“Поки я не проти, що він вирішив зайнятися збиранням дронів вдома”, – Марічка Падалко про активізм сина, доньок та підтримку чоловіка-військового (ексклюзив)

З якими труднощами материнства вам довелося зіштовхнутися в умовах війни?

Коли думаю про труднощі материнства, я вдячна долі, що повномасштабна війна припала на той час, коли мої діти вже відносно дорослі, коли вони підлітки, а не на руках. Я собі важко уявляю, що переживають мами з маленькими дітьми. Проте підлітковий період складний. З дітьми відбуваються найбільші трансформації, становлення себе. Дуже важко, коли це все припадає на виклики, які несе війна. Бути підлітком взагалі сьогодні непросто, а тим паче під час бойових дій. Для мене найбільшою складністю було дати їм точку опори, розуміння, чим вони будуть займатися, що на них очікує в житті. Водночас залишатися сильними, але не переставати бути дітьми й вести образ життя, який відповідає їхньому віку. 

Чи впливає професія телеведучої новин на вас як на маму?

Мені вже важко сказати. Я вже настільки з цією професією зрослася. Ніколи не була мамою не ведучою новин. Не пам’ятаю свого життя до телебачення, бо я вже 21 рік тільки на 1+1. Можу пригадати якісь факти, але от що тоді відчувала, що було в моїй голові – ні. На Заході коли описують людину чи посаду, якості, які шукають, вживають англійське слово integrity. Українською можна перекласти як цілісність, але в нас це не є дуже жаданою рисою. Це означає, що ти проявляєш себе такою людиною, якою ти є, незалежно від обставин, тиску, ситуацій, в яких ти опиняєшся. Тому, я не відокремлюю: тут я мама, тут ведуча новин, а тут просто Марічка Падалко чи українка під час війни. Для мене це цілісний образ. Це моє життя, яке відбувається 24/7.

У листопаді 2022 року, коли росія активно почала обстрілювати енергетичну інфраструктуру, ви вивезли доньок до Чехії. Але зараз старша донька вже дома. Чому Марія повернулася, і коли повернеться Катя?

Мої доньки були в Україні перші півроку повномасштабного вторгнення. До літа вони провели час в Жовклі, у Львівській області, а 1 вересня пішли в столичні школи. Але коли почалися обстріли інфраструктури, то в листопаді 2022 року доньки поїхали в Прагу. Особливо на цьому наполягав батько, бо коли ти не поруч, не можеш контролювати їхню безпеку. Син взагалі нікуди не хотів їхати, бо він хлопець і в міру своїх можливостей хоче боротися. Так тривало донедавна. В січні Марія достроково повернулася додому, до Києва, а Катя має повернутися після закінчення цього навчального року. 

На що порадите спиратися при ухваленні рішень щодо повернення дітей?

Мені важко давати комусь поради. Ми приймали рішення щодо повернення Марії, якій зараз 15 років, чотири місяці. Ми проводили дискусії, працювали з психологом, зважували різні варіанти й зрештою стали на бік дитини. Вона дуже сильно бажала повернутися додому, бути в Україні, поруч з мамою. Вона вже місяць як вдома і поки що про це не шкодувала. Звісно, доводиться окремо дбати про її безпеку, знову вчитися ходити в бомбосховища. 

Я гадаю, що багатьом українським мамам, родинам, які зараз в Європі, дуже важливо знати, що якщо їхні підлітки хочуть повернутися додому, вони не самі в цьому. Це нормально. З’явилось інше покоління дітей, яке виросло в Україні. Вони інакше дивляться на світ, бачать певні цінності тут, які не так помітні нам. Вони опинилися в дуже складній ситуації, коли їм треба робити життєві вибори, ще й під час повномасштабної війни, ще й коли батьки мають іншу думку або іншу місію, наприклад, забезпечити безпеку цій дитині. Це може бути дуже непросто. Тому, всім батькам, мамам і, особливо, підліткам, які проходять зараз ці випробування: моя вам підтримка, повірте, що є люди, які вас дуже добре розуміють. 

Слухняна дитина чи вільна особистість? Які методи виховання найкращі, на вашу думку?

