Новий герой суспільно важливої ініціативи «Плюсуй українську» — актор театру та кіно, заслужений артист України Олексій Гнатковський – родом з Івано-Франківська. У спеціальному інтерв’ю він розповів про театр, знімання в історичному фільмі «Довбуш», а також залученість до Радіодиктанту національної єдності. Окрім цього, Олексій поділився кількома лайфгаками для тих, хто лише починає переходити на українську мову.
Нагадаємо, 7 лютого 2023 року 1+1 media разом з партнерами запустили проєкт «Плюсуй українську», що спрямований на популяризацію української мови та культури, викорінення російського контенту з медіаполя та формування звички спілкуватися як вдома, так і в інших сферах життя українською. Проєкт реалізовується 1+1 media у партнерстві зі Всеукраїнським Рухом «Єдині».
«Івано-Франківщина є одним з осередків різноманітної культури в Україні».
Ви родом з Івано-Франківська. Яка говірка притаманна цьому регіону? Які цікаві діалектизми можете виділити?
Прикарпаття – це, напевно, один з найбільш густонаселених з етнічного погляду районів України. Тут проживає понад 30 різних етнічних груп – гуцули, лемки, бойки, карпатські русини, покутяни, ополяни та багато інших. Кожна етнічна група має свою специфічну говірку, традиції, звичаї. Такий мікс з різних українських етносів якраз і впливає на те, що Івано-Франківщина є одним з осередків різноманітної культури в Україні. Тут дуже багато культурних феноменів, які внесені до національної та світової спадщини ЮНЕСКО. Виділити одну говірку, яка притаманна цьому регіону, насправді важко.
Часто на Івано-Франківщині закінчення «ся» переноситься на початок слова. Ми навіть не кажемо «ся», ми кажемо «сі» або «си». Наприклад, замість «я змучився» – говоримо «я сі змучив», «я находився» – «я сі находив», «я напрацювався» – «я сі напрацював», і так далі. Це дуже цікава, специфічна, колоритна мова. Очевидно, що вона українська, але з різними діалектами – прикарпатським, його ще називають гуцульським, бойківським (дуже специфічний), лемківським (взагалі інший). Тут говорять по-різному, але дуже красиво.
Багато хто вважає театр в Івано-Франківську найкращим в Україні, а саме місто – одним з найвпливовіших культурних центрів. Що думаєте про це? Як загалом цей регіон вплинув на ваше формування як актора театру?
Для того, щоб Франківський драмтеатр став одним з кращих в Україні, ми приклали дуже багато зусиль. На рівному місці не виникає нічого, це довгі роки важкої праці. Для нас дуже важливими є кілька критеріїв – по-перше, якість вистав, а, по-друге, їхній національний і патріотичний характер. Справа навіть не в тому, що це українська національна п’єса, справа в підході – що саме ми вкладаємо у вистави. Чи то Еріх Марія Ремарк, чи то Вільям Шекспір, чи то Марія Матіос – все це ми покладаємо на один вектор, на відродження національного духу. Це патріотичне, це українське. Абсолютно різними п’єсами ми говоримо про себе, про те, що українці класні. Це дуже важливо.
Ще одна риса, яка відрізняє Івано-Франківський театр від інших, – це сам дух. Ми дуже багато уваги приділяємо духові, тій атмосфері, яка панує в театрі. Для нас це принципово. Наша духовність полягає в тому, що театр – місце сили.
Івано-Франківськ – це цілий осередок культурного середовища. Тут одні з кращих письменників, літераторів – Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик і багато інших. Тут ціла плеяда художників, різних митців, які роблять цей івано-франківський феномен відомим на всю Україну. Тому Івано-Франківськ для мене є місцем сили. Мені подобається порівняння, що місто розташоване як Вавилон, як древня Месопотамія між двома ріками, між двома Бистрицями всередині. Івано-Франківськ дуже надихає, спонукає до розвитку творчості. Він дуже благодатний для цього. Щодо впливу на моє формування як актора, то місто дало мені великий потенціал. Тут я можу себе реалізувати, служити собі так, як хочу цього – служити Богові, людям і своїй країні на повну силу.
«Зараз, у часи, коли люди знаходяться на межі життя й смерті, в стані безнадії, апатії, депресії, театр буквально рятує душу»
Від початку повномасштабного вторгнення попит на театр в Україні збільшився в рази, а квитки на популярні театральні вистави «розлітаються» за лічені хвилини. Як гадаєте, в чому секрет успіху? Загалом, яка роль театру під час великої війни?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, не думав, що буду працювати далі за своєю професією. Міркував, що зміню її. Перш за все, пішов у військкомат, став на облік, як і всі колеги з мого театру. Частина з них вже служить, інша частина – чекає своєї черги. Зрозумів, якщо я не на фронті, то мушу бути хоча б для фронту. З дружиною та колегами ми створили благодійний фонд, почали займатися збором коштів і засобів для військових на фронті.
