У межах проєкту Плюсуй українську, партнером якого є зокрема національна книжкова платформа Yakaboo, 1+1 media ділиться історією Дарки Озерної, медичної журналістки, авторки книг «Бути окей», «Ви це зможете!», «Книжка для дорослих».
У спеціальному інтерв’ю Дарка розповіла про те, яким був її перехід на українську, яку роль відіграє книга під час великої війни та що нам варто зробити, аби російська мова, культура та контент не стали домінантними в українському середовищі. До того ж героїня поділилась процесом створення власних книг, які вийшли у видавництві Yakaboo Publishing.
— Ви родом із Запоріжжя, де раніше панувало двомовне середовище. Розкажіть, якою мовою спілкувались у вашому оточенні? У який момент вирішили перейти на українську?
Коли в 1990-х я вчилася в школі, більшість навчальних закладів були російськими, з російською літературою в програмі. Навіть у 2001 році, коли всі школи мали вже викладати державною мовою, наші вчительки обурювалися й мусили вести документацію українською, хоча підручники та спілкування залишилися російськими.
Вдома ми розмовляли виключно російською, читали цією мовою книжки. Лише пригадую, що батько читав «Людоловів» Зинаїди Тулуб. Роками пізніше я знайшла на дачі багато українських книжок, наприклад, тоненьке видання віршів Шевченка з ілюстраціями Ольги Якутович. У нас постійно грало «Українське радіо», тому я знаю слова всіх тогочасних естрадних пісень (хоча вони мені здавалися кумедними).
Покійна бабуся щонеділі о першій дня телефонувала мені й нагадувала послухати по радіо програму про українську мову. Я наростила словниковий запас українською завдяки серіалам «Династія» та «Район Мелроуз». Потім у мене була хороша вчителька української мови, Олександра Петрівна, на уроках якої я нарешті заговорила.
У 16 років вступила в Києво-Могилянську академію та вирішила перейти на українську, але не дуже склалося, оскільки всі друзі говорили російською (попри те, що на парах розмовляли українською). На 4 курсі у мене сталося велике кохання – хлопець з Галичини, який говорив російською, щоб бути, як «усі». Згодом запропонувала йому перейти на українську між собою.
Повністю в побуті й на роботі, в магазинах і банках я перейшла взимку 2012 року, коли чекала на дитину. У спілкуванні з мамою на українську перейшла останньою чергою. У 2022 році, коли контекст не залишив виправдань побутовій російській.
«Ви чините добре, коли розмовляєте українською, хай і недосконалою».
— Існують стереотипи, що з російської на українську перейти доволі складно. Поділіться, як це було на вашому особистому досвіді? Які поради можете дати тим, хто лише починає переходити на українську мову?
Якщо ви вирішили перейти на українську, твердо вірте в доречність та користь свого рішення. Ви чините добре, коли розмовляєте українською, хай і недосконалою. Не можна вивчити мову та оминути етап, коли ви погано говорите й пишете з помилками. Це не соромно, не страшно, ніхто не буде вас брати на кпини (ред. — глузувати, насміхатися).
Попросіть всіх друзів говорити до вас лише українською. Це нормальний підхід при всіх поведінкових змінах. Ви кидаєте курити – ваше оточення при вас ніколи не курить і вам не пропонує. Ви зав’язали з алкоголем і вам поки важко – з вами в компанії ніхто не п’є та не згадує про це. Так само з мовою. Вдома хай спілкуються, як хочуть, а з вами – українською. Вам не варто з цього приводу ніяковіти.
Читайте, слухайте та дивіться українською. Для цього нині є все – книжки, подкасти, українське радіо, дубляж на Netflix, ТакFlix (українське кіно). Мова радіоведучих – це еталон вимови, тому треба слухати. Прочитайте трилогію Ольги Дубчак про українську мову – «Чути українською», «Бачити українською», «Перемагати українською». Прочитайте «Тореадори з Васюківки» вголос, випишіть та знайдіть в словнику всі незнайомі слова й вирази.
— Ви займаєтесь адвокацією здорового способу життя, розповідаєте про психологію, розвінчуєте міфи про здоров’я (зокрема, психічне), пояснюючи складні речі простими словами. Втім, в Україні часто психологічні проблеми не сприймають серйозно. Як гадаєте, чому? Що нам варто зробити, аби змінити цю тенденцію?
Ми часто недооцінюємо загрози для життя й добробуту – особливо, коли йдеться про віддалені наслідки та неочевидні зв’язки. Люди не сприймають куріння та алкоголь як проблему – від них же одразу не помирають. Люди не вважають відсутність паска безпеки загрозою, адже в більшості випадків аварії не стаються.