Для нас з чоловіком завжди існувала аксіома: діти – дорослі меншого віку. Потрібно ставитися до них як до окремих особистостей. Дуже не люблю ці безапеляційні фрази: “Я так сказала, тому що ми батьки, ми старші”. Для нас з Єгором це табу. Ми завжди слухаємо дітей, намагаємося їх зрозуміти. Якщо на нашу думку вони зовсім не праві, ми намагаємося їм пояснити, щоб вони це усвідомили. В цьому є певний виклик, адже зі слухняними дітьми іноді легше. Вони вас слухають і все виконують. Проте, що з ними відбувається потім, коли вони виростають? Коли немає поруч батьків, які будуть давати інструкції? На скільки вони будуть вільними, відповідальними та незалежними людьми? Теорія поваги до дітей як до особистостей нам набагато ближча, ніж батьківський диктат. 

Ваш син висловив бажання стати на захист країни, хоча йому немає навіть 18 років. Насправді вже не вперше бачу, що хлопці 15-18 років проявляють подібне бажання. Та чи дійсно це виважене та усвідомлене рішення, чи не є воно емоційним? Як порадите батькам правильно реагувати у такі моменти?

Перше – дитина має отримати повагу та подяку за це рішення. Друге – пояснювати дитині, можливо, залучаючи людей, які воювали, повернулися пораненими, що насправді відбувається на війні, які там виклики, як до цього можна краще підготуватися, на скільки ефективно може воювати 18-річна дитина. Звісно, не потрібно залякувати. Може бути хорошою ідея поїхати до хлопців в реабілітаційний центр, поспілкуватися з ними. Я говорю про те, що зараз така війна, потрібні навички, потрібні знання та високі технології. Закликаю сина трохи часу приділити тому, щоб чогось навчитися, бути ефективним, а потім вже думати про добровільну мобілізацію. Поки ми домовилися, що першочерговим завданням є вступити у ВНЗ і почати здобувати освіту, а потім вже думати, коли та де йти воювати. Поки ти не підпадаєш під вік мобілізації, я так думаю, що більше шансів потрапити в армію через рекрутинг, а отже більше шансів обрати той напрямок, в якому ти хочеш проявити свою ефективність. 

Поки я не проти, що він вирішив зайнятися збиранням дронів вдома. Всі там посміялися з ініціативи громадської організації, але насправді це допомагає хлопцям або дівчатам розібратися, як це працює, які навички потрібні для керування дронами. Так, це можуть бути певні фінансові витрати. Я заохочую сина знайти можливість на це заробити, іноді навіть допомагаючи батькам. Він вже поступово збирає гроші, майже докупив всі деталі, щоб зібрати перший дрон. В нього тренування якісь були. Отже, точно вдома якийсь дрон скоро з’явиться. Він також прослухав курс про збирання дронів, отримав сертифікат.

Ваш син, про що ви розповідали в одному зі своїх інтерв’ю — юний активіст. Розмальовував пам’ятки, які потрібно декомунізувати, розбирав завали після російських атак. Як думаєте, чому одні підлітки проявляють себе таким чином, а інші продовжують споживати російське та піддаватися їхньому впливу?

Я зрозуміла для себе, що не хочу витрачати час на людей, які цього не заслуговують. Я думаю про тих підлітків, які масово перейшли на українську, які гуртуються навколо викликів. Дуже захоплююся активною молоддю, яка проявляється в Києві. Марно думати про людей, які мали або не дуже гарне виховання, або ще не знайшли свій шлях. Знаєте, у кожного своя дорога до тієї України, до своєї Батьківщини. Але я волію думати про те, як своїх дітей виховати гідними громадянами. 

Як батькам реагувати, коли дитина починає проявляти свою громадянську позицію методами, які можуть мати наслідки? Ви розповідали, що пояснювали синові, що за фарбування пам’яток може бути адміністративне покарання.

По-перше, не всі діти будуть з батьками говорити на цю тему. Треба бути готовим, що ви можете дізнатися про це постфактум. По-друге, потрібно пояснювати, що є ненасильницькі та насильницькі методи боротьби. І саме ненасильницькі способи часто, якщо вас дуже багато, є ефективними. Коли ж справа заходить в глухий кут, тоді, можливо, треба робити щось радикальне. Звісно, кожному з батьків хотілося б, щоб це робили не його діти. Я сама така. Але, якщо ваші діти таке роблять, то ви їх такими виховали, і це є привід для гордості.

Ваш чоловік — військовослужбовець. Як підтримуєте його?

