“Зараз робимо все можливе і неможливе на інформаційному фронті, щоб перемога настала якомога скоріше”, — Інна Лебеденко, кореспондентка ТСН
З перших днів війни кореспонденти ТСН розповідають всій країні про події останніх годин, працюючи цілодобово в гарячих точках та під обстрілами.
Інна Лебеденко розповіла, як працюють журналісти ТСН в умовах війни, чому переїхала жити в офіс, коли відчула певний переломний момент в роботі і чому саме день 1го березня не забуде ніколи.
Як змінилася ваша робота через війну?
24-го лютого мій робочий день починався з 5:00. Тому я виїхала з дому ще до того, як пролунали вибухи. Перший випуск Телевізійної Служби Новин (надалі — ТСН) мав би бути о 7 ранку, але ми змогли вийти в ефір раніше. З того часу наша команда працює нон-стоп. Без вихідних. Наш слот в ефірі марафону «Єдині новини» триває 5 годин, наступні 25 годин ми готуємо наповнення нашого слота. За цей час встигаємо трохи поспати, поїхати кудись і щось відзняти, повернутися, написати сюжет, змонтувати і видати його в ефір. Якщо немає виїздів, то знаходиться чимало технічної роботи поза кадром. І так кожного дня.
Ми жартуємо, що відпочинемо вже після перемоги. А зараз робимо все можливе і неможливе на інформаційному фронті, щоб перемога настала якомога скоріше.
Як змінилося ваше особисте життя? Чи змінювали ви місце проживання?
Перші два тижні рідні щодня просили мене приїхати додому. Бабуся плакала, вона дуже хвилювалася за мене. Але я одразу для себе вирішила: залишаюся в Києві й буду працювати стільки, скільки буде потрібно.
Переїхала жити на роботу і забрала з собою свого кота Вільяма. Це рішення було прийнято миттєво. Оскільки мешкаю на 23 поверсі будинку, в якому немає укриття, і буває так, що наш слот виходить в ефірі під час комендантської години або одразу після її закінчення, зручніше та безпечніше перебувати на роботі. До того ж транспорт ходить не так регулярно.
Раніше завжди жартувала, що ТСН – мій другий дім. Тепер це не жарти, а моя реальність. На роботі в мене є спальне місце – матрац на піддонах, подушка й два спальних мішки. У мене є свій рушник і змінний одяг. Проте найголовніше – це кіт.
Його вирішила забрати з собою після того, як три доби не могла до нього доїхати. Те, що я пережила тоді, навіть згадувати не хочеться. Бо їжі й води залишила йому лишень на день, як завжди. Але він мене дочекався. Після того відразу вирішила забрати його з собою на інформаційний фронт. Мені спокійніше, коли він поряд.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нам не пощастило із сусідом дуже давно, але жодного разу росіянам не вдалося нас знищити" — журналістка ТСН Юлія Кирієнко (ЕКСКЛЮЗИВ)
Яким був найстрашніший момент у вашій роботі за цей час?
У мене знижений інстинкт самозбереження, мабуть. Дуже рідко відчуваю страх. Більше боюся за своїх рідних, ніж за саму себе. Проте за весь цей час трапився один переломний момент.
Це сталося, коли російські окупанти поранили мого колегу Андрія Цаплієнка. Він потрапив під ворожий обстріл під час зйомок матеріалу про евакуацію цивільного населення на Чернігівщині. Московити обстріляли колону. Тоді мені стало реально страшно за всіх нас, за всіх журналістів. На місці Андрія міг опинитися кожен. Тож з того моменту пообіцяла собі бути обережною.
На зйомках уважно дивлюся собі під ноги. Якщо це місце, куди щось влучило, то на землі можуть бути уламки снарядів, які не розірвалися. Коли працюю у звільнених населених пунктах теж обережно ходжу. Російські загарбники залишили багато снарядів і все довкола замінували.
Чи відчуваєте ви що ваша робота важлива? Чули слова подяки?
Почала працювати журналісткою не так давно, лише 4 роки тому. Проте по-справжньому зрозуміла важливість цієї роботи тільки зараз. З початку повномасштабного вторгнення в мене не замовкає телефон. Мені пишуть знайомі й незнайомі. Навіть ті, які скептично ставилися до роботи журналіста. Усі дякують за те, що ми працюємо, що виходимо в ефір навіть під час повітряних тривог. Під час знімань люди дуже часто кажуть, що уявити не можуть, як зараз залишитися без новин, як відрізнити правду в тому потоці інформації та фейків, які створює кремлівська пропагандистська машина. Кілька разів дякували навіть за те, що ми залишилися в Києві, що ми не покинули наше місто.
А ще я ніколи не забуду 1 березня. Тоді російські загарбники вдарили по київській телевежі. На деяких телевізорах зник сигнал. Скільки людей тоді писали нам – навіть не порахую. Кожному в редакції сипалися повідомлення. Люди питали про те, що сталося, як налаштувати сигнал, де можна дивитися новини. Завдяки цим людям я остаточно переконалася в тому, що обрала правильну професію.
Що таке українська сміливість?
Українська сміливість – це вже бренд. Не перестаю захоплюватися нашими людьми. Українці голими руками зупиняють танки та без жодних сумнівів виходять без зброї в руках на мітинги в тимчасово окупованих населених пунктах, де посилають російських загарбників слідом за російським кораблем. І таких історій тисячі або навіть мільйони. Наш народ не зламати і не скорити ніколи.
Сміливість – це наш генетичний код. У цій війні путіну ніколи не перемогти, адже ми на своїй землі, ми сміливі й нескорені. Він думав нас психологічно зламати з першого ж дня. Але ми тримаємо оборону й продовжуємо чинити спротив. Це і є наша українська сміливість.
Чому журналістам проєкту “Єдині новини" потрібна підтримка світу?
Нам потрібна підтримка, бо наші ресурси, на жаль, вичерпні. Мабуть, ні для кого не секрет, що фактично єдиний дохід телеканалів – це кошти від реклами. Зараз у нас цих доходів немає. Цілодобово на всіх провідних каналах транслюється марафон «Єдині новини».
Ми тримаємо інформаційну оборону, але як і на всіх інших фронтах, нам дуже потрібна допомога і підтримка світу.
