«Жінка - це вайфай енергії в родині»: Лілія Ребрик розповіла про виховання трьох доньок, сімейне життя та особливий зв’язок із Дизель Шоу
Акторка розповіла, як виховує трьох доньок під час війни, чому відмовилася від гонитви за материнською досконалістю та що сьогодні допомагає їй знаходити щастя у звичайних сімейних моментах.
Акторка та мама трьох доньок в ексклюзивному інтерв’ю для сайту 1plus1 розповіла про сімейні подорожі під час війни, виховання дітей без прагнення бути «ідеальною мамою», мрію про власний будинок і роботу в Дизель Шоу, яке виходить на 1+1 Україна щоп’ятниці о 19:00.
Ребрик зізналася, що гумор сьогодні став для неї та багатьох українців своєрідними ліками для душі, а найбільше щастя бачить у простих сімейних моментах.
Нещодавно ви вирішили поїхати на відпочинок із трьома доньками. Що для вас означає сімейна відпустка?
Сімейна відпустка для мене однозначно про те, щоб бути разом. Я завжди мріяла, щоб у нас була така традиція, як у мене в дитинстві. Ми чекали літа, чекали поїздки на море, планували її, цілий рік збиралися. І це справді відкладається в пам'яті. Це така класна традиція, скарбничка спогадів, яка потім іде з тобою по життю.
Мені завжди хочеться, щоб ця скарбничка спогадів у дітей поповнювалася яскравими моментами. Ми з чоловіком жартували, що, звичайно, троє дітей, і ми їхали «відпочити» дітей. Бо це не можна назвати загальним відпочинком, тому що з трьома дітьми непросто. Але, з іншого боку, ми разом. Враховуючи обставини зараз, це називається «гріх жалітися», тому що ти вивозиш дітей бодай на тиждень просто пожити без тривог.
І мене настільки накриває за кордоном, що я зараз навіть можу заплакати. Ти бачиш, як люди безтурботно сміються, як вони мають право жити, радіти, не озираючись назад. Літають літаки. І все це, знаєте, коли ти занурюєшся в це, тебе ще більше накриває. Думаєш: «Господи, чому ж наші діти не мають права ось так радіти?».
Що виявилося найскладнішим у цьогорічних поїздках із дітьми, а що, навпаки, стало приємним сюрпризом?
Найскладніше, мабуть, те, що троє - це не двоє. Я завжди так жартую. Старшенька в нас уже, звісно, самостійна, їй ніхто особливо не потрібен. А середня така безстрашна, що за нею треба око та око. Молодша теж безстрашна - просто тому, що вона ще взагалі не знає, що таке страх. Вона бачить воду і просто йде.
Я з усіма дітьми подорожувала з дуже раннього віку, і мені завжди казали: «Боже, дитині кілька місяців, а ти вже летиш із нею на море». А я жартувала, що це прекрасний вік для подорожей: поклав дитину - і вона нікуди не уповзе, не піде й не втече. А от із таким віком, як зараз у Адельки, потрібно постійно бути напоготові. Вона могла сказати «па-па», а могла й не сказати - просто піти. Навіть у ресторані, де купа людей, вона могла раптом кудись рушити зі своїми справами. Це такий «маминклюзив»: мама, мама, мама, мама, мама.
Адель дуже комунікабельна, для своїх двох із половиною років вона чудово говорить. Їй легко знайомитися з людьми: вона може кудись піти, познайомитися з кимось і сказати: «Це мій друг». У неї вже навіть з'являються свої друзі. І це дуже мило, але стежити за нею - наша відповідальність, бо вона абсолютно не боїться йти кудись сама. При цьому ми намагаємося не навантажувати старших дітей доглядом за молодшою. Я сама старша дитина в родині й завжди пам'ятала, як це. Старші - такі самі діти, їм теж хочеться відпочивати, гратися, займатися своїми справами. Якщо вони самі хочуть проявити турботу про молодшу - звичайно, ми це підтримуємо. Але не перекладаємо на них відповідальність за неї.
Чи було відчуття у відпустці: «Я більше не встигаю бути ідеальною мамою», і чи це нормально?
