«Все українське зараз – це стильно»: акторка та українська комікеса Катерина Олос розповіла про роль української мови у своєму житті та важливість гумору під час війни

У межах проєкту Плюсуй українську 1+1 media ділиться історією Катерини Олос, української акторки та комікеси. У спеціальному інтерв’ю вона розповіла про українську мову у своєму житті, роль гумору та розважального контенту сьогодні, участь в бельгійському проєкті Чесна угода та серіалі Зозулі, що вийшов на телеканалі ТЕТ. Окрім цього, Катерина поділилась особистою думкою стосовно того, що ми маємо зробити, аби назавжди перервати емоційний зв’язок з російською культурою та мовою.

Нагадаємо, 7 лютого 2023 року 1+1 media разом з партнерами запустили проєкт Плюсуй українську, що спрямований на популяризацію української мови та культури, викорінення російського контенту з медіаполя та формування звички спілкуватися як вдома, так і в інших сферах життя українською. Проєкт реалізовується 1+1 media у партнерстві зі Всеукраїнським Рухом Єдині.

— Розкажіть про українську мову у вашому житті. В якому мовному середовищі ви зростали? Чи спілкувались українською з самого дитинства?

Я родом з Полтави, де зростала в суржикомовному середовищі. Але все одно більшість в моєму оточенні розмовляли російською, я також. Навіть театральні вистави в школі ми грали російською мовою. Зараз для мене це щось нереальне, а тоді було ось так…

Цікаво, що в мене тато завжди розмовляв українською, бо він сам із Закарпаття. Скажімо, він не любив москалів ще до того, як це стало мейнстримом. Можу сказати, що з самого дитинства я не спілкувалась українською мовою, але коли їздила на Закарпаття в місто Хуст, то мої дідусь та бабуся казали, щоб москальської мови вони тут не чули. Тому я трохи намагалася говорити тоді українською.

«Запорука успіху взагалі в будь-чому – це мотивація та дисципліна».

— Які поради можете дати іншим людям, які тільки починають перехід з російської на українську?

Думаю, що нічого нового вам не пораджу, але точно скажу, що ви круті! Бо знаю, як це нелегко – в мене суржик досі проскакує.

Читайте, дивіться все українською, переведіть застосунки на українську. Знайдіть особисто для себе мотивацію, чому ви переходите, чому будете нею спілкуватись. Коли мотивація зникає, важливо мати дисципліну. Вважаю, що запорука успіху взагалі в будь-чому – це мотивація та дисципліна.

Треба поставити собі ціль – наприклад, три місяці розмовляти українською. Даю гарантію, що після цього ви вже почнете думати цією мовою та не матимете бажання повернутись до російської. Також велику роль грає оточення. Якщо у вас оточення більш російськомовне, то можна домовитись, що три місяці ви спілкуєтесь одне з одним українською. Якщо хтось каже російське слово, то, наприклад, донатить на якийсь збір. Мені здається, що перехід на українську можна зробити більш інтерактивним і цікавим.

«Для мене стендап – це ніби особистий психотерапевт».

— Розкажіть про ваш шлях у стендапі. Як і коли почали ним займатись? Чим саме вас зачепив цей комедійний жанр?

Я грала у складі команди Збірна Львова на Лізі Сміху й зрозуміла, що мені хочеться піти в сольну історію. Коли ти граєш в команді з чоловіками, є дуже багато неоднозначностей в сторону дівчат, приколів «ти не вмієш жартувати» чи ще щось. Тоді з’явились думки, що мені треба піти в сольну кар’єру, щоб довести всім, що вмію жартувати. Потім моє довести всім перейшло в те, що стендап став моєю професією. До речі, почала займатись ним не так давно – приблизно 2-3 роки тому. Роблю це з великими перервами, тому що акторство в мене на першому місці, це моя основна робота.

Зачепив цей комедійний жанр, тому що там багато самоіронії. Для мене стендап – це ніби особистий психотерапевт. Ти береш болючу тему й знаходиш в ній щось смішне, абсурд, який може розсмішити. Тобі стає від цього легше. Особливо, коли потім ти виступаєш на глядацький зал і люди з цього сміються – це взагалі як повноцінна терапія. Якщо чесно, це неймовірні емоції, коли людям смішні й близькі твої жарти, коли вони виходять зі стендапу та кажуть: «Дякую вам, ви підняли мені настрій». Для мене зараз це єдина мотивація займатися стендапом.

«Сміх – це відпочинок, розрядка, вивільнення енергії».

— Наскільки складно в сучасних умовах грати комедійні ролі та розсмішити глядача зі сцени? Загалом, що можете сказати про роль гумору та розважального контенту сьогодні?

Я дуже ціную зворотний зв'язок від людей. Після виходу серіалу Зозулі на телеканалі ТЕТ у мене просто зламались особисті повідомлення в Instagram від подяки за те, що ми людям полегшуємо життя. Настільки, що я прямо робила скриншоти кожного повідомлення. Це дуже цінно.

