Рівно рік тому розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, яке назавжди змінило життя кожного українця. В день річниці Катя Осадча, Неля Шовкопляс, Єгор Гордєєв, Юрій Горбунов, Наталя Островська, Святослав Гринчук та інші ведучі 1+1 розповіли, як змінилися за рік повномасштабної війни, пригадали 24 лютого 2022-го та звернулися до українців.
Рік незламного опору, сміливості, відваги, боротьби, невтомної праці. Нашої спільної. Українського народу. Рік сліз і гордості. Рік невимовного болю і усвідомлення нашої нездоланної сили. Рік надій, сподівань і віри. Рік, коли кожен день починається і закінчується молитвою: за тих, хто в полоні, в окупації, хто під вогнем! В окопах на передовій. В містах і селах. В небі і на землі. І щоранку і щовечора думка: а як там наші, у своїх бліндажах? Рік, коли нерви, як натягнута струна. І кожен, у кого вороги забирають життя — це твоя особиста болюча втрата…
І ти знову збираєшся. І йдеш працювати. Щоб допомагати нашим воїнам. Щоб тримати свій фронт. Щоб підтримувати тих, кому зараз важче, ніж тобі. Низько вклоняюся кожному, хто залишається в цей час випробувань в Україні і продовжує свою справу. І усім, хто допомагає батьківщині на відстані. Бо всі українці — єдина сім’я. І надзвичайно потрібні один одному. Цей шалений рік — цю просту істину довів. Ми стали сильнішими. І разом — обов’язково здійснимо нашу велику мрію. Щоб 2023-й став роком, що принесе Перемогу України. Молюся за вас і за кожного українця. Усіх чекаємо додому. Доземно дякую ЗСУ. Повертайтеся живі!
Ранок, коли ми хотіли закрити очі і прокинутися від страшного сну. Сьогодні по хвилинам згадуємо:
- ранок... розпач;
- ракети;
- покупки продуктів з нерозумінням, що потрібно і як на довго;
- новини нонстоп.
Цей рік нас всіх навчив новому. Але найголовніше — навчив цінувати все, що нам дано, все, що ми можемо відстояти і чому можемо навчитися з нуля. Ми не готувалися, нас не вчили знаходити рішення питань, на які не можуть дати відповіді навіть найвпливовіші світові лідери. Цей рік приніс багато сліз, втрат, розпачу і жаху... Я не знаю, як словами висловити весь біль всіх втрат і жахів. Але нам потрібно триматися в тримати одне одного!
Психологи кажуть, що важливо спитатися на щасливі моменти в житті, на гарні спогади навіть в такий страшний рік. Я згадую перші кроки і слова Данила, вечері у бітьків до комендантської години, радість Івана від того, що випав перший зуб в він тепер дорослий… життя має тривати навіть заради таких щасливих моментів для дітей.
Дякую ЗСУ, нашим Героям, за те, що ми можемо згадувати!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лютий день очима 1+1: не пропустіть документальний фільм на 1+1 о 19:30
Ми плакали, коли руйнували українські міста, ми раділи, коли звільняли Харківщину та Херсон. Ми плакали, коли руйнували нашу «Мрію», ми раділи, коли наші збивали 70 ракет з 90. Ми плакали, коли дізнавались про смерть прикордонника у боях за Чернігів, ми раділи, коли його дружина народила хлопчиків-близнюків - справжніх козаків. Рік великої війни — рік емоційних падінь і піднесень. Рік, який випробував нас на міцність. Рік, який показав, хто є справжнім героєм. Слава тим, хто нас тримає — слава військовим! Слава українцям — найсильнішій нації у світі! Слава нашій рідній вільній міцній Україні. Бажаю нам сліз перемоги.
Вибухи за вікном; усвідомлення того, що відбувається; адаптація; проміжні перемоги на шляху до повної деокупації. Це етапи мого сприйняття повномасштабної війни з 24 лютого 22-го року і до 24 лютого 2023-го. Звичайно, між цими етапами була ще сила силенна інших моментів і станів. Серед них — крайності, які періодично нагадували про себе впродовж цього року. Рік тому мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонував мій друг-ізраїльтянин, який у той момент жив у Києві. Він сказав, що почалася війна, ракети вже летять на столицю і інші міста, закликав збирати речі для евакуації. Згодом я почув знайомі звуки вибухів за вікном. Далі йшло повне усвідомлення того, що відбувається.
