось - ні.

- А як внуки спілкуються з російськими бабусею і дідусем?

- Це особлива драма. Діти чують багато негативу про Росію і щоразу запитують: "Але ж наші дідусь із бабусею хороші?" І я відповідаю: "Так".

- А ви зі свекрами часто розмовляєте?

- Ні. Я просто боюся. Свекри – найближчі люди, які є в Росії, і щоразу, коли щось відбувається, мені хочеться написати їм щось типу: "Ну что, вы до сих пор верите, что Россия тут ни при чем?" Мені хочеться, але я себе зупиняю, бо з ними мені точно нема сенсу воювати. Хоча я справді не уявляю, як мої діти колись поїдуть до Росії.

- А поки в гості одне до одного не плануєте?

- Ні. Вони під впливом таких міфів зараз перебувають, що навряд чи зважаться приїхати.

- А ваш чоловік теж обмежив спілкування з батьками чи йому все-таки здається знаходити спільну мову?

- Він просто намагається бути сином. Ми дзвонимо батькам, щоб привітати з днем народження, але поговорити про життя не вдається. І я вважаю, що поки й не треба, бо розмова все одно перетікатиме не в те русло.