"Не пам’ятаю, що той березень я взагалі спала, адже це була цілодобова робота", — Наталка Щука про роботу в умовах війни

Спеціальна кореспондентка проєктів Наталка Щука розповіла, як протікає її робота під час війни - 1+1

Спеціальна кореспондентка проєктів Наталка Щука розповіла, як протікає її робота під час війни.

Поделиться:

З чого для вас розпочалася повномасштабна війна? Як ви дізналися про початок великої війни та якими були ваші перші дії?

Усе до цього йшло. Було очевидно, що вторгнення буде. Проте наскільки масштабною буде війна, ніхто не міг здогадатися. Ніхто навіть уявити не міг, що трапиться така страшна трагедія. У мене була складена валіза, я проводила роботу з мамою, зазначаючи їй, що у неї все має бути заготовлено. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вибір співати державною свідомо обрав ще за часів, коли вирішив створити перший підлітковий гурт", — Тарас Тополя, лідер гурту «Антитіла»

Зранку 24-го лютого прокинулася від вибухів. Коли читаю інтерв’ю колег, помічаю, що майже всі говорять про те, що взяли валізку та вийшли на роботу. Але тоді я не думала про те, що варто їхати в офіс. 

У мого чоловіка є двоє дітей, тому для нас було важливо за будь-яку ціну вивезти дітей з міста. Власне, цим ми намагалися займатися. Ближче до ранку стало зрозуміло, що виїхати неможливо. Були страшні затори та нерозуміння ситуації. Наступні чотири дні ми з дітьми провели в бомбосховищі. Оскільки укриття було неготове, ми його чистили, прибирали, перевіряли вентиляцію. Також збирали пляшки, готували коктейлі Молотова. Зараз я розумію, яка безглузда то була ідея. Коли стало очевидно, що можна виїхати певним шляхом, ми просто взяли та вивезли дітей за місто. Згодом поїхала в Хмельницький, оскільки моя мама дуже хвилювалася. Мені також було важливо перевірити, чи у неї все гаразд. 

Це дуже складний для мене проєкт про трагічні історії людей. 

Як трансформувалася ваша робота від початку повномасштабної війни? 

Якраз на початку повномасштабного вторгнення і розпочалася моя робота. Почала їздити Україною в межах авторського проєкту «Коли стіни зникають» та розповідати великі історії про людей, які евакуювалися та відчули жахи війни. На той час більшість героїв були з Маріуполя та Київщини. 

Просто зв’язалася з оператором Андрієм Медведєвим, з яким ми загалом дуже багато їздили за кордон і в межах «Сніданку з 1+1» знімали тревел-рубрику «Мій путівник», і ми поїхали. Сіли в автівку, взяли камеру та диктофон у знайомих, оскільки із собою у нас не було нормальної техніки, й відправились знімати потужні історії українців. Так ми зняли серію цих сюжетів. 

Глибину та силу цієї людини усвідомити неможливо. 

Найбільше з тих матеріалів мене зачепила історія молодої та дуже красивої жінки, яка втратила 19-річного сина. Він загинув в березні на Херсонщині. Дуже хотілося розповісти історію цього хлопця, адже він був фантастично світлим. У нього навіть позивний був «Смайл», оскільки він завжди усміхався. Його всі любили та всі ним захоплювалися. 

Його мама, Настя, сама теж дуже ніжна та прекрасна. Коли знімала про «Смайла» сюжет, не могла зрозуміти, як мама, яка тільки що втратила сина, має стільки сил, аби говорити про нього з усмішкою. Вона продовжує жити в пам’ять про нього. Для мене це була надскладна історія. З Настею ми дуже сильно подружилися і досі спілкуємося, хоча зі своїми героями вкрай рідко товаришую. Через кілька місяців після цього, теж дізналася про те, що її коханий пішов на фронт і загинув. Вона залишилася одна в цьому світі, але вона продовжує жити. Дуже хочу зняти про неї документальний фільм, вона того варта.  

Не пам’ятаю, що той березень я взагалі спала, адже це була цілодобова робота. 

Паралельно вмикалася з різних міст, знімала матеріали та монтувала їх в телефоні. До того ж діставала необхідну амуніцію військовим і допомагала кільком іноземним режисерам, працювала як фіксер. Для одного німецького режисера ми знімали документальний фільм про зґвалтування жінок російськими військовими. Проводила величезне та дуже складне розслідування. Цей проєкт майже зламав мене морально. Було дуже складно повернутися до життя після всього болю, який довелося пропустити крізь себе. То був найважчий період. 

Одного разу до мене почали телефонувати незнайомі люди, які в паніці просили допомогти вивезти рідних і дітей з найгарячіших точок. Морально було дуже важко. На той час з багатьох міст було неможливо було виїхати. Попри це, вдалося вивезти кількох людей, де була повна окупація. Серед цих людей — моя подруга, якій 30 з хвостиком років. Коли її побачила, не повірила своїм очам, адже вона повністю посивіла. 