Річ у тім, що життя в стані війни мені знайоме. Маю досвід 18-річного проживання в Ізраїлі. Періодично ізраїльські міста обстрілюються із Сектора Гази, або ж завдаються удари з сирійської сторони. Людей там навчають правилам поводження в таких ситуаціях. Знаю ці правила і я. Плюс, знав, що таке прямі етери під час обстрілів, багатогодинні інформаційні марафони. До того ж три роки служби в ізраїльській армії дали певний досвід. Тобто, все знайоме, але змінилась локація. Знав, що маю інформувати людей і бути готовим брати зброю в руки. Тож, евакуація була не на часі. Адаптація відбувалась поступово. Стосувалась вона і буденних справ, і роботи каналу, в умовах обмежень, повʼязаних з російською агресією. До речі, команда плюсівців спрацювала професійно. Ми першими почали надавати глядачам інформацію про події, повʼязані з повномасштабним вторгненням.
Минув рік! Боротьба триває. Зараз це боротьба обʼєднаних, загартованих війною українців і наших союзників проти реального зрозумілого зла. Чи змінила мене війна? Здається я залишився таким, як і був. Змінились цілі і пріоритети. Мета у більшості з нас одна — ПЕРЕМОГА. А вона стала ближчою на цілий рік!
Чи пам’ятаю я 24 лютого торік? Так. Рано вранці ми з дітьми і чоловіком прокинулися вдома від вибухів, бачили вертольоти, тому що живемо за містом. Сказали дітям зібрати основні речі, вдягнути на себе теплий одяг. Пам’ятаю, тоді ще не було п’ятої години ранку, як пролунав перший вибух. Всі прокинулись, розуміючи, що трапилось, бо останній місяць всі жили в очікуванні війни. Ми вирішили, що всі залишаються вдома, поруч один з одним. В той день багато дивились телевізор, читали новини, спілкувались з друзями телефоном, декого прихистили в себе.
Чи змінилась я за цей рік? Мабуть, втратила почуття впевненості. Моя нервова система стала не стабільна. Можу розплакатися, зірватися з будь-якого приводу. Боюся гучних звуків. Хоча зробила для себе одну корисну справу — торік пройшла курс військової підготовки: навчалась безпечного поводження зі зброєю, самозахисту, парамедицині.
Мене часто питали, чому я не поїхала з країни, адже у мене четверо дітей. Я не звикла тікати від ситуацій, а намагаюся їх вирішувати. У мене є відповідальність перед колегами на роботі – не можу просто розвернутись і втекти. Я просто намагалася бути корисною на роботі і тримати спокій. Ця війна — це щеплення для всіх нас — нашого покоління, дітей — від штучної любові до всього російського. Це важка, болюча вакцинація. Але ми її пройдемо і підемо далі. Бо українці — нація супергероїв!
У мене у телефоні майже не збереглось світлин із торішнього 24-го лютого. Трохи розмита фотка колії з автомобілів на проспекті Перемоги, біля якої я якраз спускався у метро та й усе. Решта - скріншоти із різних новинних сайтів та телеграм каналів. Зрештою, мені, думаю, як і вам не потрібні й фото, аби відтворити цей день в пам'яті чи не з догодинною точністю.
Зате я радий, що маю світлини за ранок 23-го. Рівно за добу до. Ми щойно прокинулись і дуркували на ліжку, ось бачите, я вибрав ту, де ми найменше кривимо різні дурні гримаси, аби вас не шокувати) Зараз 23-є пригадати значно важче. І відтворити. І відчути. Ту дивну комбінацію неспокою і віри, тривоги і самопереконання, у кожного — у різних пропорціях.
Так само із різною часткою інтенсивності та упертості ми всі підсвідомо мріємо знову повернутись у те 23-є. Але вже року, мабуть, достатньо, щоб зрозуміти: це вже майже те саме, що мріяти повернутись у студентський гуртожиток, чи на перше побачення, чи перед телевізор, коли Ребров хитро закинув, а Шевченко забив Іллгнеру…
23-го більше не буде. Але обов'язково буде 25-е. Вірмо, готуймось, наближаймо. І дякуймо тим, хто не дозволяє цій клятій машині часу назавжди зупинитись. А ще — старим фотографіям. Просто за те, що вони збереглись.
Пройшов рік з початку повномасштабного вторгнення. Ми знову були у студії ТСН, де все почалось. Так почали сьогодні ефір. Пригадуючи той ранок — тоді це була одна вільна студія. Так і вийшли в ефір - хто був у апаратній, видав. Хто був з ведучих — вийшов. Пізніше до мене долучилася Марічка Падалко. Потім був Сніданок з 1+1, марафон…
Ми не могли не мовити. Ми не знали, що могло статися або що могло не статися. Але ми були поруч. Зараз у цій точці, рік потому, ми розуміємо хто ми, що ми можемо і де ми будемо. Обов’язково будемо в точці перемоги. Хто б що не казав. Нам вже не страшно. Ми сильні.
