«Весь шлях, який я пройшла, був не дарма»: українська фехтувальниця Олена Кравацька відверто про залаштунки Олімпіади, золоту медаль та майбутні плани
Українська олімпійська чемпіонка Олена Кравацька розповіла про свою спортивну кар'єру та перші емоції після перемоги на Олімпіаді
Цього разу героїнею проєкту 1+1 media Спорт проти війни стала українська фехтувальниця Олена Кравацька, яка виборола олімпійське золото 2024 року в командних змаганнях з фехтування на шаблі.
У спеціальному інтерв’ю Олена розповіла про те, за яких обставин дізналась про початок повномасштабного вторгнення, якою була підготовка українською команди до Олімпіади та що відчула, коли стала олімпійською чемпіонкою. Окрім цього, вона поділилась, чи перетиналась на Олімпійських іграх з росіянами, які має плани щодо подальшої кар’єри та яким вбачає майбутнє українського спорту.
— Яким був ваш ранок 24 лютого 2022 року? За яких обставин ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення?
Дуже добре пам'ятаю цей день. Напередодні, 22 лютого, я приїхала на тренувальний збір в Італію, до останнього не віривши в те, що може початись велика війна. 24 лютого мій ранок розпочався о 06:00 з дзвінка Олі Харлан, яка сказала: «Прокидайся, почалась війна». Я не повірила, запитала в неї: «В якому сенсі? Як?», на що вона відповіла: «Зайди в новини». Заходжу, читаю, дивлюсь відео – у мене шок, нерозуміння, що взагалі відбувається… Звісно, що одразу я почала телефонувати батькам, питати, як вони. Дитина була зі мною в Італії, на щастя. Це був дуже важкий ранок. Потім, напевно, ще тиждень я до кінця не усвідомлювала, що коїться в нашій країні.
«На тренуваннях я абстрагувалась від усіх новин, мені було набагато легше»
— Розкажіть, як на початку великої війни ви повертались до спорту. Чи була у вас перерва у спортивній кар’єрі? Як вдалось адаптуватися до нових реалій?
Якраз напередодні початку повномасштабної війни у нас мав бути збір, на якому ми повинні були готуватись до змагань, але, звісно, що тоді все стало на паузу. Я не розуміла, як ми можемо далі тренуватись. Не усвідомлювала, де я взагалі буду жити з дитиною… В Італію я приїхала на збір лише на тиждень, тому не розуміла, що робити далі.
Спочатку я поїхала до Олі Харлан, три дні ми були з нею разом – дивилися новини, постійно сиділи в гаджетах. Зі мною був син, який не розумів, що з нами, чому в нас такий стан. Перші дні мені потрібно було якось з ним проводити час, не розказуючи, що сталося в нашій країні. Вже потім, через якийсь період, я йому все розповіла. Через пів року ми з ним приїхали в Україну.
Тренування почалися через 1,5 місяця. Насправді це дуже допомагало – на тренуваннях я абстрагувалась від усіх новин, мені було набагато легше. Адже коли ти зі своїми думками наодинці, то думаєш тільки про війну, про своїх рідних і про те, як далі жити, як повернутися у свою країну…
«Здобувати перемогу на міжнародній арені, щоб підіймався наш прапор, лунав наш гімн – це велика честь»
— Цьогоріч на Олімпійських іграх жіноча команда України з фехтування на шаблях здобула золоту медаль. Це не перша Олімпіада у вашому житті, однак, можливо, вона відчувалась для вас по-особливому? Як велика війна впливає на ваше ставлення до Олімпійських ігор? Що відчуваєте, коли представляєте нашу країну на міжнародній арені?
Ця медаль та Олімпіада – особливі. Це було всупереч всьому – по-перше, потрапити туди, а, по-друге, виграти. Дуже рада мати змогу представляти перед світом свою країну, коли йде повномасштабна війна.