У мене це відчуття не тільки у відпустці. Я давно собі сказала: стоп. Не треба постійно переживати, гнатися за ідеальністю, бо дітям потрібна жива мама - жива, здорова, зі своїми емоціями. Якщо мені важко чи я втомилася, я не соромлюся сказати про це дітям. І вони так само можуть говорити мені про свої емоції. Я ніколи не вважала себе ідеальною мамою й ніколи до цього не прагнула. Для мене ідеальні вони, і мені здається, що для них я теж ідеальна.
Звісно, я можу іноді зірватися, а потім буквально за хвилину подумати: «Навіщо я це зробила?» Бо коли ми сваримося, це насамперед про наші власні емоції. Я колись пояснила дітям: якщо людина говорить тобі щось негативне або зривається на тобі, дуже часто це говорить не про тебе, а про неї — про те, що вона сама зараз не справляється. Тому я вчу їх не сваритися на інших, а вчитися розуміти власні емоції й робити висновки зі своїх помилок.
Я взагалі рідко виходжу з рівноваги - мене досить важко вивести з балансу. Але якщо вже таке сталося, я жартую, що мамі треба допомогти: розслабити її, зробити щось приємне. Я завжди кажу дітям, що жінка це такий Wi-Fi енергії в родині. Якщо мама в поганому настрої, вона все одно поділиться ним з усіма. Тому давайте зробимо так, щоб мама була в хорошому настрої, тоді вона цей хороший настрій теж передасть усім і ще й примножить. І всім буде щастя.
Троє дітей, це абсолютно три різні характери. Яка риса кожної доньки зараз найбільше вас дивує?
Дійсно, вони дуже різні. Просто кардинально, полярно різні. Коли народилася Адель, я думала, що вона буде бодай на когось із них трішечки схожа. Але вона від самого народження виявилася абсолютно іншою. І з перших днів вчить мене, що жоден метод, який працював зі старшими, з нею не працює.
Наприклад, я дуже довго годувала її грудьми. Для мене це було важливо - я взагалі прихильниця грудного вигодовування. Ніколи його нікому не нав'язую, але для мене це дуже зручно: ти кудись їдеш, нічого не потрібно брати із собою - ні пляшечок, ні розігрівачів. А оскільки я мама дуже мобільна, для мене було важливо це зберегти.
Але Адель, коли народилася, ніби одразу вирішила, що все буде не так. Я думаю: «Що ж таке? У мене стільки молока, я думала, що ти саме це й придумала». Я її заколисую, вона вивертається. Дитина засинає, я даю їй груди, вона їсть, засинає, я відлучаю й перекладаю - зі старшими ця схема завжди працювала. А вона просто вивертається. Я думаю: «Що ж таке? Ти ж зовсім маленька, тільки народилася. Чого ти не береш? У мене ж стільки молока, усе є».
А потім я зрозуміла, що знову ж таки все впирається в терпіння і правильний підхід. Жінка могла б подумати, що дитина відмовляється від грудей або просто не хоче їсти. А в мене з Адель усе було з точністю до навпаки. Її спочатку потрібно було заколисати, вона мала заснути без грудей. Потім я пропонувала їй груди, вона спокійно їла, наїдалася, відверталася, я її перекладала - і вона далі собі спала. Уявляєте? Я такого ще не бачила. І от Адель мене дивує постійно. У неї все якось шкереберть. Усі методи, які працювали зі старшими, вона робить навпаки - по-своєму.
Якщо на мить відкласти роботу, материнство, побут і всі обов'язки, що зараз по-справжньому вас наповнює?
Якщо відкласти роботу й материнство, мабуть, моя мрія - це щасливе життя разом із родиною. Ми з чоловіком завжди намагалися мати якусь спільну мрію чи мету: йти до неї, здійснювати, а потім вигадувати наступну.