Рік з початку повномасштабного вторгнення. Ми всі змінилися, але водночас лишилися собою. Вільними. Нескореними. Українцями.
Перше, що я зробила зранку 24 лютого — написала в робочий чат: «Який план? Коли їхати на роботу?». У той момент я чітко розуміла, що тепер моє завдання — тримати інформаційний фронт. Ми бачимо руйнівну дію російської пропаганди, і наша місія під час цієї війни — дати людям можливість мати доступ до правдивої, перевіреної інформації. Ми на варті інформаційного спокою українців. Ми працювали і працюємо для вас.
Другий фронт — волонтерський. Я дуже тішусь, що волонтерами стала вся країна! Разом з вами ми купували автівки, тепловізори, бронежилети, каски, дрони! Разом робили свято для діток Охматдит! Якщо кожен з нас буде щось робити для перемоги, то перемога настане набагато швидше! Кожен на своєму фронті! Наближаємо перемогу разом! І разом завжди можна зробити більше!
Рік повномасштабної війни. Дивні відчуття. Пригадуючи той день, не знаю, як так вийшло, але тоді я прокинулася о 4.45, о 5-й ранку мене забрав водій, я їхала на роботу, і ми не чули взагалі нічого. І тільки о 5.20 мені зателефонували та сказали, що розпочалася війна. У нас був ефір, потім ми сиділи у гримерці із Людою Барбір та Марічкою Падалко і просто дивилися в стіну. Мозок відмовлявся усвідомлювати, що почалася війна.
Після робочого дня ми з малими поїхали у Львів, де і провели майже місяць. Я повернулася на початку квітня, малих забрала пізніше. Нам пощастило, що ми майже не чули вибухів. Поки були там волонтерили, розвозили допомогу з "Ти не один". По поверненню в Київ рада була знову казати українцям "Доброго ранку" разом з Єгором у "Сніданок". Продовжувати працювати і допомагати. Збирати кошти для військових, для діток, для родин, які тікали від бойових дій.
Зізнаюся, ця війна багато кого "відсіяла", ще більшу кількість дорогих мені людей вкрала і перенесла за 1000 км від мене. І знаю, що таке ж відбувається й у вас, рідні. Боляче в усіх випадках. Але попри біль маємо продовжувати жити. Це все колись закінчиться і стане краще. Має стати краще, інакше… Про «інакше» думати не хочу… Хочу просто навчитись бути вдячною за все! Попереду ще багато випробувань, але наша єдність і взаємодопомога — це те, що допоможе нам вистояти! Бережи, Боже, українських воїнів і наших людей!
Переродження. Переосмислення. Дуже важко кількома словами описати все те, що ми з вами пережили, і як це вплине на наше подальше життя і не лише наше, а й цілого світу. Звичайно, що кожен з нас переосмислив всі свої дії, цінності. Ще раз підтвердилось - наш народ вміє єднатися. І як масштабно! Наскільки ми сильні, незламні. Наскільки велика жага до свободи, волі, щасливого життя!
Вірю і хочу сподіватись, що цей важкий рік подарує нам багато років далі щасливого життя. І що нарешті ця війна, яка тривала століттями, це знищення всього українського нарешті припиниться. Нашою перемогою. Кожен з нас нарешті відчув себе українцем на генетичному, клітинному рівні. Це неймовірно тішить. І дає незламну віру і надію в те, що наступне покоління буде жити гарно, прекрасно усвідомлюючи те, що є українцем в гарній, просунутій класній Україні.
24 лютого. Особливий день в історії кожного українця. Цей день назавжди залишиться в нашій пам'яті, історії життя кожного. Кожен пам'ятає цей день по-особливому. Іноді хтось не хоче пам'ятати. Але це частина нашої історії. Пригадали з Людою, що того дня були на роботі, в ефірі. Де ж ми ще могли бути, як не з вами?
Хтось очікував на цю повномасштабну війну, а хтось навпаки намагався зберегти ту надію, що війни не буде. Але ми за цей рік стали безумовно сильнішими. Це наш унікальний досвід, який ми будемо нести на покоління прийдешні. Пам’ятаємо про тих, кого не стало на цій війні. Ми ніколи не будемо вже тими, якими були до 24 лютого. Але ми стали іншими і ми стали кращими. Плекайте в собі Україну. Все буде Перемога.