Те саме й з психічними проблемами – вони не вбивають одразу, як це робить рак на термінальній стадії. Погано, немає сил, жодних бажань – дехто може вважати це нормою. Серце ж б’ється. Нам бракує чіткого уявлення про зв’язок психіки та поведінки, здоров’я та фінансів.
З іншого боку – у нас багато ресурсів нині спрямовані саме на дестигматизацію психічних розладів і теми психіки загалом. Це проста і зрозуміла тема, під яку легко отримати грант і сформувати потрібні тези. Але проблема насправді більша й складніша – люди, які вже не вважають корінь «психо» ганьбою чи закляттям та шукають допомоги, навіть мають на це гроші, не можуть її знайти.
У нас мало психіатрів. Кваліфікованих лікарів, які вміють етично та ефективно працювати з пацієнтами. Психотерапевтів та психологів багато, але якісно та продуктивно працювати з людьми в терапії мало хто може. До хороших терапевтів і терапевток черги можуть тривати місяцями.
— Ви є авторкою книг «Бути окей. Що важливо знати про психічне здоров’я», «Ви це зможете! 7 складових здорового способу життя», «Книжка для дорослих. Як старшати, але не старіти», що вийшли у видавництві Yakaboo Publishing. Розкажіть про створення цих книг. Як виникла ідея їх написання? Про що розповідає кожна з них?
Восени 2019 року Богдан Горбай, тодішній редактор Yakaboo Publishing, запропонував мені добирати книжки про здоров’я для перекладу й видання. З Богданом дуже комфортно та безпечно спілкуватися, тож я, попри першу зустріч, наважилася сказати, що написані в США книжки про спосіб життя та здоров’я нерелевантні в Україні, що я можу написати сама незгірш.
Ми одразу склали план – це мало бути п’ять книг. Три вийшли, як і запланували. Над четвертою, про батьківство, працюю зараз. П’ята мала бути про виживання в офісі, але ця тема відпала через пів року, коли запровадили карантин. Ми міркували так: книжок про харчування і так повно, а харчування – це ще не все, потрібне для здоров’я.
Тому вирішили написати спершу вступ про здоровий спосіб життя, щоб задати потрібний напрям і ввести у справу людей, які раніше не цікавилися здоров’ям. Потім – про психічний добробут, бо про це поки нічого путнього немає. Треба дати нормальну базу та на ній розповідати про психічні розлади й те, як їм давати раду. А далі – для дорослих людей, яким важливо пильнувати здоров’я, аби не втратити його остаточно.
Завдяки сміливості Богдана Горбая робити нестандартні для нашого ринку книжки ми змогли втілити частину серії, що виявилось досить успішним. Кожна книга вже має кілька тиражів.
«Незнайомі люди пишуть та дякують, бо мої книжки змінили їхнє життя на краще».
— На вашу думку, чому українцям важливо познайомитись з цими книгами? На яку аудиторію вони спрямовані та, загалом, яким є зворотний зв’язок від читачів?
У цих книжок є дві головні переваги порівняно з аналогічними – вони написані українкою з урахуванням українського контексту. Якщо книгу написала людина, яка живе в США чи Італії, вона може точно переповісти медичні настанови чи червоні прапорці хвороб – у нас однакова фізіологія. Та лише життя в Україні, при чому без привілеїв, дозволяє розуміти наші нюанси – як люди поводяться, що про це вони самі кажуть, як працює наша медична система, як влаштована інфраструктура тощо.
Порада «проконсультуйтеся із сімейним лікарем» гарна, та родом з Об’єднаного Королівства. В Україні не кожен сімейний лікар чи лікарка добре проконсультують – у нас багато лікарів вірить в гомеопатію та боїться щеплень. Тому українкам та українцям слід знати про здоров’я та спілкування з лікарями більше, ніж умовним британцям.
Через книгу не прагну продати свої послуги, товари, просунути якісь речі, що принесуть мені вторинну вигоду. Я спираюся на наукові джерела та міжнародні медичні настанови, а самі книжки пройшли наукове рецензування – там немає вигадок і маячні. У книжках є персонажі, життя яких розгортається в ілюстраціях – молода пара київських хіпстерів, їхні батьки на Галичині та в столиці, графічна дизайнерка, інструктор з водіння, вчителька, ФОП. Це вигадані персонажі, які для мене уособлюють авдиторію книжок – від 25 років і більше.
Не читаю відгуки на goodreads та Yakaboo, щоб не засмучуватися через несхвальні вислови невідомих людей чи ботів цілком відомих людей. Але рейтинг в книжок досить високий і подекуди навіть незнайомі люди пишуть та дякують, бо мої книжки змінили їхнє життя на краще. Хтось перестав вживати алкоголь, хтось нормалізував харчування та схуднув, хтось дійшов до психотерапії. Скандалів з лікарями теж не було, що дуже тішить.
«Читання віршів сучасних поеток і поетів – для мене найкращий спосіб відрефлексувати те, що відбувається».