Мені важливо, щоб моя робота давала людям користь. Наприклад, моя бабуся взагалі не визнавала мою акторську діяльність, вона завжди мріяла, щоб я була архітектором. Навіть соромилась всім розповідати, що я акторка, говорячи: «Катя себе ще шукає». Так було, доки не сталася одна історія. Бабуся працює в лікарні, до неї якось прийшла її працівниця та сказала: «Я вчора була дуже зла, але прийшла додому, увімкнула серіал Зозулі і насміялася. Мені цей серіал підняв настрій. Там ще була така героїня Валя, вона мені дуже сподобалась…». І бабуся тоді сказала: «А Валю грає моя внучка». Це взагалі був перший раз за стільки років, що вона визнала те, що я акторка, бо побачила, що цей серіал може приносити користь людям.

Тому я вважаю, що гумор та розважальний контент сьогодні – це необхідність. Зараз нашим людям важливо видихати. Навколо дуже багато стресу, з яким ми не встигаємо впоратись, сміх – це відпочинок, розрядка, вивільнення енергії. Звичайно, що весь контент важливий, але на гумористичний потрібно робити особливий акцент, щоб люди відпочивали та відволікались. Взагалі психоемоційний стан зараз має бути на першому місці, тому що дуже багато навколишніх подразників. Нам дійсно треба триматися разом, підтримувати одне одного, дарувати багато любові й сміху, щоб хоч якось розряджати себе.

— Ви знялися в бельгійському кримінальному серіалі Чесна угода (Fair Trade), зйомки якого відбулися вже з початком повномасштабного вторгнення. Розкажіть про цей проєкт детальніше. Як потрапили в нього? Як і де відбувались зйомки? Чим загалом запам’ятався цей період?

Це взагалі був мій перший проєкт й одразу закордонний. Подалась на кастинг у Facebook, мене запросили на живі проби, після них одразу затвердили. Там був здоровенний кастинг, але обрали мене. Напевно, так і мало скластися. Це була доля.

Зйомки відбувалися в бельгійському місті Антверпен. Це особливий для мене проєкт. Він мав стартувати у квітні 2022 року, але коли почалась війна, нам одразу зателефонував режисер зі словами: «Я готовий вас і вашу сім'ю забирати прямо зараз». Ми сказали, що спочатку поволонтеримо, а потім поїдемо. Потім він спеціально розтягнув наші знімальні дні так, щоб ми були не місяць в Бельгії, а 3 з половиною місяці. Це було неймовірно – про нас повністю турбувалися, нам орендували житло, допомагали. Вони постійно питали про Україну, давали гроші, щоб ми донатили. Це неймовірні люди, неймовірний продакшн – я їх дуже люблю. Режисер Марк Пунт домовлявся зі всіма медіа, які тільки є, щоб ми говорили про війну в Україні. Він сам теж постійно говорив про війну, за що я дуже йому вдячна. Цей період мені запам'ятався тим, які є прекрасні люди в цілому світі та як багато навколо підтримки.

Взагалі це був переломний момент. Думаю, що не тільки для мене, а й для всього українського населення. Ще до повномасштабного вторгнення попасти в цей проєкт було якоюсь мрією. Лінійна роль, бельгійський серіал, закордонний проєкт. Коли я туди потрапила, то дуже раділа. Але з початком повномасштабного вторгнення, приїхавши, зрозуміла, як насправді мало треба для щастя. Ці всі проєкти здавалися мені дурницями. Те, що дійсно важливо – це взагалі не про роботу, кар'єру, гроші й успіх. Це взагалі про інше – про людей, любов і дім.

«Коли ти конкретно до деталей знаєш, чого хочеш, то мрія набагато швидше збувається».

— Навесні цього року на телеканалі ТЕТ відбулася прем’єра українського серіалу – ліричної комедії про трьох рідних сестер – Зозулі, де ви зіграли тренерку з боксу Валю. Розкажіть, чому вирішили виконати цю роль та як її отримали?

Вирішила виконати цю роль, тому що це здалось мені цікавим. Ще до початку повномасштабного вторгнення я пішла на бокс, бо в якийсь момент прокинулась та подумала, що хочу зіграти боксерку. Потім почалось вторгнення рф, і, звичайно, що все забулося, але я цю мрію пам'ятала всередині та пішла в спортзал готуватися. Ще не знала до чого, але готувалася – настільки сильно хотіла цю роль. Для мене це стало історією про те, що коли ти конкретно до деталей знаєш, чого хочеш, то мрія набагато швидше здійснюється.

Все почалось з Кави за донат від Орини Петрової кастинг-директорки серіалу Зозулі, яка допомагала закривати збір. Я задонатила тоді гроші, вирішила піти з нею на каву. Ми почали розмовляти й вона, попри те, що я була в спідниці та на каблуках, сказала: «Катю, є в тебе така, скажімо, пацанська натура, трохи жорсткості. У мене, можливо, буде заходити новий проєкт. Там, правда, не твоя вікова категорія, але спробую скинути тобі проби». Пройшов час, вона мені надіслала проби. Я просто читаю сценарій і розумію: «Вау, хочу це зіграти». Режисер Мирослав Латик тоді на читці сказав, що не підходить, щоб Валі було 33 роки, по її поведінці вона має бути молодшою. Тому я ідеально попадала в цю історію. Потім я ходила на живі проби. У нас якось взагалі моментально стався метч. Це для мене дійсно особливий і дуже класний проєкт.

