Берегині на війні: історії українських жінок, які стали символом спротиву російській агресії

Cьогодні, 10 червня о 23:15 телеканал 1+1 Україна покаже документальний проєкт «Берегині на війні», присвячений українським жінкам, які стали символом незламного духу та спротиву російській агресії під час повномасштабного вторгнення військ рф на територію України.

«Берегині на війні» — проєкт, головними героїнями якого стануть українські жінки, які під час російсько-української війни роблять усе, аби зберегти свою родину, рід та цілу Україну. Сьогодні весь світ спостерігає за несамовитим і героїчним опором української нації, яка тримає оборону всієї Європи. Документальний проєкт «Берегині на війні» познайомить глядача з жінками, які воюють, годують, моляться, кохають і наближують перемогу.

Алла Самойленко, мама захисника Маріуполя Іллі Самойленка

Алла — кастинг директор, у кіно понад 20 років, мама трьох дітей: хлопців Іллі та Гліба та дівчинки Ріти. Алла Самойленко — мама того самого Іллі Самойленка, захисника Маріуполя, якого вся країна чекала з полону. Молодший син Алли, Гліб, вже понад 10 років паралізований після тривалої зупинки серця. Його змогли реанімувати, втім, на жаль, таких людей не вміють лікувати ніде. Тож на долю Алли випало чимало випробувань із синами.

Алла розповідає, що вступ до лав "Азову" для її старшого сина Іллі був закономірним кроком. Ще під час служби до початку повномасштабного вторгнення Ілля був серйозно поранений: у нього був осколок у шиї, відірвало частину лівої руки та постраждало око. Після року реабілітації Ілля повернувся на службу: був зброярем, виконував завдання, читав лекції. Власне, у Маріуполі він так і опинився: поїхав читати лекцію. Так і залишився. Іллю повернули під час наймасштабнішого обміну полоненими. 

Людмила Кравченко, готувала гарячі страви для військових

Людмила Кравченко з Чернігова працює кондуктором в автобусі. Війна застала жінку на роботі. Людмила каже, що навіть не чула, що почались воєнні дії. З 26 лютого по 10 червня Людмила готувала військовим перші страви.

Людмила поховала сина-захисника Євгена у 2015 році. Він загинув, захищаючи територіальну цілісність нашої держави. Після втрати сина Людмила закрилась у собі й довго не виходила з дому. Втім, із часом вона пішла працювати далі та знайшла опору в об’єднанні таких самих мам та дружин, які втратили найрідніших.

Після початку повномасштабного вторгнення жінки почали готувати перші страви, борщі… 24 літри до 12 години вже були зварені. Спочатку це було 30 військових, яких треба було нагодувати, потім 100, потім всі 2500 щодня…

Ярослава Коба, засновниця і керівниця громадської організації із захисту тварин URSA

Ярослава журналіст, громадський діяч та «трішечки блогер». 24 лютого Ярослава, розуміючи, що люди почали виїжджати, написала пост із закликом не лишати вдома тварин, або хоча б не зачиняти їх всередині.

Історія любові Ярослави до тварин починалась із дитинства. Коли їй було 7 років, то єдиним справжнім другом для неї був вуличний пес «Цезар», якого однієї ночі просто застрелили. Тоді вона й вирішила, що, коли виросте, уся її діяльність буде направлена на допомогу тваринам та на зміну ставлення до них у суспільстві.

Після деокупації Гостомеля Ярослава організувала операцію зі спасіння лева, якого полишили у приватному будинку. Лев нині перебуває в зоопарку польського міста Познань. Допомагали притулку у Макарові, куди влучив ворожий снаряд та багатьом іншим.

Ярослава мріє, щоб Україна стала гуманною європейською країною, в якій поважають права тварин, дітей та людей похилого віку.

Юлія Ворощук, дружина військовослужбовця, вирощує органічні овочі

Чоловік Юлії – військовий, і ще у січні він сказав готуватись, бо буде війна. Юлія закупила продукти, зробила «тривожну валізку», медикаменти, пальне та під'єднала генератор, який не підключала ніколи. Юлія встигла вивезти всю техніку з поля та 23 лютого поїхала в Київ забрати всіх охочих до себе додому, у село в Макарівському районі… Юлія зізнається, що могла виїхати з України, але не хотіла: у неї своє поле, люди, яким вона дає роботу, врешті, чоловік-військовослужбовець.  