Не міг собі уявити, що буде такий величезний попит на театр. Першу виставу, яка була, можливо, через тиждень після початку повномасштабного вторгнення, ми грали в підвалі, в бомбосховищі. Туди прийшли переселенці, багато людей, які хотіли виплеснути свої емоції. Людям потрібно було давати якусь розраду, їх потрібно було якось рятувати. Якраз театр зараз працює як арттерапія та реабілітація. Це дуже важливо. Думаю, що це одна з найважливіших місій зараз. Театр – це живе спілкування. Коли ти приходиш в зал і бачиш живу людину, яка зараз віддає тобі свої емоції й душу, то відбувається обмін, синергія душ разом. Зараз, у часи, коли люди знаходяться на межі життя й смерті, в стані безнадії, апатії, депресії, театр буквально рятує душу. Це, як на мене, найважливіший аспект.
Ви виконали роль Івана Довбуша в історичному фільмі «Довбуш» режисера Олеся Саніна. Це була ваша перша роль в кіно, хоч ви й отримували пропозиції раніше. Розкажіть, чому все-таки вирішили зіграти цю роль та як ви її отримали?
Насправді я – театральний актор, ніколи не прагнув грати в кіно, не їздив на кастинги, не марив фільмами. Хоча був завжди не проти. Що для мене принципово – я ніколи не брався грати в жодному російському продукті: чи то російськомовна історія, чи то з росії надходять якісь кошти. До початку війни, до 2014 року, практично вся телеіндустрія у нас була з росії, для мене було категоричним не брати участі в жодному москальському проєкті. Така позиція. Від пропозицій зіграти в таких проєктах завжди відмовлявся.
Щодо фільму «Довбуш», то я не проходив кастинг на роль в цьому фільмі. Олесь Санін, режисер, сам мені запропонував її. Він бачив мої роботи в театрі – «Енеїда» за Котляревським, де я граю Енея, «Слава героям», «Гамлет»… Після цього ми познайомилися, він запропонував мені роль Івана Довбуша. Я погодився, тому що Олесь Санін, як на мене, найкращий режисер не лише України, а, напевно, Європи й світу, Сергій Михальчук – фантастичний оператор. Знав вже тоді, що ця картина буде кращим кіно сучасної України. Що найпринциповіше – це стрічка про українців-переможців, яких не вбивають наприкінці, а які навпаки виграють, залишаються живі. Це українці-супергерої, яких я люблю, з якими хочу асоціювати себе, щоб мої діти теж асоціювали себе з ними. Це для мене важливо.
Як вам було в ролі Івана Довбуша? Чи важко було вжитись в неї?
Для мене ця роль дуже важлива, тому що багато речей я робив від себе та про себе. Це частина мене, моя життєва позиція. Робив Івана Довбуша прототипом – брав Ісуса Христа. Навіть в самому кіно можна побачити багато хрестових сцен та тих, які нагадують Таємну вечерю. У фіналі, коли Іван жертвує, – він цинічний, прагматичний, говорить правду, якою вона є, не прикрашаючи. Наприклад, каже, що наші люди – це вівці, якщо ти їм даси зброю, то вони її продадуть, проп’ють. Але з іншої сторони він вірить в цих людей, у свого брата, ватагу та народ. Наприкінці віддає за них своє життя. Тобто, щоб Олекса жив, Іван взяв на себе його смерть, його кулю. Тому це дуже важлива історія для мене.
Деякі тексти я сам писав. Наприклад, фраза «То є мої гори! Я тут ґазда!», яка вже стала крилатою та облетіла весь світ – її написав я, мені Олесь Санін дозволив це зробити. У фільмі багато моїх особистих фраз, які за домовленістю з режисером сам писав для цієї ролі.
«Довбуші – це приклад величезної боротьби за свою свободу та незалежність»
Загалом, що ви думаєте про Довбушів як про історичних постатей? В чому полягає їхня важливість для української історії?
Перш за все, Довбуші для українців – це величезний символ незламності, духу, спротиву. Коли здається, що весь світ проти тебе, що ситуація безвихідна, що ти приречений, то завжди є можливість боротьби за свою свободу. Якраз Довбуші – це приклад величезної боротьби за свою свободу та незалежність. Герої, які зараз стоять на лінії фронту і захищають нас, – це їхній прототип. Це лицарі українського духу. Вони були в умовах, коли не могли мати величезну армію, діяли в підпіллі, по лісах ховалися – тобто, це опришки, українська повстанська армія, козаки… Це воїни України всіх часів зібрані в одній постаті – в Іванові та в Олексі Довбушах.
Поділіться, як відбувались знімання фільму. Яка атмосфера панувала на майданчику? Як знімали сцени боїв та чи був у вас дублер для цього?