Намагаюся надавати більше підтримки, хоча, виявилося, що це не так просто для мене. Коли він їде, я небагатослівна. Я не є людиною, яка дає про себе знати кілька разів на день. Я переходжу в інший режим. Знаєте, є такий режим StandBy в комп’ютері, коли він ніби існує, але не має працювати. Тобто, коли чоловік поруч, я в цьому режимі, адже знаю, що усе добре. Коли ж він їде, я вмикаюсь на повну, намагаючись робити усе за двох. На жаль, коли я починаю рефлексувати, писати щось йому, мені це здається проявом якоїсь слабкості. Наче мої почуття йдуть кудись не туди. А чоловікові іноді слів підтримки не вистачає. Тож, в такі моменти стараюся думати більше про нього, а не про себе. 

А як боретеся з такими складними емоціями? Можливо, використовуєте якусь літературу чи звертаєтеся до психологів?

Я зараз все більше схиляюся до того, що мені потрібно почати професійно працювати з психологом. Просто на майбутнє почати з собою працювати. В мене останнім часом складалася ілюзія роботи з психологом, бо вони часто бувають в нас в студії. Я ставлю їм запитання, які цікавлять зокрема й мене. Мені здавалося, що ось я ж тут спілкуюся з психологами. Але потрібно говорити особисто. Я була в одному реабілітаційному центрі. Там спеціаліст з ментального здоров’я розповів, що телевізійники, коли приїздять робити сюжети, просять, наприклад, інтерв’ю з хлопцями, які втратили кінцівки. Бо людина з ампутаціями помітна, зрозуміла людям. А травми, які всередині, дуже важко продемонструвати й зрозуміти, що відбувається, аж доки це не стосується тебе особисто. А ці внутрішні травми іноді можуть завдавати ще більшої шкоди, ніж зовнішні. Тому дбати про ментальне здоров’я дуже важливо, адже проблеми з ним непомітні. Сама я на роботу з психологом ще не наважилася, але думаю про це. 

Як це — бути дружиною військовослужбовця? Як впоратися з постійною тривогою за життя коханого та батька своїх дітей?

До цього переживання неможливо звикнути. Ця тривога є постійною. Проте останнім часом я думаю: а як не бути дружиною військовослужбовця? Як це – мати чоловіка, що сидить вдома, не захищає своїх дітей? А в Єгора четверо своїх дітей. Я розумію, якби мій чоловік сидів вдома: ні він, ні я не були б щасливими. Докори сумління, що ти не робиш важливу справу, нас з’їдали б, мабуть, швидше, ніж відстань і тривоги, які є зараз. 

Психологічна підтримка під час війни: які методи допомагають вам та вашим рідним?

Моя стратегія – займати себе справами, дуже багато часу приділяти фізичній активності. Потрібно завантажувати мозок і тіло. Маю до 5-6 тренувань на тиждень. Так в мене не залишається часу на погані думки. Це не завжди спрацьовує, адже це штучне заповнення порожнечі, але кращого методу я не придумала. 

Ви часто берете участь у благодійних спортивних заходах. Як готуєтеся до марафонів з бігу?

Раніше сама готувалася, але згодом емоційних сил на це стало не вистачати. З вересня почала ходити на регулярні бігові тренування, у біговий клуб. Перебування з людьми, тренером допомагає мені себе мобілізувати. В якийсь момент я дійшла до депресивного, як на мене, стану, що мені навіть лінь було вдягнути кросівки. Коли ж в тебе є зобов’язання перед іншими людьми, тебе чекає хороша компанія, тренер, який дає мотивацію, стає легше.

Спорт завжди був невіддільною частиною вашого життя чи це відповідь на стресові фактори?

Спорт як відповідь на виклики, пов’язані зі стресом, прийшов у моє життя після початку війни у 2014 році. Тоді я вперше в житті почала бігати. Першу коротку дистанцію подолала вже у 2015 році, тому що мені важко дався минулий рік. 

Чи прищеплюєте ви любов до спорту дітям?

Я завжди намагалася робити так, щоб у дітей була якась фізична активність, танці. Син в мене донедавна дуже багато займався футболом. Людина з малечку повинна мати якусь фізичну активність. В моєму дитинстві цього не було, тому я стараюся прищепити це своїм дітям.

Нещодавно ви відзначили 48-й день народження. Що для вас означає вік?

Зараз для мене це просто ще один прожитий рік. Я вже не рефлексую на тему, скільки років мені виповниться, скільки було і буде. Я припинила відстежувати вік у 40 років. Тепер день народження – це привід зустрітися з рідними, зробити щось хороше. 

Отже, ви святкували в родинному колі?

Так. Для мене це був особливий день, адже вперше за три роки випала можливість саме в цю дату побачити чоловіка. Він відзначає день народження в той самий день, що і я. І в цю ж дату ми одружилися.