Перед початком повномасштабної війни ми придбали будинок. Під час карантину закохалися в заміське життя й переїхали на дачу, де живемо вже п'ять років. Вона понад 50 кілометрів від Києва. Спочатку ми купували її лише для вихідних - хотіли збирати валізи, сідати в машину, вмикати музику й їхати за місто. Хто ж знав, що житимемо там стільки років? Тепер щодня возимо трьох дітей до Києва - школа, секції, танці, гімнастика. Це дуже виснажує. Але в Києві в нас квартира на 22-му поверсі, а я досі не можу звикнути до війни й постійно боюся. За містом ми почуваємося трохи спокійніше. Це, звичайно, дуже відносна безпека, але принаймні діти там сплять. Сам будинок ми придбали наприкінці 2021 року. Тоді життя здавалося стабільним, і ми просто подумали: будемо потрошечку будувати собі нову мрію. Так і назвали його - «будинок мрії». Хотіли, щоб він був більшим, бо нам уже мало місця, а тепер у нас ще й третя донька.
І зараз ця мрія особливо наповнює. Бо хочеться встигнути пожити разом у цьому будинку - смажити сирники на великій кухні, їсти український борщ за великим столом усією родиною. Старшій доньці скоро 14, і ти розумієш: ще трохи - і діти захочуть жити окремо. Тому зараз особливо відчуваєш: треба жити зараз. Щастя ж не в результаті - воно в процесі. У цих простих моментах, які наповнюють, надихають, повертають до життя й мотивують.
Якою ви побачили себе в Дизель Шоу? Чи відкрили в собі сторони, які раніше не показували глядачам?
Мені тут дуже комфортно. Я дуже люблю цих людей і цю команду. Наше кохання з ними почалося ще з серіалу Папаньки, який ми знімали до повномасштабної війни. Це був один із тих проєктів, на які завжди йдеш у гарному настрої й так само повертаєшся зі зйомок. Усе було настільки в любові, що, мені здається, це відчувається і в самому проєкті. Недарма кажуть, що красиві діти народжуються в любові. І Папаньки вийшли такими ж - красивими й теплими. Під час повномасштабної війни я не раз чула від людей: «Знімайте ще сезон Папаньок. Ми дивимося і просто перезавантажуємося».
Мабуть, із цього все й почалося. Спочатку мене запросили на один номер, потім на два, потім на концерт, у тур - і якось поступово я стала частиною цієї команди. У Дизель Шоу я потрапила досить спонтанно. Якраз закрився канал Україна, я залишилася без прямих ефірів, і мені зателефонували: «А раптом у тур? Хочеш із нами поїхати?». Я спочатку навіть не знала, чи зможу, бо 30 квітня в моєї доньки день народження, а в мене є правило - я ніколи не працюю в дні народження дітей. Але я поговорила з Полею. Кажу їй: «Ти ж знаєш, що я завжди з вами. Тут така історія - Дизель Шоу. А вона: «О, Дизель Шоу! Я їх люблю. А ти мене візьмеш на концерт? Це буде подарунок».
І ми все поєднали. Так 30 квітня я вперше вийшла з ними на концерт, а потім поїхала в тур. Ну і далі якось усе закрутилося. Для мене Дизель Шоу - це така пігулка сміху під час війни. Раніше ми часто чули, що мистецтво - це ліки для душі, і сприймали це як красиву банальну фразу. А зараз я дійсно розумію, що це ліки. Ми гастролюємо, зустрічаємося з людьми. Навіть після ночей обстрілів ти виходиш на сцену, видихаєш, розправляєш плечі й веселиш людей. Вони сміються, дякують за можливість хоча б ненадовго перезавантажитися й переключитися. І найцінніше для мене - бачити очі глядачів, відчувати їхню енергію. Для них це можливість хоча б на якийсь час забути про проблеми й просто побути тут і зараз. І в цей момент стається якась особлива хімія.
Чи доводилося вам на сцені імпровізувати, буквально рятувати номер, коли щось пішло не за сценарієм? Яка ситуація вам найбільше запам'яталася?