Коли почали знімати фільм, кожен з нас розумів, що зараз ми створюємо найкраще українське кіно, яке увійде в історію та яке будуть передивлятися наші нащадки. Ми знали, що працюємо над легендою, для нас усіх це була величезна відповідальність. Ще була дуже важлива патріотична складова – те, що це українське кіно. У нас панувала українська мова на майданчику, ми всі разом пізнавали українську культуру, вивчали історію, побут, наші традиції, носіння одягу, співи, пісні, бойове мистецтво, навіть вчили аркан – бойовий танець опришків, який ми танцюємо в фільмі. Ми були повністю занурені в ці знімання. Досліджували різноманітні етнічні місця сили, де колись були опришки. Займалися польовим дослідженням української культури та історії. Це було дуже важливо для кожного з нас.
Під час бойових сцен з нами працювали найкращі каскадери України, люди з величезним досвідом. За пів року до початку знімань я вже працював з ними, відточував бойові сцени, навички ведення бою. У нас був дуже специфічний бій – топірцями та на ножах. Ми вчилися їздити верхи на конях. Коли ти їдеш на коні по горах – це зовсім інший вид верхової їзди, ніж по рівній землі. Ми дуже багато працювали над цим. У всіх акторів був дублер, але кожен, хто брав участь у бойових сценах і різних каскадерських трюках, відмовився від них, вирішивши виконувати всі трюки самостійно. Наприклад, я дуже боюсь висоти, й у мене є сцена, де я йду по колоді – там 20 метрів глибина цієї ущелини, через яку проходжу. Мені режисер і знімальна група кажуть: «Візьмемо дублера». На що я відповів: «Ні, я не дозволю, щоб в цьому фільмі за мене працював дублер, тому що для мене це величезна відповідальність, місія, і я хотів би сам все це виконати». Мене страхували, звичайно, але я зробив цей небезпечний трюк сам. Для мене дуже важливо, щоб я віддав всю свою душу і все своє тіло в це кіно.
«Радіодиктант – це навіть не про правильність написання. Це про те, що всі українці – не лише в Україні, а й у світі – об’єднуються навколо однієї ідеї, ця ідея – українська мова»
У 2023 році ви стали голосом Радіодиктанту національної єдності. Розкажіть про вашу залученість до цієї події – як отримали пропозицію, чи довго думали над рішенням, чому вирішили доєднатись? Загалом, що ви думаєте про ідею об'єднання людей навколо України в усьому світі шляхом написання диктанту?
Для мене це дуже важлива ініціатива. Коли мені запропонували стати голосом радіодиктанту, то одразу погодився, без вагань. Хоча мої колеги казали: «Навіщо ти це робиш? Потім у тебе буде дуже багато хейту. Тому, що це важко задовольнити всіх – хтось не встигає, хтось неправильно написав, – а будуть казати, що ти це погано диктував». Мене відмовляли та казали, що у всіх досвід був негативний від прочитання цього радіодиктанту. Проте я сказав: «Ні, в жодному разі не відмовлюсь, бо для мене це дуже важлива місія».
Радіодиктант – це навіть не про правильність написання. Це про те, що всі українці об’єднуються навколо однієї ідеї. Ця ідея – українська мова. Я взагалі є амбасадором української мови, говорю про це на кожному кроці та говоритиму надалі. Буду робити все для того, щоб Україна нарешті повернула собі українську мову. У нас багато людей все ще вважають, що «так завжди було» та «яка різниця». Це жахливо насправді. Українська мова знаходиться постійно під гнітом російської, її завжди применшують. Це відбувається внаслідок величезної окупації України росією – понад 70 років радянської окупації, понад 300 років окупації Російської імперії. Все це далося взнаки. За українську людей вбивали, розстрілювали, виганяли на Соловки в Сибір. Тому дуже не люблю, коли кажуть, що українізація має бути лагідною та повільною.
Поділіться кількома лайфгаками для тих, хто лише починає переходити на українську мову. Які поради їм можете дати?
Навіть не можу собі уявити, наскільки в людей, що зараз переходять з російської, має бути сильна воля, щоб взяти й нарешті почати сміливо говорити українською. Тому це справжні герої, приклад величезного патріотизму. Готовий постійно допомагати таким людям в переході. Щодо порад – говоріть неправильно, помиляйтеся і не соромтеся. Мова має бути живою, а не літературною чи вичищеною. Найголовніше – не боятися помилятися, говорити неправильно. Наведу приклад – маленька дитина, коли робить перші кроки, падає, набиває ґулю, розбиває коліна, але в майбутньому з цієї дитини може вирости олімпійський чемпіон. Ніхто не робить відразу все ідеально й досконало. Треба пройти багато помилок, цих помилок треба не цуратися. Варто любити своє.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ROXOLANA у проєкті "Плюсуй українську": про мову, львівські діалекти та вплив регіону на творчість