Нині ваше життя – допомога військовим (постійні збори та передача необхідної амуніції на фронт). З чого розпочалася ваша активна волонтерська діяльність? В який момент це відбулось?

Допомагаю військовим ще з 2014 року. Шкодую, що тоді не робила так багато всього. Про це не писала та не говорила, але зараз без цього ніяк. Іноді мене звинувачують, що я вихваляюсь, посилаючись на те, що допомагати треба тихо. На жаль, не знаю інших методів, як збирати гроші, не розповідаючи про те, що й для кого ти робиш. 

Цього разу все розпочалося з повідомлення від знайомих, які попросили дістати бронежилети. Після того надійшов ще один запит з проханням знайти аптечки. І з цього все закрутилося, перерісши у те, що нині дістаю бійцям автівки. Зараз думаю про те, що збори на кілька тисяч гривень — це 

вже не так цікаво. Слід вигадати, як придбати бойовий танк Leopard, чи літак. :) А що? Волонтери можуть все. Хоча мені більше подобається поняття — добровольці, бо до волонтерів в нас не завжди лояльне ставлення. Хочеться масштабуватися, робити більше. 

Постійно думаю про те, як масштабуватися. 

Якось на своїх сторінках писала про те, що потрібні турнікети й друзі з Польщі передали їх на суму в 15 000 євро. Це була нереальна допомога, нам вдалося сформувати багато аптечок і передати їх військовим. Потім був збір на тепловізор, його вдалося закрити за два дні. Нині весь гараж завалений медикаментами, які мені треба пересортувати та зв’язатися з людьми, аби зрозуміти, кому та що відправляти. 

Коли ти усвідомлюєш весь жах війни й повертаєшся в цивільне життя, де багато людей справді бояться прийняти реальність, дуже боляче. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нам слід усвідомити, що в Україні не повинно бути російської мови", — українська акторка театру, кіно та дубляжу Наталка Денисенко

Влітку минулого року ви почали навчатися на інструктора з тактичної медицини, ставши частиною добровольчого підрозділу «Тактична медицина Північ». Що відчуваєте, коли зазираєте війні безпосередньо в очі, адже ви виїжджаєте на ротації як бойовий медик? 

Моє життя повністю змінилося. Тієї Наталки, яка була до цього, вже немає. Я абсолютно інша, з іншими цінностями та усвідомленням. Дуже складно з передової повертатися в цивільне життя та продовжувати свою роботу, коли ти знаєш, що там відбувається. Приходиш на роботу в берцях, які не випралися від крові і не можеш зібрати себе до купи. Доводиться багато працювати з собою, щоб продовжувати знімати і писати сюжети, як раніше. 

Страшенно злюсь на людей, від яких після повернення з ротації можу чути «какая разніца» щодо мови та контенту, який вони споживають. Страшенно злюсь на людей, які продовжують говорити російською і не намагаються взагалі будь-яким чином вивчити українську. Грузини переходять на українську, вірмени переходять на українську, мої знайомі з Італії вивчають українську, мій підписник з Канади почав вчити українську і готує вдома борщ і тільки українці не можуть вивчити мову. Це просто смішно. Категорично проти будь-яких проявів російської в суспільстві — у соціальних мережах, магазинах, театрах, на роботі. Ті ж люди, які намагаються перейти на українську, викликають у мене неймовірний захват. Я готова їм всіляко допомагати. 

Це не порівняти ні з чим, що я робила до того. Це дуже складно і надзвичайно відповідально, адже це про найбільшу цінність — життя. 

Скільки часу знадобилося для того, аби стати інструктором? Скільки триває ця підготовка та з яких етапів складається? 

Це безперервний процес, оскільки є різні рівні навчання, як і в університеті — 1, 2, 3 курс і так далі. Закінчила рівень TCCC CLS. Це курс бійця-рятувальника. Він адаптований для всіх військових спеціальностей, який базується на протоколах та рекомендаціях комітету TCCC (Tactical Combat Casualty Care).

Цей курс є міжнародно визнаним та вперше був запроваджений американською армією для тих, хто потребує допомоги в зоні вогню противника. Загалом навчання зайняло у мене два тижні. Це були безперервні лекції зранку до вечора. Але теорія це одне. А от практика! Без неї неможливо розвиватися далі. Тому було довготривале стажування в команді Тактичної медицини Північ. 

У нашому добровольчому підрозділі дуже висока планка якості. Наш командир Влад Чумаченко дуже вимогливий. Коли ми викладаємо військовим і Влад поруч — після кожного курсу у нас є рекап, робота над помилками. Якщо командира немає поряд — ми зобов’язані знімати відео нашого викладання та відправляти йому. 

Кожного разу, коли ми їдемо, не знаємо, що на нас чекає. 

Яка атмосфера панує на полігонах, коли ви викладаєте такмед? 

Можу порівняти це з відчуттями, коли граю виставу. Це коли не буває однакової вистави, телевізійного ефіру, навіть якщо буде один і той самий сценарій. Ніколи не буває однакового курсу. Кожного разу, коли ми їдемо, не знаємо, що на нас чекає.

