"Іноді історії людей вбивають жахом від того, що їм довелося пережити", — Ольга Павловська, спеціальна кореспондентка ТСН
Продовжуємо розповідати про колег, які старанно працюють та наближають Перемогу.
Героїнею рубрики «Робота в умовах війни» стала спеціальна кореспондентка ТСН Ольга Павловська. В інтерв'ю вона розповіла про початок повномасштабної війни, зміни в роботі та яким уявляє день перемоги.
Як ранок 24 лютого розпочався для вас? Як ви дізналися про початок повномасштабної війни? Що першочергово зробили того ранку?
Мені зателефонувала Надія Оненко, заступниця директора з регіональної мережі, та сказала: «Олю, у вас там вибухи». Я дуже швидко почала збиратися, навіть не усвідомлюючи, що розпочалася повномасштабна війна.
Відреагувала на те, що сталося саме у нашому місті. Зокрема, відразу зателефонувала оператору, аби він почав збиратися. Сама ж однією рукою фарбувалася, а іншою вдягалася, і тільки в дорозі усвідомила масштаб трагедії.
Хоча напередодні вторгнення читала велику кількість аналітики, дані розвідок, не могла до кінця повірити, що велика війна можлива в європейській країні.
Навіть не думала виїжджати з міста. Таким було моє внутрішнє відчуття.
Мене ніхто не змушував прийняти таке рішення. Попри всі жахіття, які відбувалися довкола, у мене було стала позиція, що нікуди не поїду. Тільки усвідомлювала, що точно не буду залишатися на окупованій території, й при цьому вірила, що росіяни не дійдуть до Дніпра.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пробачити росію неможливо", — Віталій Токарєв, керівник відділу системного адміністрування 1+1 media
Як дніпряни зустріли ранок 24-го лютого? Виїжджаючи на місце подій, що ви бачили на вулицях міста, які емоції простежувалися в місцевих?
Частина людей, яких ми зустрічали, були перелякані та емоційно пригнічені. Разом з тим у нас були черги до військкоматів. Серед міста збиралися люди, аби робити коктейлі Молотова та збирати все необхідне для оборони міста, армії. Вони казали, що будуть робити все, що треба, аби їх зупинити і вигнати росіян туди, звідки вони прийшли.
Ми цю війну відчували дуже добре протягом 9-ти років.
Дуже багато людей в Дніпрі почали відчувати російсько-українську війну ще у 2014 році. Можливо, ми були психологічно загартованіші. Оскільки протягом 9-ти років ми спостерігали за автівками швидкої допомоги, які перевозили поранених бійців. Багато тамтешніх у 2014 році мобілізувались та пішли на війну. У нас не було ілюзій щодо ворога.
2014 рік. Новоазовськ, кордон з рф на Донеччині
Які кардинальні зміни відбулись у роботі з початком повномасштабного вторгнення?
Графік – 24/7, хоча таким він був і до російського вторгнення в Україну. Нині, на жаль, велика концентрація жахливих подій та болю. Такого я не відчувала за всі роки роботи на телебаченні, зокрема в Телевізійній Службі Новин.
Якщо на Дніпропетровщині трапляються масштабні катастрофи – інколи ми працюємо разом з Анастасією Невірною, кореспонденткою ТСН у Дніпрі. Наприклад, минулого тижня я їздила в Запоріжжя після прильоту російської ракети в багатоповерхівку. На місці також працювала Наталя Нагорна, спеціальна кореспондентка новин, тож ми виконували свій обов’язок разом.
Між нами всіма відсутня конкуренція. Ми навпаки працюємо як партнери, тоді результат виходить набагато кращим.
Трагедія у Запоріжжі відбулась 22 березня. Тоді під час обстрілу російська ракета влучила у багатоповерховий житловий будинок. Що ви відчули, приїхавши на місце події?
Жодні відео та фотографії неспроможні передати емоції, які відчувались на місці трагедії. Це житловий район, в якому мешкає дуже багато людей. Російська ракета утворила діру між двома будинками.
Іноді історії людей вбивають жахом від того, що їм довелося пережити.
У такі моменти мені важливо не захлинутися ненавистю до ворога. Намагаюсь знайти хоча б щось світле, аби зберегти любов у серцях глядачів. Ми розповідаємо про людей, які втратили все, які отримали поранення, і про тих, хто дивом вцілів, але, попри все, продовжують робити щось неймовірне та жити далі.
Ми розповідали про порятунок тварин з-під завалів, історії про людей, що допомагають постраждалим. Зокрема, про чоловіка із Запоріжжя, який після прильоту у п’ятиповерхівку ходив у дворі та збирав фотографії. Йому було важливо зібрати для людей пам’ять про щасливі моменти в їхньому житті.
Нещодавно ми знімати матеріал про наречених, які разом служили. Вони, перебуваючи на нулі, їхали вивозити пораненого. Нареченому відірвало руку, а в нареченої поранення кінцівок та шиї. Ця жінка врятувала свого майбутнього чоловіка, попри те, що в самої лилася кров. Їй довелося однією рукою накладати нареченому турнікет, а іншою – стримувати свою кровотечу.
Намагаюсь відшукати світло посеред жаху.
Пропускаючи через себе величезну кількість людських історій, проживаючи трагічні події, що вам дозволяє рухатися вперед?
По-перше, я вірю в перемогу України та в наші Сили оборони. Дуже хочу взяти участь в переможному ефірі. Впевнена, що так воно і буде. По-друге, я люблю свою роботу. Це і дозволяє мені триматися та рухатися вперед. Хочу після перемоги провести включення з українських Криму та Донецька. Вірю в те, що це відбудеться вже зовсім скоро.
Це буде день радості, скорботи та великої подяки всім тим, хто не шкодував собою, аби цей день все ж таки настав.
Яким ви уявляєте переможний день? Що ви зробите першочергово?
Думаю, що буду сміятися і плакати одночасно. Ми будемо згадувати, кого втратили за цей час, яких синів і доньок, на жаль, втратила вся Україна