Рік від початку повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю той ранок у деталях. Ми прокинулися рано-вранці від тих перших вибухів, коли почала працювати система ППО. Мала влетіла до мене в спальню з криками: «Мамо, це почалося»! Напередодні ввечері я працювала, було звернення Байдена в ефірі, були всі ці речі… Але все одно навіть після цього ми вірили у краще. Навіть при всій інформації, яку мали, сподівалися, що уникнемо війни. Якось так, що людині властиво вірити в краще і вірити в добро, вірити в мир, а не у війну. Тому українці вірили в те, що все ж таки неможливо віроломно на нас напасти! Бачите, я виявилася також серед тих, хто ніби й знав, що вірогідність 90%, але все одно не вірив до кінця.
Півдня ми провели перебігаючи від укриття і додому. Під вечір я поїхала на роботу. Це був мій останній ефір у студії ТСН. Після були увімкнення і сюжети вже як від кореспондентки у Франції. За тисячі кілометрів від дому я хочу залишатися корисною Україні. До війни починають звикати. Але треба робити все, щоб взагалі ніхто не зміг до цього звикнути. Щоб війна в Україні не стала буденним явищем.
Українці показали всьому світу силу єдності. Ми будемо черпати натхнення з самого факту перемоги. Яка точно буде за нами. Віримо в це. Дякуємо кожному і кожній. Вічна пам’ять тим, хто віддав життя у цій війні. І тим, чиє життя нещадно забрали.
Ми з Катею були з тих, хто не вірив, що почнеться війна. Деякі наші друзі збирали тривожні валізки, а ми на це лише посміхались. Вважали, що це люди з неміцною нервовою системою… Пам’ятаю, як прокинулися 24 лютого о 4.20 ранку від того, що поруч нас прилетіла перша ракета. Наш будинок здригнувся і всі від того прокинулися. Потім прилетіла ще одна ракета. Тоді зрозуміли, що наше життя розділилося на «до» і «після».
Зараз ми живемо в часи, які не переживав в нашому поколінні ніхто. Це перевірка нас на витримку, на патріотизм, на стресостійкість. І це ті нереальні умови, в яких зараз виживають українці. Нас чимось налякати, сказати, що це не можливо — не можна. Українці довели всьому світові, що ми — незламні!
24 лютого 2022 року. День, який змінив всіх нас. Намагаюсь пригадати, але розмите відчуття ранку - воно настільки в тумані, що я не пам’ятаю деталі. Вже точно і не скажу від чого прокинувся – чи то від вибухів, чи то від телефонних дзвінків друзів, які стривожено говорили, що почалась війна. Я був з тих, хто до останнього в це не вірив. Гадав, що адекватність і здоровий глузд переможе і росія не почне повномасштабне вторгнення. Але я, як і багато хто, помилявся.
Було страшно. Було нерозуміння. Пам’ятаю, як пішов в магазин за продуктами. А там вже величезні черги і перші ознаки паніки. Друзі і знайомі почали виїжджати з Києва. Але я тоді для себе вирішив, що залишаюсь. У той перший день війни пішов здавати кров. На моє здивування там було багато людей, тож довелось декілька годин простояти в черзі. Ніч провів у машині на підземному паркінгу. Наступного дня, коли почув, що буде наступ на Київ, вирішив все ж таки евакуювати свою дівчину до Івано-Франківська. З нами поїхали також дві її подружки і ще одна сім’я з дитиною, яким я допоміг знайти прихисток на заході України.
Цей рік війни змусив зробити переоцінку життєвих цінностей, розставити пріоритети – що раніше здавалося важливим, тепер вже не мало такого впливу і навпаки. Зрозумів, що рідні люди – найважливіші. І що українці – неймовірні! Вірю і чекаю нашої перемоги у 2023 році! З нами сила і правда!
Цей рік змінив життя кожного з нас і поділив на «До» та «Після». Моментами, від розуміння того, що вже ніколи не буде того довоєнного життя, стає вкрай боляче. Воно було легким, безтурботним та щасливим, тепер ми розуміємо це сповна. Але цей рік війни разом з болем, втратами й відчаєм дав нам ще й цілковите розуміння нашої національної сили. Він показав всьому світу, що ми — українці, незламні, відважні й будемо стояти за свій дім до кінця, та своє не віддамо.
Ця війна змінила цінності, показала, що життя — воно тут і сьогодні, а не в планах, що розписані на рік. Що щастя — це коли твої рідні поруч і ви можете зібратися в рідному селі за одним столом, а не зідзвонюватися по FaceTime. Що герої — це не актори у голлівудських фільмах, а наші Збройні сили.