Наталка Щука 1+1

Мені, як інструктору, важливо донести бійцям, чому такмед — це важливо. Мені вдається це робити, адже я навчалась у людей, які впроваджують стандарти надання допомоги у світі. У нас є ментори зі Швеції. Це люди з величезним досвідом 2-4 війн. Вони профі і тому мені є чому навчити.  

Працюємо в різних небезпечних умовах, але це війна і нам потрібно робити свою роботу. 

Буває, що працюємо відразу на позиціях, в окопах, а ворог неподалік може дуже сильно обстрілювати. Іноді, відпрацювавши з хлопцями, виходимо з приміщення і бачимо, що поруч все палає. 

Також мала честь бувати на ротаціях як бойовий медик. Брала відпустку на роботі і їхала на фронт. Я допомогала на медичній евакуації — це друга ланка. Перша — коли медики або самі військові  вивозять поранених безпосередньо з позицій, а далі передають їх на так званий медевак — другу ланку. Це було найскладніше, що я переживала під час цієї стадії війни. Поранені, кров, обстріли, ворожі позиції, які ти бачиш, нічні чергування — передати словами неможливо. Той, хто там не був, на жаль, ніколи не зрозуміє тих, хто побував на війні. Це дуже страшно, але я вдячна до глибини душі за те, що підрозділ дав мені цю можливість допомагати рятувати бійців, рятувати життя. Я вдячна кожному за навчання і терпіння, бо це велика честь бути там, бути з командою найкращих. Велика честь виконувати свій громадянський обов'язок. Я щаслива, що мала таку нагоду і сподіваюсь, що скоро повернуся туди знову. Поки війна триває, треба працювати там. Бо лише там не тут, якщо відверто, кожен з нас може бути максимально ефективним. 

У лютому цього року в ефірі «Сніданку з 1+1» почала виходити рубрика «Врятувати життя», яку ви запустили разом з добровольчим підрозділом «Тактична медицина Північ». Як писали сценарій? Скільки епізодів вийшло та про що в них розповідали?

Мені здається, що це була найлегша підготовка до зйомки в моєму житті. Я писала про те, що розповідаю військовим, коли викладаю такмед. Складність полягала в тому, аби цю інформацію перенести в простір глядача, зробивши її зрозумілою для кожного.

Наталка Щука 1+1

В цій рубриці була одна велика небезпека — за допомогою відео неможливо навчити людину домедичної допомоги, неможливо по відео навчитися правильно накладати турнікет, чи зупиняти кровотечу. Накладання турнікета — навичка, яка формується тільки тоді, коли ти зробив це руками й не один раз. Тож нам потрібно було пояснити людям, що ми даємо їм базу, але першочергове наше завдання — надихнути глядачів пройти курси домедичної допомоги.

Режисеркою цієї рубрики стала Іванка Шкіндер. Обожнюю з нею працювати, адже вона та людина, яка завжди докопається до суті. Загалом у нас вийшло 8 епізодів, які раджу всі дивитися від першого й до останнього. Тільки так складеться повноцінна картинка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Після слів «Розпочалася війна» казковий парк розваг розсипався як картковий або піщаний будинок", — ведучий програми «Загублений світ» Геннадій Попенко

Який сюжет ви прагнете зняти одразу після Перемоги?  

Дуже не люблю ці питання, адже спершу потрібно дожити. У мене завдання — вижити фізично і ментально. Перемога точно буде не завтра. Коли вона станеться - ніхто не знає. Не тішу себе ілюзіями. Розумію, що треба працювати над тим, аби продовжувати бігти цей марафон. 

До 24-го лютого завжди знала, ким я буду та що я хочу. Наприклад, отримати Телетріумф та Оскар. Смішно, правда? І мені також. Проте не знаю, чи я зараз цього хочу. От мені запропонували повернутися в театр на велику сцену. Раніше я грала в театрі. Я дуже довго вагалась. Бо не думаю, що я зараз до цього готова. А потім зрозуміла, що це моя терапія, я маю це зробити, аби набратися сил та емоцій і бігти далі. У мене кардинально змінилося життя. Тож навіть не знаю, що я буду знімати й чи буду знімати взагалі. Зараз я дуже поспішаю жити, дихати, відчувати. Я перестала боятися. Я боюся не встигнути. Як вам пояснити… от це так круто пити каву в Києві, коли не літають ракети і не тривають обстріли, або так здорово сидіти на Подолі, курити цигарку (ніколи раніше не курила), слухати улюблений трек і відчувати як вітер роздмухує волосся. Жити! Обіймати людей. Захоплюватися. Бути вдячним. Заради цього ми й боремось. Щоб всі наші рідні, діти жили — ми, зрештою жили повноцінно і були вільними від москалів. Країна-терорист має зникнути. Я дякую за кожен прожитий день українським воїнам та Богу. Який би він не був поганий чи хороший, я живу зараз дуже чутливо, смакуючи кожну мить.  

Наталка Щука 1+1

Новости по теме