Журналістка 1+1 Media Єва Ніколашвілі з початку війни активно тримає інформаційний фронт: нон-стоп, майже без перепочинків. Ексклюзивно для 1+1 журналістка розповіла, як дізналася про повномасштабне вторгнення росії в Україну, як проходять її робочі дні під час війни, що надає сил рухатися далі та які у неї плани після нашої Перемоги.
За місяць до повномасштабного вторгнення ми обговорювали можливість війни з моїми друзями та чоловіком. Я буквально декілька днів тому дивилася свої листування у соцмережах: коли у мене за тиждень до війни запитували, чи будуть бомбити Київ, я писала про те, що на мою думку це нелогічно. Не вірила до останнього, хоча була готова емоційно, що може бути все, що завгодно. У мене було сподівання на те, що у путіна щось таки є у голові, але такої надії я більше не маю.
Я дізналася про війну десь о пів на шосту ранку, вибухів не чула. Мені зателефонував чоловік (він військовий, був не поруч зі мною) та сказав, що почалася війна. Я визирнула на балкон й сказала, що нічого не бачу, не чую ніяких вибухів. Але потім я зайшла у соцмережі й побачила, що дійсно обстрілюють, дійсно випускають ракети. Тоді я одразу зібрала свої речі, віддала свого кота мамі й вже за декілька годин я була на роботі для того, щоб їхати кудись та показувати події людям.
Моєю першою зйомкою був військовий шпиталь у Києві. Поступила інформація, що військовим бракує крові. Ми поїхали туди й насправді виявилося, що крові достатньо, і в той момент її не потрібно було здавати, адже поранених ще не привозили у київський шпиталь. Далі, на другий день, у нас був важкий нічний ефір: о третій ночі виходила на вулицю вмикатися. На мене світили світло, більше нічого не видно – лише чула вибухи та стрілянину поруч. Ми ще не були готові до того, що треба виходити на вулицю: у мене був захист, в оператора – ні. Ми стояли на дорозі, а поруч з нами проїхала машина зі швидкістю під 140 км/год, і зовсім незрозуміло, хто там в тій машині сидить: чи ДРГ, чи ні. А тоді якраз поступила інформація, що російські військові увірвалися у Київ, і вони можуть бути у будь-якій машині та розстріляти тебе просто на вулиці.
Мій звичний напрямок роботи – це околиці Києва. Через три тижні війни приїздила у Лютіж (село в Україні у Вишгородському районі Київської області – прим. ред.) – в 10 км від нього стояли російські військові. Ми чули, як поруч працює наша артилерія настільки голосно, що мимоволі сіпаєшся. При тому ми спілкувалися з людьми, які там живуть, і вони взагалі на це не реагували. Вони нам казали: “Не бійтесь – це свої”.А я постійно хвилювалася за те, що може прилетіти, бойові дії були ну дуже близько.
Ми були на позиціях українських військових (до Перемоги України не можна казати про те, де саме ми були). Коли я їхала туди, думала, що всі будуть такі знервовані, адже пройшло вже багато часу, вони багато недосипають. Але коли ми приїхали на позицію, військові намагалися розвеселити нас! Ми провели з цими героями понад 16 годин, і на їхніх обличчях була лише рішучість, непохитність та усмішки. Вони розповідали нам свої історії для того, щоб ми не хвилювалися, постійно попереджали, коли треба бути обережними, а коли навпаки ні. Військові нас поїли чаєм та настільки заспокоювали тим, що ми переможемо, що це дуже вселяє надію. Одразу з'являється впевненість, що я все правильно роблю, що українці дійсно переможуть, що ми сильніші.
Loading...
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нам не пощастило із сусідом дуже давно, але жодного разу росіянам не вдалося нас знищити" — журналістка ТСН Юлія Кирієнко (ЕКСКЛЮЗИВ)
Мабуть, за місяць війни я не змінилась: тільки чоловік кричить на мене, що я постійно ризикую своїм життям (сміється). У мене дуже низький рівень самозбереження: моєю першою думкою, коли розпочалася війна, було те, що треба їхати на роботу (сміється). Якби я залишалася вдома, по-перше, я б собі цього не пробачила, а по-друге, я б себе накручувала. Коли ти працюєш нон-стоп, коли у тебе немає часу навіть відпочити, у тебе нема ані апатії, ані страху. Хоча у мене є страх за рідних: я, наприклад, не знала, де мій чоловік, де він зараз воює – страшно, коли він не бере слухавку. За себе я не хвилююсь.
У роботі для мене також дуже важлива готовність і підтримка мого оператора. Вадим Цвєтков завжди готовий їхати в будь-яке пекло, щоб зняти ідеальний кадр. І це в тому числі додає мені сил.
Мене надихають наші звичайні люди, які виходять на вулиці й намагаються голими руками зупинити танки. Я приїхала на одну зі зйомок: жінка-пенсіонерка плела маскувальні сітки для військових. Я запитала у неї, чому вона це робить, на що вона відповіла: “Ну, у нас немає танків в місті. Так я б їх голими руками зупиняла, а доводиться плести маскувальні сітки”. Це настільки підносить – коли людина цілком серйозно каже, що готова самотужки зупиняти ворожу техніку, що їй нічого не страшно. Як я можу бути осторонь, коли люди готові робити подвиги й стояти за Україну? Я маю показувати, що ми єдині, що насправді ми сильні, що не потрібно здаватися, для того, аби у людей не було паніки. Щоб люди бачили, що уся Україна підіймається і показує, що нашу свободу не забрати! У мене дуже сильна віра в країну та нашу армію.
Найбільша відмінність між 14-м та 22-м роком – це наша єдність. Я не впевнена, що у 2014-му році ми були настільки об’єднані. Зараз кожен відкинув усі свої політичні вподобання, суспільні інтереси. Кожен намагається робити те, що він може на своєму місці: хтось приймає людей на західній Україні, хтось волонтерить та ризикує власним життям, аби комусь привезти їжу або інші необхідні речі. Українці зараз – саме та нація, яку я хочу бачити завжди, і після перемоги. І я впевнена, що ми й залишимося такими об’єднаними.
У нас є все для того, аби перемогти! У нас є сильні українські армійці, у нас є мужній народ, у нас є трактори, які крадуть танки, у нас є журналісти, які показують те, що ми непереможні, і у нас є влада, яка готова вести нас до перемоги. Все, що потрібно нам для перемоги, у нас є. Ми обов’язково переможемо!
28 березня я поїхала на два дні для того, щоб побачити та обійняти свого чоловіка. Потім знову повернулася до роботи: за цей час встигла вже об’їздити Бородянку, Макарів, Гостомель, Бучу і Ірпінь.
Після завершення війни я приїду до усіх своїх рідних та обійму їх, скажу в очі, як їх люблю. Також обов’язково об’їду усі міста-герої, побуваю у всіх визначних містах для того, аби разом відбудувати їх, аби у нас була сильна та незалежна Україна.
Усі фото: особистий архів Єви Ніколашвілі