Повномасштабну війну ви зустріли в Києві. Яким був виїзд зі столиці та ранок 24-го лютого для вас?
Кожного разу, коли починаю розповідати про ранок 24-го лютого, заново все проживаю. Емоції щоразу накривають. Після телефонного дзвінка тещі, яка сповістила про початок вторгнення, в голові все перевернулося. До останнього вірив, що повномасштабної війни не буде. До того ж ми з дружиною запланували сюрприз старшій доньці — поїздку в Disneyland. Після слів «Розпочалася війна» казковий парк розваг розсипався як картковий або піщаний будинок. Залишилася лише реальність.
У нас був алгоритм дій та план відступу. Ми знали, що ми будемо робити — виїжджати на Захід країни, де б дружина з доньками залишилися, а я повернуся би до столиці або ж залишився на тому місці, що і сім’я (залежало б від того, які дії на той момент розгорталися б у Києві). Проте перед тим ми мали заїхати до тещі на Київщину і забрати її з собою.
В окупації найстрашніша сама окупація.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Пробачити росію неможливо", — Віталій Токарєв, керівник відділу системного адміністрування 1+1 media
Намагаючись забрати тещу, на Київщині ви потрапили під окупацію. Який момент перебування під російською окупацією був найважчим для вас?
Ти звик бути вільною людиною з паспортом українця, у звичному житті знаєш, що можеш робити що завгодно — змінювати роботу, оточення, друзів тощо. А під час окупації все це робити неможливо. Безвихідь стає по-справжньому страшною.
Щодня прокидаєшся і не хочеш цього дня. Лягаєш і не хочеш, аби наступний день починався, але й не хочеш, аби цей закінчувався. Постійно робиш механічні дії, які не мають сенсу. Наприклад, вкотре прибираєш. Потім з’являються елементарні фізичні потреби — треба знаходити їжу. Адже ти не знаєш, чи вистачить твоїх запасів їжі, чи ні.
Спершу ми виходили лише на внутрішнє подвір’я нашого будинку. Гуляли тільки там, аби не залишилася сліди на снігу. Все для того, щоб люди, які вперше заїжджають на вулицю, думали, що тут нікого немає. Були такі дні, коли над нами зависав російський гелікоптер. Він зависав так близько, що я дуже чітко бачив пілота, а саме його обличчя та емоції, навіть те, в чому він був одягнений. Тримаючи на руках доньку, стояв і ламав свою природну потребу втікати. Розумів, що бігти в будинок і підвал — це не вихід. Ракети зруйнують все в один момент.
Щоб донька не боялася, вигадував їй історії. Казав, що це прилетіла велика пташка, яка шукає іграшки. Зрештою, завдяки цьому найменша донька нормально пройшла окупацію. А от старшій було набагато важче, адже вона розуміла все, що відбувається. Забивалася у куток, закривалась руками, коли над нами пролітали бомбардувальники. Витягти її такого стану можна було лише через логічні пояснення. Розповідав, що у бомбардувальника є бойове завдання. Він не може зараз скинути на наш будинок жодних боєприпасів, оскільки вони коштують величезних грошей, вони передбачені для інших цілей.
Те, що кадирівці робили в Катюжанці — жах.
В Іванкові не проводилися гуманітарні коридори. Їх неможливо було зробити, оскільки були підірвані всі мости, зруйновані дороги та сполучення. Люди, які з Іванкова виїжджали не в бік Білорусі, а в бік Києва, пішки пробиралися до Демидова. А вже там долали дамбу, де по той бік стояли українські військові. Проте для цього потрібно було 40 км йти повз москалів. До того ж в одному із сіл, розміщеному по дорозі, — Катюжанці — була головна база кадирівців. Те, що кадирівці робили в Катюжанці — жах.
Якщо потрібно було б більше ризикувати — все одно б це робив.
В якийсь момент ви разом з чоловіком сестри знімали росіян з дрона біля стратегічного мосту? Чим ви керувалися під час того, коли їх знімали? Як гадаєте, чому у людей в такі моменти вимикається тумблер самозахисту?
Потрібно було продовжувати жити та вичавити максимум плюсів із ситуації, в якій ми опинилися — для себе, родини, держави. У нас був дрон і ми розуміли, що у нас ще є зв’язок (це були перші 7 днів). Ми підіймали дрон і супроводжували ним колони російських військових, аби дати зрозуміти нашим Силам оборони, як та куди вони пересуваються.
Наш дрон хороший, але китайський. І, на жаль, у москалів є програма, яка їх ламає. Аби вони цей дрон «посадили», могли б під’єднатися до нього, хакнути й отримали б всю інформацію про нас — номери телефонів, місце перебування тощо. Звісно, що ми хвилювалися з цього приводу. Тому жодного разу не запускали дрон з одного й того ж самого місця, а, запускаючи, відразу перекидали його за річку, аби він встановлював геопозицію по інший бік.
До того ж я постійно носив зброю під верхнім одягом, аби в будь-який момент мати можливість відбитися. Ми знали, що нас шукають росіяни, адже вони помітили дрон і навіть стріляли по ньому.
За кілька днів до деокупації москалі почали вилітати з Іванкова, як корки з пляшок.
Якою була деокупація Іванкова? Яким ви побачили/відчули Іванків після звільнення від російських загарбників?
Стоячи в черзі в один з магазинів в надії на те, що там могло щось залишитися з продуктів, повз нас почали пролітати колони російських автомобілів. Вони настільки швидко їхали, що їхній поспіх можна було зрозуміти по технічному стану машин. Один камаз тягнув інший, який вже повністю їхав на дисках. У той момент ми ще не розуміли, що вони покидають селище, адже вони їздили як в один, так і в інший бік. До того ж у них була постійна ротація, підвози паливно-мастильних матеріалів, боєкомплекту тощо. Була скромне відчуття, що це натяк на те, що Київщину деокупували, але достеменно ніхто не знав.
