Про чесність, пропаганду і війну: як створювали виставу Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки у Молодому театрі
Розповідаємо про виставу Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки та цінність театру під час великої війни.
У жовтні в Молодому театрі в Києві відбулися прем’єрні покази вистави Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки. Постановка одразу привернула увагу глядачів і театральних критиків — вистава змушує сміятися та водночас замислюватися над важливими темами сучасності: війною, пропагандою та складним вибором між особистим і колективним.
З цієї нагоди редакція сайту 1plus1 поспілкувалася з режисером вистави Станіславом Мойсеєвим, продюсеркою Анастасією Вергелес та акторами вистави. Вони розповіли, яким має бути чесний театр під час війни, чому мистецтво не може мовчати про пропаганду і як сцена стає місцем зцілення для глядачів і самих митців. Побачити виставу Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки знову можна буде 25 та 29 листопада у Молодому театрі.
— Яким має бути сучасний театр, щоб залишатися чесним і актуальним?
Максим Курочкін, автор п’єси: Мене цікавить лише театр, який працює з живими авторами, народжує нові тексти і формує культуру роботи зі складними сенсами. Чесним я вважаю театр, що відмовляється від гарантованого, «алгоритмізованого» успіху й обирає шлях ризику. Справжній театр не може залишатися осторонь війни — чесним і актуальним залишається лише той, хто помітив російсько-українську війну й знайшов у собі сміливість про неї говорити.
Анастасія Вергелес, продюсерка: Мені здається, сучасний театр має реагувати на реальність, у якій ми живемо. У час війни є біль і втрати, але є й любов, гумор, народження життя. Ми не можемо відкидати цей контекст і вдавати, що живемо «поза війною». Театр не повинен просто розважати — він має змушувати думати, пробуджувати критичне мислення, робити глядача співучасником розмови про сьогодення. Я хочу, щоб люди дивилися війні у вічі, а не ховалися від неї, і шукали відповіді на складні питання.
— З якими найбільшими викликами стикаються митці сьогодні?
Валерія Ходос (Кася), акторка: Найбільший виклик — зібрати в собі сили після нічних обстрілів. Але глядач чекає, тож іноді вистава важливіша для нього, ніж для тебе. Це надає енергію. Театр стає місцем зустрічі, де актор і глядач взаємно зцілюються.
«Театр стає місцем зустрічі, де актор і глядач взаємно зцілюються».
Дмитро Чернов (Сергій), актор: Складнощів багато, але головна — війна. Ми працюємо між повітряними тривогами, втрачаємо друзів і колег, які пішли на фронт. Є прагнення, щоб усі були живі й здорові, щоб українська культура звучала на весь світ і нас більше не плутали з росіянами. Це наша спільна боротьба: і на сцені, і за її межами.
Наталія Ярошенко, акторка: Сучасний театр вимагає не лише професійної майстерності, а й особистісної глибини. Сьогодні важливо не просто «грати роль», а бути людиною — цікавою, сильною, емпатійною, здатною до саморефлексії. Ми повинні бути у вирі життя, розуміти реальність, у якій живемо, й мати ідеали добра, людяності, справедливості.
Анастасія Вергелес, продюсерка: Один із головних викликів — баланс між болем і потребою в осмисленні. Часто чую, що «говорити про війну зарано». Але як інакше відрефлексувати те, що відбувається? Мистецтво не завжди має бути легким чи розважальним. Воно повинно допомагати побачити знайомі речі під іншим кутом, переосмислити їх. Люди іноді бояться цих тем, але саме вони зараз найважливіші.
— Який головний меседж ви хотіли донести до глядача цією виставою?
Анастасія Вергелес, продюсерка: Ми хотіли нагадати, що навіть сьогодні, коли українці усвідомили себе як націю, російська пропаганда все ще поруч — вона глибоко вкорінена у нашу культуру. Ми часто не помічаємо, що деякі речі, які здаються «нашими», насправді є наслідком багаторічної інформаційної війни. Важливо навчитися розрізняти: що дійсно наше, а що — нав’язане. У виставі є й тема полону як фізичного, так і ментального. Ми показуємо, наскільки різними є ми й наш «сусід», попри зовнішню схожість.
Дмитро Чернов, актор: Головний меседж для мене — необхідність мислити самостійно. Не йти за готовими відповідями, не піддаватися пропаганді. У своїй ролі я намагаюсь передати шлях від сліпоти до усвідомлення, від звички повторювати чужі думки до потреби думати самому.
«Ми часто не помічаємо, що деякі речі, які здаються «нашими», насправді є наслідком багаторічної інформаційної війни».
— Пропаганда дає готові відповіді. Театр — ставить незручні запитання. Чи готова сьогодні аудиторія до них?
Анастасія Вергелес, продюсерка: Після семи показів ми бачимо, що люди йдуть на виставу охоче — зали завжди заповнені. Але реакції різні. Хтось одразу «зчитує» символізм і підтексти, а хтось — ні, бо живе всередині тієї самої пропагандистської культури, про яку ми говоримо. Декому здається, що негативні герої стають позитивними, бо пропаганда подана з гумором і шармом. Але це і є сила театру: він викликає емоцію, дискусію, ставить під сумнів очевидне. Після вистави люди залишаються обговорювати побачене, шукають сенси, тож це означає, що ми торкнулися чогось важливого.
— Чому саме «перукарки»? Що в цьому образі символічного?
Максим Курочкін, автор п’єси: Перукарки — це носійки спонтанної, живої мови. Вони говорять вільно, без фільтрів, і в цьому сила правди. Їхні рухи нагадують магічний ритуал, спробу приборкати хаос життя. Найдивніші й найправдивіші речі я чув саме в перукарському кріслі — звідти й народився цей образ.
— Як змінився театр за час великої війни і чому він став таким важливим сьогодні?
Валерія Ходос, акторка: Театр став надзвичайно популярним, особливо в Києві. Люди шукають у ньому не лише розвагу, а й відповіді, розраду, відчуття спільності. Вистава дозволяє прожити емоції, які інакше залишаються всередині. Це своєрідна терапія, що допомагає не втратити людяність.
Наталія Ярошенко, акторка: Український театр звільнився від залежності від російського канону. Ми шукаємо свої тексти, свої сенси, відкриваємо «розстріляне відродження», створюємо копродукції з європейськими митцями. Театр став ближчим до народу — він говорить про наш біль і нашу силу. Навіть коли хтось приходить просто «перемкнутися», він усе одно виходить іншим, замисленим, очищеним.
«За час війни театр перестав бути просто простором розваги — він став платформою для осмислення травми, діалогу й самопізнання».
Анастасія Вергелес, продюсерка: За час війни театр перестав бути просто простором розваги — він став платформою для осмислення травми, діалогу й самопізнання. Це місце, де можна говорити про війну, ідентичність та пропаганду чесно й без прикрас. Театр сьогодні допомагає глядачу не втратити свободу мислення, відчути власну відповідальність і зберегти людяність. Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки саме про це. Про наше сьогодення, у якому поряд із болем є гумор, іронія, віра й прагнення до свободи. Про спробу залишатися людьми навіть у найважчі часи.