— Як вам було в ролі Валі? Чи важко було вжитись в неї?

Дуже люблю мою Валю, бо вона багато чому навчила мене, зокрема безумовної любові йти до своєї цілі напролом. Це те, чого мені іноді не вистачає в реальному житті. Мені подобається, що вийшло це передати через екран, бо багато людей написало мені, що вдячні за цю роль, що Валя – їхня мотивашка. Це надзвичайно класно.

Мені було комфортно в ролі Валі. Дуже чітко розуміла мотивацію своєї героїні, тому було не так важко вживатися в роль. Я почала ходити на бокс, спостерігала там за боксерами, запам’ятовувала, як вони ходять, яка в них постава, які жести можуть бути – наприклад, вони постійно пальці, кулаки розминають. Я почала це вводити у своєму житті – ще до зйомок почала сутулитись, по-пацанському ходити, розминати пальці. Це дуже смішно, але після зйомок десь два місяці я ще не могла відучитися ходити з сутулою спиною. Роль Валі можна перестати грати, але щоб Валя з тебе вийшла – треба ще над цим попрацювати.

— У чому, на вашу думку, полягає важливість серіалу Зозулі під час війни? Чим він може бути цікавим українцям?

Важливість серіалу Зозулі полягає в тому, що він дуже близький до людей. Це дійсно серіал, який змінює стан людей. Це найважливіше. Він цікавий українцям, тому що в ньому присутні всі три категорії, які зазвичай нас хвилюють – стосунки, робота, гроші. Це те, за чим буде завжди цікаво та важливо спостерігати. Дуже класно, що цей серіал підсвічує те, що треба пробачати, рухатися далі, вчитися комунікувати, робити те, що подобається, зациклюватися не на результаті, а на шляху. Багато сенсів закладено під комедією.

«Треба розуміти, що всі ми є прикладом для когось».

— Як ми можемо донести іншим людям, що споживання російськомовного контенту впливає на хід війни в Україні? Що маємо зробити, аби перервати емоційний зв’язок з російською культурою та мовою?

Це глобально важливе питання. Ми з друзями його неодноразово обговорюємо, розмірковуємо, що можна зробити. Як на мене, слід залучати людей, креативні агенції, які будуть через креатив, гумор, меми, нормальну комунікацію пояснювати, що це не ок. Ті формулювання, які є зараз – пафосні, з наїздом в стилі «уже два роки триває велика війна, а я досі чую російську, люди ви ненормальні?» – вони не працюють. Коли читаю такі публікації, вони в мене викликають відразу, навіть не хочу це репостити. Бо ці люди абсолютно нормальні, в них просто є якась своя біль. Важливо з повагою та любов'ю пояснити, чому українська мова – це круто, і чому треба переходити. Слід доносити через якісь нові креативні шляхи – це точно спрацює.

Думаю, що емоційний зв'язок з російською культурою ми вже майже перервали, що мене дуже радує. Все українське зараз – це модно, стильно, популярно. Це наш бренд. Усі люди підтримують українське – це дуже класно. Щодо російської мови, то її насправді багато. Вона є, особливо за кордоном. Ми маємо зрозуміти, що негатив до людей, які спілкуються російською мовою, не працює. Робити їм зауваження – не працює. Я можу тільки порекомендувати почати діяти через любов до цих людей. Перестати їх засуджувати, а почати з себе. Чи не переходжу я на російську, коли спілкуюсь з російськомовними… Чи кажу я компліменти, коли людина, яка спілкується російською, переходить на українську… Чи пишу я коментарі, наприклад, «Слухай, пару разів чула, як ти говорив українською, це дуже круто!».Треба дійсно починати з того, який ви даєте приклад. Треба розуміти, що всі ми є прикладом для когось.

«Російський контент взагалі не можу споживати – це найменше, що я можу зробити, живучи в Україні та будучи українкою».

— Розкажіть, який контент в мережі переглядаєте особисто ви?

Дивлюсь український стендап, український YouTube, обожнюю ютуб канал Stadium Family. Слухаю подкасти наших діячів з різних сфер. Читати люблю духовну літературу, якщо її можна так назвати. Рекомендую почитати книгу «Відпускання. Шлях здачі». Паша Вржещ переклав цю книгу українською мовою. Дуже якісно зроблено. Зараз він, до речі, збирає донати, щоб зробити друк цієї книжки. Можу сказати, що це одна з таких книг, яка суттєво змінила моє ставлення до життя та допомогла взагалі справитися зі стресом, який був. Тому якщо у вас є тривога, стрес, якісь внутрішні конфлікти – дуже рекомендую прочитати цю книжку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ROXOLANA у проєкті "Плюсуй українську": про мову, львівські діалекти та вплив регіону на творчість