Уже 31-го березня ми з доньками вийшли на прогулянку. Набравшись сміливості, прийшли до річки й раптом почули потужний вибух. До цього ми чули, як працюють міномети, гаубиці, артилерія, реактивні системи залпового вогню, але такої сили вибуху ще не чули. Хтось з нас відразу присів, хтось відразу ліг на землю. Після цього ми побачили, що на місті вибуху здійнявся дим. Як виявилося, росіяни, коли відходили, підірвали за собою міст.
На наступний день до нас прибігли сусіди. Їхній вираз обличчя дав зрозуміти, що Іванків звільнили від окупантів. Вони почали кричати: «Так-так, наші Сили оборони в селищі». Ми у домашньому одязі побігли наверх вулиці. Тільки вибігли на гору, з’явився наш розвідник. Ми почали з ним обійматися та плакати. Він дістав з кишені дві цукерки і дав найменшій доньці.
На центральній площі люди вже співали пісні та гімн України. Один знайомий махав нашим прапором над адміністрацією. Бійці з перших розвідних груп намагались підтримати місцевих, щось їм сказати. Серед військових, які звільняли Іванків, був і місцевий житель. Люди його підкидали у повітрі та ловили, кричали: «Слава та хвала». В якийсь момент він вже почав проситися, аби його відпустили, адже він дуже хотів побачити маму, яка залишалась під окупацією.
Після деокупації ви записували у місцевих їхні історії перебування під російською окупацією. Які історії ви тоді почули, про що вам розповідали містяни?
Багато історій про російську окупацію ще наслухався, коли стояв в черзі за хлібом з 3-ї ночі по 4-ту годину дня. Тоді могло зібратися до 1000 людей на 300-600 буханок. Прислухався, що говорили люди в натовпі. Було багато істерик, для багатьох потрібно було виступати психологом, а для когось — інформатором, аби давати перевірені дані, а не пропагандистські вкиди.
Траплялося, що приходили сусіди і казали, що їм нема чого їсти. У нас були певні запаси їжі. Не поділитися ми не могли, хоча і самі не знали, на скільки нам вистачить всього до закінчення окупації.
У вашій родині довго тривали перемовини щодо вашої служби в ЗСУ. В який момент, зрештою, ви прийняли для себе одностайне рішення стати на захист держави у складі ЗСУ?
Це рішення прийняв для себе ще у 2014 році. Проте тоді з родиною ми не могли знайти спільний знаменник. Лише зійшлися на поїздках на фронт з волонтерськими місіями. 24-го лютого почалася нова хвиля розмов. Після деокупації Іванкова пішов у військкомат, проте мене не брали, посилаючись на те, що у мене немає досвіду. До того ж у військовому квитку у мене вказано, що у воєнний час я маю бути артистом ансамблів та театрів. Потім прийшов новий військком і сказав, що візьме мене і я буду працювати на рівні з усіма.
Для мене заклики про братні народи завжди були дивні та дикі.
Переконана, що у війську цінність життя відчувається особливо гостро? Як ви змінились за понад рік повномасштабної війни?
Усі події, які трапилися зі мною за час повномасштабної війни, лише підкреслили ненависть до москалів, яка у мене і так була до цього. Вони століттями не дають нам спокою.
У проєкті «Загублений світ» на 2+2 історії інших людей, які часто захоплюють та навіть дивують.
Службу вам вдається поєднувати разом з телевізійною роботою. Ви говорили, що це непросто дається, оскільки доводиться знімальні дні поєднувати з поїздками в столицю у справах підрозділу. Як ви зараз сприймаєте свою професію телевізійника? Що відчуваєте, коли хоча б на день змінюєте бойову позицію на крісло гримерки, наприклад?
Річ у тім, що надовго виїхати та повністю відірватися не вдається. Навіть не переодягаюсь з форми в цивільний одяг. Ціную кожну секунду. До того ж керівництво телеканалу 2+2, що входить до складу групи 1+1 media, затвердили мій зовнішній вигляд, як ведучого, саме у військовій формі. Дуже радий, що на 2+2 є такий проєкт, як «Загублений світ». Вести цей проєкт — це як читати книгу. Адже, читаючи книгу, ти можеш прожити не своє життя, а подароване автором.
Ці знання слід передавати дітям, онукам, щоб вони теж не забували Бучу та Ірпінь.
Яких помилок нам не слід допустити після нашої великої Перемоги, аби назавжди поставити крапку в російсько-українських відносинах?
Крапки ніколи не буде, оскільки цей сусід завжди залишатиметься з нами. Головне — не забувати про те, якою росія є насправді. Ця велика війна ще раз показала всім (навіть тим, хто мав сумніви), хто є хто. Ці знання слід передавати дітям, онукам, щоб вони теж не забували Бучу та Ірпінь.
Ця подяка ще більше підживить світ добра в Україні.
Маю мрію, яку хочу втілити після перемоги. Прагну об’їхати всіх людей, які допомагали нам особисто, допомагали Україні. Зберігаю у своєму телефоні світлини з нашого волонтерського центру «4.5.0.», який ми відкрили відразу після деокупації Київщини, на них — коробки з Грузії, з різних куточків України. Люди передавали консерви і писали на банках, щоб повернули ємності після перемоги в те чи інше село. Всі цим людям хочеться віддячити.