У спеціальному інтерв’ю Аліна розповіла про те, яким був її ранок 24 лютого, що допомагало триматися у моменти, коли було морально складно, чому хотіла закінчити кар’єру та з якими надіями таки повернулася у спорт. Окрім цього, вона торкнулася теми Олімпіади та здобуття олімпійського золота.
Розкажіть про ваш ранок 24 лютого 2022 року. З чого він почався? Яким був для вас перший період великої війни?
На той момент я жила у Києві, але оскільки напередодні було багато розмов щодо можливого вторгнення, то за тиждень до початку поїхала до батьків у Хмельницьку область. 24 лютого був запланований виліт в Італію для знайомства з новим тренером. Було дуже лячно, тому попросила рідних, аби відвезли мене у Київ. У ту ніч майже не спала, розмовляла з Олею Харлан (ред. — українська фехтувальниця на шаблях, олімпійська чемпіонка), яка мене заспокоювала та переконувала, що все буде добре.
Прокинулися ми від вибухів. Усі наші речі вже були зібрані, що дало змогу швидко покинути квартиру та виїхати з Києва. Через невеликий проміжок часу разом із сестрою та племінником ми прийняли рішення поїхати за кордон – спочатку до Польщі, а згодом в Іспанію, де перебували до вересня 2022 року.
Знаходжу кожну найменшу можливість, аби бути корисною та допомагати.
Які особистісні трансформації відбулись з вами за період повномасштабного вторгнення?
Складно виділити щось конкретне, проте суттєво змістився ракурс, з якого дивишся на все навколо себе. Змінилися погляди на життя, принципи, пріоритети, взаємовідносини з людьми.
Війна триває з 2014 року, проте ніколи раніше я так сильно не заглиблювалася у цю тему, а зараз знаходжу кожну найменшу можливість, аби бути корисною та допомагати і військовим, і переселенцям з окупованих територій. Намагаюся думати не лише про себе. Не можу бути байдужою.
Ми обрали спорт і, попри все, повинні були тренуватися.
Що допомогло вам не опустити руки та продовжувати тренуватися, попри нелегкий час?
Перевага була в тому, що весь період підготовки ми були в Італії. Звісно, що новини впливали на тренування та псували їх. Але ми обрали спорт і, попри все, повинні були тренуватися. Країна дала можливість знаходитися в Італії, а нашою задачею було відпрацювати на максимум і зробити все можливе на спортивній доріжці.
Цьогоріч на Олімпійських іграх жіноча команда України з фехтування на шаблях здобула золоту медаль. Розкажіть про відбір на Олімпіаду. Що ви відчули, коли зрозуміли, що будете представляти Україну у Парижі?
Цей період був дуже складним. Ми перемогли у турнірі на Олімпійському відборі, проте програли Європейські ігри. Це негативно вплинуло на подальший результат. На Чемпіонаті світу ми виграли італійок і американок, та стали четвертими. Хоча залишилися без медалі, проте були щасливими, тому що з 13-го місця перемістилися на 6-те. Це дало відчуття, що на Олімпіаду ми таки потрапимо.
Після цього півтора місяця перебували вдома. Було дуже складно повертатися, налаштувати себе на ще один рік перебування в Італії. До наступних турнірів наша підготовка стала більш інтенсивною та націленою не лише на боротьбу за участь, а й за медаль. На останній турнір кваліфікації ми їхали спокійними, бо розуміли, що точно потрапляємо на Олімпійські ігри.
Підтримка України є, але вона не така об’ємна, як цього хотілося б.
Загалом, яка атмосфера панувала на Олімпійських іграх-2024? Чи відчули ви підтримку світової спільноти, чи пам’ятає все ще міжнародний спортивний світ про війну в Україні?
Як і завжди, на Олімпійських іграх всі були напружені та дуже сконцентровані. Кожен з нас був у своїх думках. Була неймовірна публіка та найкращий зал – французи постаралися на максимум, аби зробити все красиво.
Підтримка України є, але вона не така об’ємна, як цього хотілося б. Зі сторони спортсменів – зовсім не багато тих, хто взагалі підходить, а це своєю чергою створює напруження через відсутність розуміння, як до тебе ставляться. ЗМІ запитували та брали коментарі про Україну. Зі сторони волонтерів – значна кількість людей висловлювала підтримку та зичила успіху.
В які моменти ви відчуваєте більше хвилювання – коли знаходитесь на фехтувальній доріжці чи поза нею?
Це дуже різні переживання. Коли хтось фехтує, то невимушено переймаєш енергетику та починаєш дуже хвилюватися. Але ти маєш змогу відійти, налаштуватися на подальші змагання, перемкнути свою увагу та не дивитися бій. Коли фехтуєш ти, то такої змоги немає. Все залежить лише від тебе, твого вміння керувати емоційним станом в цей момент і спроможністю чути рекомендації команди.
У вас є традиція робити пам’ятку на тілі після того, коли ви отримуєте медаль. Поділіться, чи плануєте робити тату після цієї Олімпіади?
Зазвичай, це тату олімпійських кілець, але я їх вже маю, тому не планую нічого іншого. Раніше хотілось мати більше тату, а зараз не надаю цьому особливого значення, тому одного для мене достатньо. Інші дівчата з команди – Олена Кравацька та Ольга Харлан – також мають його, а Юлія Бакастова наразі обирає місце для татуювання.
Спорт існує разом з політикою – ми чітко маємо це розуміти.
У цьогорічній Олімпіаді росіяни брали участь під нейтральними прапорами. Розкажіть, чи стикалися ви з ними у Парижі?
У нашому виді спорту не було росіян під нейтральним прапором – вони не пройшли відбір, оскільки не отримали кваліфікацію. Була лише одна росіянка від Азербайджану, проте вона почала виступати під прапором цієї країни ще до початку великої війни.
Спорт існує разом з політикою – ми чітко маємо це розуміти. Доки триває війна, неправильно допускати спортсменів з країни-агресора до змагань. Кажуть, що їх перевіряють, але це сумнівна та нічим не підтверджена інформація, бо неможливо перевірити людину на адекватність.
Складно знаходити мотивацію, за щось чіплятися та гнатися за мрією, яка не здійснюється.
Ви двічі хотіли закінчити спортивну кар’єру. Розкажіть, що керувало вами, коли приймали таке рішення?
Головною причиною був поганий результат, точніше – його взагалі не було. Складно знаходити мотивацію, за щось чіплятися та гнатися за мрією, яка не здійснюється. Тоді я вирішила, що повинна реалізувати себе в чомусь іншому.
Згодом мені запропонували повернутися. Оскільки це був новий тренер, то я вирішила спробувати, сподіваючись, що з новим підходом щось зміниться. Мої очікування були виправданими.
Які маєте плани щодо подальшої спортивної кар’єри? Про що зараз мріє дівчинка Аліна всередині вас?
Складно сказати. Я хотіла б продовжувати фехтувати та подивитися, що з цього вийде. Якщо буде все гаразд, будуть з’являтися результати, то буду продовжувати. Якщо ні – то варто буде приймати радикальні рішення.
Щодо мрій, то хочу лише одного, як і всі українці – аби цей біль та горе нарешті закінчилися. Важко мріяти та прагнути чогось іншого, коли навколо таке відбувається. Тому єдине, чого я бажаю — нашої перемоги та повернення всіх додому. Тоді разом почнемо мріяти.