Коли вже танк був на їх вулиці і не доїхав якісь 200 метрів до дому, вирішили виїжджати. Було дуже страшно, особливо коли Юлія згадала, що у неї вся машина в шевронах наших військових, бо вона їх колекціонує. Однак, пощастило уникнути огляду. Юлія відвезла 10-річного сина до батьків та повернулась до Києва, де почала збирати гроші на рації, телефони, автомобілі…

Після того, як Юлія виїхала з-під Макарова, вона зателефонувала своїм співробітникам та сказала діставати насіння та сіяти. Люди вийшли на роботу і почали сіяти.

Юлія вірить, що Україна відбудується та  буде країною можливостей:

"Трагедія і хаос – це, як би це цинічно не звучало – завжди можливості".

Вікторія Галушка, операційна медична сестра лікарні "Охматдит"

Вікторія прокинулась 24 лютого о 7 ранку від дзвінка бабусі, яка живе у Варшаві, яка й повідомила їй, що почалась війна. Дівчина зібрала тривожну валізку та поїхала на роботу. Вікторія працює в команді нейрохірургів, які працюють з тяжкими дітьми, яких потрібно оперувати негайно. Тож було прийняте рішення не припиняти такі операції. 

25 лютого у відділення поступила сім'я, яку окупанти розстріляли у машині. Лікарі надали допомогу двом дорослим та двом дітям. На жаль, 6-річний хлопчик загинув. Вікторія розповідає, що під час операції вона побачила у вікно, як по вулиці їздять танки. 

Лікарня "Охматдит" стала домом для Вікторії на 46 днів, аби цілодобово мати змогу допомагати пацієнтам. Ночували прямо у їдальні... Операційні вже 25 лютого довелось перевозити у новий корпус, який навіть не був зданий в експлуатацію, оскільки ті, де оперували до війни, були з великими панорамними вікнами. З першими вибухами, які були поруч з лікарнею, всіх спустили у бомбосховище. Вікторія за другою освітою - психолог, тому вона одночасно намагалась заспокоювати лікарів, пацієнтів, їх батьків...

"Ми заходили в операційні під звуки сирен. У тебе пацієнт на столі, якого треба оперувати... Ми знали, щоб не сталося, ми б все одно стояли на своїх місцях і надавали допомогу. Ми спали по 2-3 години. Якщо пощастить - 4.  І так всі 46 днів".

Вікторія почала займатись військовою тактичною підготовкою заради власної впевненості та не відкидає ймовірності, що може піти допомагати на фронт, рятувати життя там. 

Тетяна Потоцька-Євчук, перевозить загиблих воїнів

Тетяні 44 роки. У неї було своє туристичне агентство. Воно і зараз є. Перша поїздка під час війни була на Харківщину. У подруги Тетяни помер тато і його ніяк не можна було забрати, зробити це вдалось лише на 48-й день. Тетяна дуже не любить називати загиблих воїнів терміном «груз 200», це її дуже засмучує, адже всі вони «наші хлопці». Допомога ж військовим почалась тоді, коли Тетяну попросили забрати хлопця, який, як потім виявилось, був сином її знайомого. Спочатку жінка рахувала тіла загиблих, а потім перестала. Головне, каже Тетяна, аби ці «діти» були достойно поховані, як герої.

«Жодна камера не передасть тих сліз, якими я плачу, коли цього ніхто не бачить. Це неможливо. Це наші з вами хлопці: чоловіки, діти, сини».

Зазвичай, дорога займає 3-4 дні. Тетяна дуже любить дорогу. Машину їй прислала подруга з Нідерландів. Ця машина колись возила торти…

Анастасія Поляківська, інспектор патрульної поліції

Батько Анастасії — колишній співробітник ДАІ, дядько працював у МВС. Коли Насті був рік, її сфотографували у татовому кашкеті, а у три роки вона гордо заявила татові, що буде Даішником. Чоловік Анастасії — її напарник по екіпажу. Так склалось, що він став напарником і по життю. Пара мала одружитись у серпні, але побралась у перші дні війни. 

Війну подружжя зустріло у Гостомелі, де живе та працює. 23 лютого їх зібрали на навчальну тривогу, де й сказали лишатись до ранку. Коли тривога була вже бойовою, всім дали 15 хвилин зателефонувати близьким: починається війна. У перші дні дівчат лишали на базі, допомагати споряджати екіпажі.  

"Сказати, що я хвилювалась, я не скажу. Сказати, що я хвилювалась за чоловіка - я не скажу. Я розуміла, що ми будемо робити свою справу: рятувати життя, діставати людей з-під завалів, охороняти місце події і т.д. Якщо ми поїдемо - хто буде людей захищати?".

Після закінчення війни та нашої перемоги Настя мріє поїхати з чоловіком у медовий місяць, на море.