Корінна киянка Олександра Бондаренко останні 10 років прожила в Ірпені. Евакуюватися в перший день родина з двома неповнолітніми дітьми не змогла, тому від постійних обстрілів ховалися у підвалі будинку. Там разом з сусідами ділили їжу, гріли на свічках воду для каш і снігом мили посуд. До побутових незручностей вийшло пристосуватися, а от до вибухів – ні. Коли 10 березня сусідній будинок розстріляли з мінометів, родина таки наважилась тікати. Історія жінки у рубриці Щоденники війни.
День був дуже важкий, гучний, страшний, розповідає Олександра. Дорога в нікуди привела їх до волонтера:
«Його сам Бог послав. Ми тільки вийшли на перехрестя біля нашого будинку, і він їде. У нього машина, як решето. Ми сіли в машину. Він сказав прикривати дітей, бо можуть обстрілювати».
Менш ніж за годину, коли жінка врешті змогла відкрити очі від страху, побачила ЗСУ:
«У них грала музика. Мені так стало спокійно на душі, що я у безпеці. Моя сім’я у безпеці».
Родина залишилась у Києві на квартирі бабусі Олександри і там вже за два тижні після евакуації вони дізналися, що ворожий снаряд потрапив прямісінько у їх квартиру в Ірпені:
«Дивишся, і таке враження, що там не було меблів, там не було дитячих ліжок, не було техніки… Там нема нічого».
Попри розруху, жінка чекає на комісію, яка має оцінити стан будинку і вірить, що її родині вдасться повернутися в рідне місце сили. Чому сім’я не виїхала у перші дні та як у родин розпочався ранок 24 лютого, Олександра Бондаренко розповідає у студії «Сніданку з 1+1». Із собою у студію жінка принесла старенький білий рушничок, яким вони прикривались під час евакуації.
«У нас був звичайний ранок. Чоловік збирався на роботу, сніданок, ранкова кава… Потім о 6 ранку вже була велика пробка. Ми не чули вибухів. Чоловік потім пішов на роботу, але дітей лишили вдома. О 7 ранку написала вчителька сина, що школи не буде, згодом і зі школи доньки. У нас був звичайний день. Ми поснідали, з донькою пішли в магазин, купили продукти, трошки погуляли. Коли ми гуляли, на Гостомельський аеропорт вже почати літати винищувачі, ми їх бачили».
Перша думка, що щось погане відбувається, з’явилась, коли жінка побачила винищувачі:
«У нас з вікна видно Гостомельський аеропорт. Ми бачили, що там відбувається. Увечері почали стріляти десь біля будинку і було дуже страшно. Чоловік був ще на роботі і я не знала, що мені робити, куди нам тікати. Тривожна валізка була зібрана. Потім стало тихо і до 2 березня ми ночували вдома. Першу ніч кожну годину були вистріли. Потім все тихше і тихше, а деякі ночі можна було просто поспати. 2 березня ми вже спустилися у підвал».
Що було найскладніше за цей період, Олександра зізнається:
«Найскладніше було тримати себе перед дітьми, не показувати, що мама слабка, може плакати. Але після обстрілів з мінометів я зламалась».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Щоденники війни: історія 80-річної Надії, яка з чоловіком пережила окупацію Гостомеля
Олександра розповіла, як вона пояснювала дітям, що відбувається:
«Дітям я так і казала, що це війна. Що ми маємо сидіти тут, щоб вижити. Ми дітей відволікати. Усі сусіди знесли настільні ігри, які в кого були, діти грали, ми з ними сідали. У нас було 8 дітей від 2,5 до 16 років і треба було ними займатися».
Олександра ще не була у своєму будинку після звільнення міста. Там і сліду не лишилось від минулого життя. Жінці пощастило, що вона не спілкувалась з окупантами, але вони знали, де вони.
«Коли зник газ, а комендантська година ще тривала, ми на свічках у таблетках гріли воду. Коли закінчувалась комендантська година, ми виносили мангали і на дровах готували».
Олександра розповіла, що на евакуацію вони наважились після обстрілу мінометами, коли їх район вже було окуповано і ніхто вже не їздив. Тому вони і взяли із собою білий рушник. У сім’ї не було зв’язку та інтернету і вони пішки пішли, їм випадково зустрівся волонтер н машині і вивіз з окупованого міста. Інші родини теж повиїзжали, але пізніше. Одна родина з маленькими дітьми виїхала вже після того, як Ірпінь звільнили.
«Я хочу додому», — це поки єдина мрія Олександри.
Олександра вже подала заяву через додаток «Дія», зафіксувала, лишилось подати лише на місцевому рівні.
Дивіться історію жінки з Ірпеня у Щоденниках війни:
Loading...