Здобувати перемогу на міжнародній арені, щоб підіймався наш прапор, лунав наш гімн – це велика честь. Також ми знаємо, які це емоції взагалі для всіх українців. Це дуже круто. Ми пишаємося, що вдалося це зробити, особливо в цей час.
— Розкажіть про Олімпіаду детальніше. Як і де команда готувалась до ігор? Чи були труднощі під час підготовки та що допомагало триматися?
До Олімпіади ми готувалися 2,5 роки в Італії. У лютому 2022 року якраз був перший збір, коли ми повинні були познайомитись з нашим новим тренером-італійцем, потренуватися тиждень та поїхати на чергові змагання, але, звісно, що все змінилось. Наша збірна лишилась тренуватись в Італії на постійній основі, інколи ми їздили додому в Україну.
Перші 1,5 року я була в Італії з дитиною, а потім так склалося, що за 10 місяців до Олімпіади мій син залишився в Одесі з татом і бабусею, тому я після кожних змагань їздила до них, а потім поверталася в Італію.
Морально було дуже важко. Коли ти на тренуванні або на змаганнях дивишся новини, бачиш інформацію про вибухи, про те, що гинуть люди – це впливає на твій стан. В принципі підготовка була важкою, а коли ти знаходишся не в себе вдома – це ще важче.
Можливо, люди не зрозуміють цього, тому що ми були в безпеці, у нас не було відключення світла, але психологічно для нас усіх це було набагато складніше. Коли я знаходилась в Одесі поруч з дитиною, були якісь вибухи чи повітряна тривога, мені все одно було спокійніше, ніж коли я перебувала в Італії, а він – в Україні.
«Було дуже важливо з нашої сторони нагадувати світу, що в нас все ще йде війна»
— Яка атмосфера панувала на змаганнях? Чи відчули ви підтримку світової спільноти, чи пам’ятає все ще міжнародний спортивний світ про війну в Україні?
Атмосфера була дуже крута. Навіть не очікувала цього. Такої кількості вболівальників у фехтувальному залі ще ніколи не бачила. Нас дуже підтримували українці та іноземці. Французи, коли ми фехтували за золото, дуже вболівали за нас, кричали: «Україна!». Це мотивувало. Було приємно, що так вболівають за нас.
Коли ми їздили в Український дім «Volia Space», там було дуже багато міжнародних ЗМІ, які питали про війну, яка зараз ситуація в країні, що відбувається в містах, де ми живемо, як ми це переживаємо. Люди цікавляться, ніхто, на щастя, про це не забуває. Ми ділились, показували, розказували – було дуже важливо з нашої сторони нагадувати світу, що в нас все ще йде війна, що, на жаль, дуже багато людей гинуть.
— Що для вас означає ця перемога та яким був шлях до неї? Поділіться своїми емоціями, коли зрозуміли, що стали золотою олімпійською чемпіонкою.
Для мене перемога на цьогорічній Олімпіаді означає те, що весь шлях, який я пройшла, був не дарма. У мене погано прийшли особисті змагання. Я була налаштована на медаль в особистому заліку, тож, коли у мене не вийшло, це було сильне розчарування. Два дні мене взагалі не існувало, було дуже складно це прийняти.
Але водночас я була щаслива, що в мене є другий шанс – командні змагання, де можна реабілітуватися. Рада, що в нас така потужна команда, яка змогла вибороти золоту медаль. Це була мрія, напевно, з 16 років, тому дуже щаслива, що вона здійснилась.
— У вашої команди є традиція – якщо є медаль, то треба зробити пам’ятку на тілі. Розкажіть, як взагалі з’явилась ця ідея? Чи плануєте робити тату після цієї Олімпіади?
Взагалі ця традиція з'явилась ще до нас, коли дівчата вперше вибороли золото в Пекіні. Вони тоді зробили татуювання олімпійських кілець і після цього ми підтримали традицію. Цьогоріч, якщо чесно, не планувала щось робити. Треба подумати над цим.