— Як гадаєте, яку роль відіграє книга в житті українців під час великої війни?
Хто цікавився історією України або читав українську літературу, хто знає про долі українських митців та науковців – ті не здивовані російським вторгненням і геноцидом. Вони не мали ілюзій щодо загадкової руської душі та знали, що росіяни несуть тільки смерть та руїну. Тож наступне моє припущення – якби всі, хто не цікавився українською історією, культурою та літературою, почали заповнювати свої прогалини, нам би було легше консолідуватися та боротися.
Можна поглянути й інакше на це питання. Нині йде документалізація війни, свідчень, спогадів, пишуть вірші та художню літературу про нашу боротьбу. Це важливо для колективної пам’яті, для адвокації на міжнародній арені, для того, щоб чути одне одного. Як сказав поет, митець та військовий Валерій Пузік: «Читайте ветеранів, поки вони живі». Читання віршів сучасних поеток і поетів – для мене найкращий спосіб відрефлексувати те, що відбувається. Розплакатися, нарешті.
Якби люди зараз читали книжки, а не дивились YouTube, було б значно більше користі для їхнього сну, світогляду, знання української. Суспільству теж було б краще, аби менше зради й брехні неслося мережею. Книжка – це як терапія.
«Ваші книжки вас знайдуть, коли ви захочете щось прочитати».
— Що читаєте особисто ви? Яку літературу можете порекомендувати?
Читаю переважно нон-фікшн українських і перекладених авторів та авторок. З останнього – «Доба постів та карнавалів» Стефанії Демчук, «Лінгвістика на карті світу» Рустама Гаджієва. Наступну планую «Великі шовкові шляхи» Пітера Франкопана. Час від часу беру з полиці вірші та читаю навмання – це Юрій Іздрик, Марина Пономаренко, Олена Герасим’юк, Олена Павлова, Сергій Жадан, Степан Руданський…
Планую купити та прочитати серію «Віхоли» – «Неканонічний канон» з коментарями Віри Агеєвої. Навесні навмання купила «Фіолетову тінь» – збірку короткої містичної української прози. Взагалі на мене не схоже, але дуже сподобалося.
Не раджу конкретні книжки – ваші книжки вас знайдуть, коли ви захочете щось прочитати. Підпишіться на Telegram-канал Непозбувний книгочитун – там про дуже різні книги, щось точно зацікавить. Ходіть в книгарні та на книжкові виставки. В інтернеті вигідно купувати, але пізнавати все різноманіття та обирати краще наживо.
— Як нам варто діяти надалі, аби російська мова, культура та контент не стали домінантними в українському середовищі?
Треба «заражати» людей українською культурою та контентом. Також культурою сусідів. Чому ми досі бачимо російські меми, але не бачимо польські? Скількох естонських виконавців ви можете назвати? Як, ви не бачили фільм про Назарія Яремчука? А серіал «1670»? Показати «Співає Івано-Франківськ Теплокомуненерго» на початку сезону опалення – ось в такому річищі рухатись.
«Мистецький арсенал», «Український Дім», Радіо Культура, «Хорея Козацька», «Пиріг і Батіг», Альберт Цукренко (пробачте, кого не назвала) роблять першокласні речі. Можна навіть сказати, що вони надто хороші, щоб бути масовими та вийти поза межі активної меншості. Ні, їм не треба робити щось гірше – всім нам, їхній авдиторії, слід докладати зусиль, аби донести дрібки їхнього доробку назовні та заразити інших.
Говорити про це, розбирати на цитати, дарувати квитки на концерти. Як моя бабуся, нагадувати про етер на «Українському радіо». Приміром, у нас на районі щодня їздить спортивний Porsche, звідки лунають пісні Назарія Яремчука. Це розрив шаблону для прихильників блатних пісень. Ти крутий хлопець на спорткарі, слухаєш не Моргенштерна, а «Гай, зелений гай».
Асиметричним рішенням також може бути широке запровадження англійської – всі вивіски, етикетки, оголошення дублювати цією мовою. Показувати інколи по телевізору кіно мовою оригіналу з субтитрами. Закрити доступ до всіляких ресурсів, де люди дивляться російські піратські фільми. Ще можна більше ставити польської, румунської, латвійської, болгарської музики на радіо, запрошувати звідти людей на фестивалі. Щоб зменшити частку всього російського, можна спробувати збільшити частку країн-партнерок України.
Нагадаємо, 7 лютого 2023 року 1+1 media разом з партнерами запустили проєкт Плюсуй українську, спрямований на популяризацію української мови та культури, викорінення російського контенту з медіаполя та формування звички спілкуватися як вдома, так і в інших сферах життя українською. Проєкт реалізовується 1+1 media у партнерстві зі Всеукраїнським Рухом «Єдині».