Я, мабуть, зараз не згадаю якоїсь однієї конкретної ситуації, але факапи трапляються дуже часто - і ти просто викручуєшся на ходу. У цьому, власне, і є наша акторська професія. Актори дуже люблять такі моменти, бо зазвичай усім стає страшенно весело. Наприклад, одного разу ми гастролювали взимку, коли через відключення електрики в залі було дуже холодно. Між номерами я сиділа й грілася у величезних хутряних капцях на платформі. І тут оголошують наш номер - танцювальний, де ми граємо спортсменок у спортзалі. Я просто забула зняти капці й вийшла в них на сцену. Дівчата спочатку навіть не зрозуміли, що сталося. Ми танцюємо, а я показую Віці на свої ноги: «А?» Вона подивилася - і все, попливла. Потім ще одна дівчина помітила, і ми вже ледве стримували сміх. Тобі в цей момент здається, що весь зал дивиться тільки на твої капці.
Але це все наш внутрішній гумор. Я вважаю, що найкраща імпровізація - це коли самим артистам весело. Це підбадьорює й дає додатковий драйв. А глядач ніколи не має страждати. Він не повинен знати, що щось пішло не так. Для нього артист усе одно має залишатися професіоналом і дати саме ту емоцію, за якою він прийшов.
Який момент із залаштунків Дизель Шоу вам досі згадується з усмішкою, хоча глядач про це навіть нічого не здогадується?
А із залаштунків одразу згадується одна історія з Одеси. Дівчата вийшли на балкончик, а двері раптом зачинилися - і відкрити їх вони не могли. Ми викликали охоронця, відповідні служби, бо дівчатам уже треба було виходити на сцену. Я тоді була ще новенькою в Дизель Шоу, тому ми жартували, що це я їх спеціально зачинила на балконі. Я кажу: «Ну все, я пішла на сцену». Звісно, це був жарт, але нервів вистачило всім. На щастя, дівчат вчасно звільнили.
А якщо артистам потрібно трохи виграти час, у нас є Діма Танкович - він фантастично працює із залом. Йому достатньо кивнути: «Тягни ще трохи», - і він без проблем утримає аудиторію. Тож нам було і дуже весело, і дуже нервово. Бо якою б кумедною не була ситуація, концерт - це все-таки концерт, і ти розумієш відповідальність перед глядачем.
Чи є образ або роль, яку ви мрієте зіграти в Дизель Шоу, але вам ще не випадала така нагода?
Я хочу подякувати Дизель Шоу за те, що вони тримають мене в тонусі. Вони нагадали, що я вмію сідати на шпагат, ходити на руках, робити трюки, що я взагалі-то спортивна й підтягнута дівчинка.
А сьогодні я ще й танцюватиму на підборах - хай-хілз. Кажу: «Що ще? Хай-хілз я точно не танцювала». Щоправда, «танцюватиму» - це дуже голосно сказано. Головне не втратити рівновагу! І мені навіть цікаво, що ще Дизель Шоу придумає, щоб мене здивувати. Я ж завжди казала, що мріяла зіграти в кіно якийсь екшн. Думаю: «Боже, таке добро пропадає! Я ж спортсменка, майстер спорту з художньої гімнастики». У юності дуже хотілося якихось кульбітів, бійок, трюків - усього цього екшену, а в кіно так і не довелося. Але, може, Дизель Шоу ще й до цього мене доведе.
І наостанок, яку роль ви б категорично не погодилися зіграти?
Звичайно, є ролі, від яких я категорично відмовлятимуся - і в кіно, і на сцені. Усе, що суперечить моїм проукраїнським позиціям, для мене однозначно неприйнятно. Так само я не погодилася б працювати з російськими артистами - ні з тими, хто був би в кадрі, ні з тими, хто виходив би зі мною на сцену. Думаю, для багатьох українських артистів це зараз табу.
Щодо відвертих сцен - тут я б не зарікалася. Я просто проти роздягання заради роздягання. Є фільми, де оголення справді необхідне для сюжету, де без цього сцена просто не працюватиме. Тоді це має сенс. Але коли це робиться лише заради ефекту, мені таке не близьке. І взагалі я не люблю пошлості. Я її дуже відчуваю і не приймаю.
Не пропустіть нові випуски Дизель Шоу щоп’ятниці о 19:00 на каналі 1+1 Україна!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
