Телеведуча Людмила Барбір розповіла, який найбільший скарб залишила їй у спадок бабуся

Людмила Барбір зізналася, що із бабусиної скрині залишилося їй, а що - сестрі

Поделиться:

Людмило, ви разом з колегою Русланом Сенічкінім уособлюєте у календарі Зелені свята. Чи є у вашій родині певні традиції саме на зелені свята?

-          Звичайно, була традиція: ми ходили в ліс, оскільки він був біля дому, і рвали папороть з гілки дуба, і прикрашали нею двері, ворота, хвіртки, встеляли підлогу. Отак вранці прокидаєшся, особливо, коли вона вже трохи зів’яне, і ти ходиш по цих гілочках. Потім ми збирали кілька гілочок папороті і залишали, тому що було таке повір’я: коли гримить грім і блискавка на небі, то якщо запалити ці гілочки під час Зелених свят, то такий ритуал «відведе» грім від хати. Чесно зізнаюся, палили – і грому не було, і блискавка жодного разу не вдарила.

Тобто, «спрацювало»?
- Я не знаю, чи це збіг, але «спрацювало».

Усі зірки для календарю «Щирі. Свята» знімалися у старовинному українському вбранні. Вам дісталося дуже важке і коштовне намисто. Не кожна красуня витримає…

-          Одне намисто, друге намисто, третє намисто, четверте намисто… І коли вже була друга-третя година зйомки, то я відчула цю вагу. Було дуже важко, але це допомагало тримати поставу. Це такий своєрідний спротив, тому що воно постійно нагадувало, що треба вирівнюватися, адже тягнуло додолу.

Чи залишила ваша буковинська бабуся у спадок скриню з різними українськими коштовностями?

-          Бабуся бездоганно володіла всіма видами технік шиття. Все ж таки, для мене найбільший скарб – те, що бабуся власними руками вишивала сорочки. Ці сорочки, вишиті нею, в мене є, вона порозшивала їх всім своїм дітям та онукам. В мене залишилася від неї запаска, вишита сорочка, коралів не залишилося, потрібно буде придбати їх для повного комплекту. Моїй сестрі вона залишила шафу, якій 150 років, а, може, й більше. Я точно не знаю, може, це навіть і австрійська робота.

Бабуся писала заповіт: шафа-сестрі, сорочки – Людмилі…

-          Кожна приходила і казала: «Ой, бабусю Марічко, мені подобається ця вишиванка», а хтось інший казав: «А мені - ось ця більше».  Бабуся бачила, що кому подобається, те й тому і роздавала. Якщо дві людини зупиняли погляд на одній вишиванці, то вона казала:«Нічого, дитино, я тобі вишию, і вишивала!».  Ну а Аня, сестра, була її улюбленицею, тому їй і залишилася шафа.