— У цьогорічній Олімпіаді росіяни брали участь під нейтральними прапорами. Розкажіть, чи стикалися ви з ними у Парижі?
На щастя, у нашому виді спорту їх не було. Ми навіть їх не бачили в селищі. Дуже рада цьому, тому що мені взагалі не хотілося десь з ними перетинатись.
«Спортсменів з росії взагалі немає бути на міжнародній арені»
— Що загалом думаєте про допуск спортсменів країни-агресорки до змагань? Чи може спорт бути поза політикою?
Напевно, якби мене запитали ще 10 років тому, я б відповіла, що спорт може бути поза політикою. Але зараз, звісно, що я так не вважаю. На мою думку, спортсменів з росії взагалі немає бути на міжнародній арені.
Не знаю, як вони проходять перевірку для допуску на змагання, адже навіть з цих нейтральних атлетів, які брали участь, я не бачила жодного, який якось виражав би свою думку про те, що не підтримує війну. Вони всі мовчать – таким людям взагалі не місце у міжнародному спорті, навіть під нейтральним прапором.
— Від держави для олімпійських чемпіонів передбачений призовий фонд. В одному з інтерв’ю ви повідомили, що частину цих коштів плануєте задонатити на збори. Зокрема, ви відкрили власний збір для дітей, які втратили батьків внаслідок війни, також думаєте організувати аукціон. Поділіться, що спонукає вас допомагати іншим?
По-перше, зараз ми знаходимось в такій ситуації, що кожен українець має допомагати, тому що ми можемо перемогти ворога тільки разом. Вважаю, що особливо для нас, спортсменів, допомагати нашим захисникам та захисницям – це обов’язок.
По-друге, я – мати, тому мені хочеться допомагати дітям. Взагалі мені дуже боляче дивитися на дітей, у яких немає змоги жити нормальне дитинство. Коли дізнаюсь про те, що вони втратили батьків під час війни – для мене це дуже складно. Тому, звісно, що мені хочеться їм допомогти. У мене є якісь свої ідеї, плани щодо цього – сподіваюсь, що згодом вийде все це зробити. Тому, напевно, це якийсь людський фактор і материнський інстинкт – хочеться зробити щасливішими якомога більше дітей.
«Хочеться не просто повернутись до спорту, а поїхати на наступну Олімпіаду»
— Які маєте плани щодо подальшої спортивної кар’єри?
Зараз поки що відпочиваю, тому що треба відновити повністю тіло та морально відпочити. Звісно, що хочеться не просто повернутись до спорту, а поїхати на наступну Олімпіаду. Адже є командне золото, але немає медалі в особистому заліку – це теж дуже важливо для мене, хочеться це втілити в життя. Тому сподіваюсь, що все буде добре та вийде повернутися до спортивної кар'єри.
До Олімпіади-2024 ми готувались в Італії, але зараз я не готова нікуди їхати, хочу тренуватись тільки у своїй країні. Виїжджати на міжнародні збори, на змагання – так, але саме тренуватися й готуватися хочу лише в Україні. Якщо все буде для цього, то буду продовжувати.
— Як повномасштабне вторгнення впливає на розвиток українського спорту? Як гадаєте, яким буде спорт після війни?
Вторгнення впливає дуже погано. Якщо чесно, не дуже уявляю, як буде далі розвиватись спорт, тому що знаю, яких великих грошових вкладень він потребує. Та й в принципі які зараз великі кошти потрібні для того, щоб нарешті виграти війну. Дуже сподіваюсь, що скоро буде наша перемога.
Звісно, що потрібен буде час для того, щоб все відновити, але вірю, що згодом все налагодиться, спорт розвиватиметься далі. На жаль, зараз статистика дуже погана – багато людей виїхало, не займаються спортом… Це не тільки у фехтуванні. Тому хочеться сподіватися та вірити тільки в краще майбутнє.