Рік повномасштабного вторгнення забрав і водночас дав багато чого. Але він був. Ми витримали цей рік. Кожен по-своєму: лікарі рятували життя щохвилини, волонтери діставали та доставляли неможливе, вчителі навчали зі сховищ, електрики берегли світло тоді, коли його у нас відбирали, рятувальники — рятували щодня, журналісти — виходили в ефір під час обстрілів, цивільні — працювали та донатили, вели інформаційну боротьбу та кричали на весь світ про Україну. І все це ми могли робити завдяки нашим захисникам і захисницям, які щодня виборювали та продовжують виборювати наше життя з пащі ворога.
Ми переконалися, що наша сила в єдності. Рік тому, у повній паніці та нерозумінні, як бути далі, ми пережили найстрашніші дні у нашому житті. Тепер нам не страшно. Ми знаємо, що разом, всією країною, точно здолаємо ворога. Будемо стояти стільки, скільки треба. Але своє не віддамо. Обов’язково переможемо.
Вдячність всім українцям за те, що вони є. Вічна пам’ять тим, хто тепер береже нас з небес.
Все пам’ятаю. Нічого не пробачу. 24 лютого 2022 я написала найкоротший пост.
ВІЙНА. Вона змінила все. Вона змінила нас. Ми - Нація Нескорених.
Нація сильних, гідних, мужніх, співчутливих, справжніх людей з цінностями. Зі справедливістю, рівністю, повагою.
Випробування. Біль. Ми подолаємо. Долаємо. Вистоїмо.
Разом до перемоги. Бережіть себе і Україну!
Найцінніше, що в мене є зараз, це родинний дзвінок у WhatsApp щовечора о 21:30. І велике щастя, коли на ньому може бути вся сім’я, всі п’ятеро. Я ненавиджу росіян, які не лише принесли країні стільки горя, а в усіх нас вкрали рік життя, в багатьох — все життя. Я віднедавна залишилася з сином в Києві вдвох. Мої дівчата вже три місяці в Празі. Чоловік — на Запорізькому фронті. Я вдячна долі, що всі мої рідні живі і здорові, але не можу терпіти цю тишу, яка тепер часто панує вдома.
Бійся своїх бажань. Колись як багатодітна мама я мріяла про домашній спокій хоч на кілька годин, але зараз це найогидніший звук, точніше його відсутність. Тільки звертаю увагу на раптовий звук холодильника: «О! Світло!» Потім згадую: «Та воно ж і було. Сьогодні не вимикали». Але цей звук все одно викликає легке піднесення. Раніше я ніколи на нього не звертала увагу.
Сьогодні дуже хочу подякувати всіх, хто допомагав за рік. Місто Жовква і його мешканців. Готель «Собеський», який наглядав за моїми дітьми, яких там залишили самих. Мою куму Іванну Коберник, яка перша до них змогла дістатися в кінці того страшного тижня. Моїх батьків, які багато місяців дбали про внуків. Друзів зі США, Франції, Словаччини, Італії, Швеції і особливо Чехії, які підтримували нашу родину. Колег, які завжди були поруч. Чоловіка, який був завжди коханим, але тепер я навіть не знаю, як можна кохати ще більше. Я пам’ятаю, коли він пішов 24 лютого, я дуже боялася його більше не побачити. Тепер я мрію, як повернеться після перемоги назавжди. Як всі повернуться. Звідусіль.
Переможемо!
Не хочу і не буду згадувати той день... зрозуміло, що це біль, потрясіння, шок. Дивитися треба вперед, особливо зараз, коли всередині спустошеність. Чи звикли Ви до війни і чи можна до неї звикнути? Нескінченний день 24 лютого, наче страшний сон, який тебе і все навколо змінив, багато чого перекреслив, перегорнув, обнулив, але ніяк не скінчиться... Тому, як мільйони українців працюю, допомагаю, намагаюся бути корисним у кожному кроці, бо усвідомлюю, що ми тут — за спинами тих, хто дивиться в очі смерті кожну мить! Не зганьбити пам’ять тих, кого вбила раша! Вперто, зосереджено робити свою справу, аби бути корисним і досвідом, і матеріальною підтримкою тим, кому гірше за тебе, бо це теж зараз означає «бути ефективним, бути корисним». Працюю, роблю, мрію, планую, знаю, що Україна має бути тільки європейською. Тому щодня невпинно виховую в собі європейця, бо за мене це ніхто не зробить, надихаюся і вчуся у людей, які мене оточують. День за днем стаю свідком історій і моментів, з яких і складається та незламна велич українського духу. Слава європейській Україні! Слава народу, який назавжди став Героєм!