Георгій Зантарая, перший в історії України чемпіон світу з дзюдо, багаторазовий чемпіон Європи та президент Федерації дзюдо міста Києва знає про великий спорт усе: від перших кроків у залі до п’єдесталу. Але цього разу він говорить не про медалі, а про батьківство.
Як допомогти дитині знайти свій вид спорту й не відбити бажання ще на старті, коли починати, коли вже пізно і чому останнє слово завжди має лишатися за дитиною?
Сам батько, який пройшов цей шлях зі своїми дітьми, Георгій ексклюзивно для сайту 1plus1 зібрав 8 практичних порад батькам, які лише роздумують, куди віддати дитину для її успішного і щасливого майбутнього.
1. З якого віку починати і чи буває пізно
Віддавати дитину в спорт можна вже з раннього віку, років із 5-6. І не заради результату, а щоб вона звикала рухатися й жити за режимом, аби вже після школи в неї з’являлася своя спортивна історія, така сама природна частина дня, як прийом сніданку, обіду і вечері.
А чи буває пізно? Якщо йдеться про загальний розвиток, то ні, почати можна в будь-якому віці, хоч у 6, хоч у 18. Інша річ, коли мета стати олімпійським чемпіоном: тоді у 18 справді пізно. Але життя не раз доводило, що винятки трапляються.
2. Як обрати «свій» вид спорту
Дайте дитині спробувати різне. Мої діти, наприклад, ходили на різні зайняття, і в басейн, і на танці, аж поки самі не відчули, що їм по-справжньому до душі.
Приблизно до 14 років я взагалі не змушував би займатися чимось конкретним, нехай дитина пробує різні секції й шукає своє. А коли вона вже свідомо каже: «Хочу бути дзюдоїстом», десь у 13-15, тоді й тренеру одразу все зрозуміло. У цьому віці вибір справді усвідомлений.
3. Чи важливі фізичні дані
Частково так, але тут усе залежить від самої дитини. Ось я, приміром: став би я плавцем чи ні, не знаю, ніколи навіть не пробував. Зате з першого разу потрапив у той спорт, який припав мені до душі.
Багато важить і мета, яку ставлять батьки: віддати 5-річну дитину просто для розвитку, це одне. А фізіологія, звісно, теж має значення. Людина невисокого зросту навряд чи стане баскетболістом рівня NBA. Тож фізичні дані свою роль відіграють, але останнього слова не мають.
4. Кілька секцій: це нормально, а не розпорошення
Це абсолютно нормально. Уявіть: дитина займалася гімнастикою, а згодом обрала футбол. І це чудово, адже вона зрозуміла, що футбол їй ближчий. А гімнастика у 5-7 років дала їй базу: гнучкість, координацію, вміння тримати рівновагу. Тому, почавши з одного виду спорту, цілком реально стати чемпіоном в іншому.
Малечі, років від 5 до 8 років варто пробувати кілька напрямів, нехай сама відчує, що подобається більше. Але коли починається професійна підготовка, десь із 14-15 й старше, тоді вже треба зупинятися на чомусь одному. Якщо дитина обрала свій вид спорту, вона має розуміти, що віддає йому основний час.
5. Справжній інтерес чи захоплення на місяць
Усе вирішує середовище. Потрапляючи в залу, дитина потрапляє в колектив, і якщо цей колектив їй по-справжньому заходить, вона ходитиме туди з великим бажанням. Та найголовніше – це тренер і те, як він відкриває дитині спорт.
Якщо вже з першого тренування вона «закохалася» в тренера – це вже перемога, ходитиме напевно. Тому найперше враження складається з двох речей: із тренера і з тієї компанії дітей, яка оточує дитину в залі.
6. Коли бажання дитини й батьків не збігаються
Вид спорту обирають не батьки, а діти. Буває, що дорослим хочеться бачити чемпіона навіть більше, ніж самій дитині, часто тому, що вони колись не реалізувалися самі. Я на це відповідаю просто: ви ж, наприклад, вчилися на лікаря, то чому певні, що можете самотужки визначити, яким спортом має займатися ваша дитина?
Для цього є тренер, саме він підкаже, чи варто продовжувати в цьому напрямі, чи спробувати інший. Ви приводите дитину туди, де працює фахівець, який сам навчався і сам чогось досяг. Довіртеся йому.
7. Як обирати секцію і тренера
Коли дитина ще зовсім маленька, я передусім дивився б на розташування. Секція має бути зручною для батьків і близькою до дому, адже це чимале навантаження, тим паче в наші швидкі, буремні часи. Тому найближчі зали й варто розглядати першими. А далі ви зорієнтуєтеся самі: подобається дитині чи ні, ходитиме вона чи ні.
В ідеалі було б так, щоб, вийшовши з дому, ви мали під боком кілька спортивних гуртків, щоб навіть вибрати було непросто. А пізніше, коли дитина стає дорослішою, то звісно, далі підходити за принципом передусім вибору тренера.
8. Головна порада
Дайте дитині побути дитиною, принаймні до певного часу, а далі вона сама зрозуміє, хоче бути спортсменом чи ні. Поясню, чому. Якщо привести 5-річну дитину в залу зі словами «тренуйся», то до 13-15 років в неї вже буде купа медалей, ось тільки здобутих через батьківський примус. Не вважаю, що це круто.
Контроль потрібен, тут сперечатися не буду. Але коли ти приводиш дитину в залу, вона насамперед дитина: позаймалася, вийшла, і вдома більше нічого тренувати не треба. У мене самого діти в спорті, проте, вийшовши із зали, ми ніколи не обговорюємо тренування. Я не змушував їх ані ходити, ані кидати, кажу просто: хочеш, ідемо, не хочеш, залишаємося вдома.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Краще за спортзал: чому скандинавська ходьба стала новим трендом і наскільки вона ефективна