Уже 4 березня о 20:30 на “1+1 Україна” відбудеться премʼєра авантюрної мелодрами “Ніхто не ідеальний”. Одну з головних ролей зіграла молода українська акторка Тетяна Злова. Ексклюзивно для сайту 1+1 вона розповіла про досвід роботи над серіалом, психологічні проблеми та перші невдалі зйомки.
Спочатку мене охопила паніка, тому що 32 серії – це велика робота і відповідальність. Оскільки я викладала акторську майстерність, то почала пригадувати все, що пояснювала дітям, зокрема, як розбирати роль. Звичайно, я робила це й у рамках менших ролей другого плану, але тут збільшився обсяг. Я попросила роздрукувати мені весь сценарій, виділяла маркерами всі події та ключові зміни, які відбувалися з моїми персонажами. Грати одразу двох персонажів було нелегко, але неймовірно цікаво. Участь у проєкті “Ніхто не ідеальний” стала нагодою використати все, чого я навчилася за 8 років гри.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “1+1 Україна” покаже авантюрну мелодраму “Ніхто не ідеальний” з Артуром Логаєм у головній ролі
Звикати до образу було досить легко. Оскільки у нас була супергример, на грим ішло близько години. Для цієї ролі на мене пошили спеціальний костюм – досить об’ємний, у якому було жарко. Усі на майданчику мені співчували. Їм було складно через спеку, але коли вони бачили мене в цьому костюмі, казали: “Усе, перестаємо жалітися”. Костюм був важкий, і пересуватися було не дуже зручно, бо мене добряче збільшили в об’ємах. Але я впоралася.
Фото: особистий архів Тетяни Злової
До роботи в кіно я прийшла випадково, тому що за освітою я журналіст, диктор і ведуча телепрограм. На другому-третьому курсі я зрозуміла, що мені не дуже подобається працювати саме в цьому напрямі. Я любила писати тексти, але мені не подобалося створювати новинні сюжети і бути в кадрі з переважно однією емоцією. Я завжди була емоційною і любила грати.
Колись до нас в університет прийшли кастинг-директори, і моя викладачка попросила мене записати візитку, щоб спробувати себе. Тоді мене затвердили на маленьку епізодичну роль. Звичайно, я нічого не знала про кіно, але спробувала, а потім пробувала ще і ще, експериментувала.
Я люблю кіно з 1895 року, коли його винайшли, і не знаю, коли перестану любити. Тому мені хотілося наблизитися до кінозірок, за якими я спостерігала з дитинства на касетах. Я була дуже щаслива, що нарешті знайшла роботу до душі, і зрозуміла, що це правда – якщо знайдеш улюблену роботу, тобі не доведеться працювати жодного дня у своєму житті. Власне так і сталося: я можу працювати по 17 годин на добу. Попри те, що втомлююсь і хочу спати, я отримую найбільшу насолоду, перебуваючи на майданчику.
Це були саме ті зйомки, на які я випадково потрапила завдяки записаній в університеті візитці. Усе в кіно починається з команди “камера, мотор, почали”, але я цього не знала, тобто я не розуміла, після чого починати говорити свої репліки. Моїми партнерами стали Сергій Стрельников і Тарас Цимбалюк, це був серіал “Володимирська 15”. Вони вже на той час були відомими акторами. Це була моя перша роль, і в першій сцені мені довелося плакати. Я не знала, чи зможу це, а ще хвилювалася, щоб зробити все вчасно і не завадити моїм партнерам зіграти так, як вони б цього хотіли, не відволікаючись на мене.
І ось режисер каже: “камера, мотор”, і я починаю говорити свою репліку. У мене вона була всього одна, і мені вдалося з нею осоромитися. Тоді режисер сказав у рацію: “Танічко, ми починаємо після команди “почали”. Я відповіла, що все зрозуміла, але знову повторилося те саме: кажуть “камера, мотор”, і я починаю говорити свою репліку. Мені стало так соромно.
Мені тоді було років 20, я захоплено все розглядала, і дивувалася, як в павільйоні поруч можуть бути зовсім різні локації: слідчий кабінет і квартира головного героя. Взагалі я була дуже лякливою, ховалася в гримвагенах, щоб не контактувати з акторами, бо вважала, що в мене немає стільки досвіду, аби сидіти з ними поряд, розмовляти і про щось запитувати. Пам’ятаю, як налякала Сергія Стрельникова, коли сховалася в костюмах на дивані. Він шукав серед них свій, і злякався, коли побачив там мене.
Як би сумно це не було, але зараз в Україні близько 70 відсотків населення, якщо не більше, мають психологічні травми, з якими вони або навчилися жити, або пропрацьовують їх, або навіть поки не знають, що з ними потрібно працювати.
Дехто з моїх колег перші півроку-рік війни влаштовувався на різні роботи, не пов’язані з кіно, щоб якось прогодувати себе. Саме війна і відсутність роботи дали про себе знати. Я людина непосидюча, незважаючи на те, що в мене спокійний характер. Мені все одно потрібно було щось винаходити, я хотіла створювати курси, навчати людей, допомагати. Не скажу, що це був “синдром рятівника”, але це було пов’язано з відсутністю реалізації, і з тим, що я не могла йти до своєї мрії – давати людям знання. Через це все в мене почалася депресія, про яку спочатку я навіть не знала. У мене збільшилася кількість панічних атак, я дуже багато плакала й переживала з приводу кар’єри. Думала, чи все я роблю правильно, тому що в моєму віці багато людей вже реалізувалися. Цим питанням я замучила себе настільки, що в якийсь момент я запитала подругу: “Ти бачила, що стіни рухаються?”. Я дійшла до моменту, коли почав трошки їхати дах, і мені сказали, що навіть не до психотерапевта, а до психіатра варто звернутися. Там мені поставили запитання, на яке варто відповісти навіть якщо ви повністю здорові: “Коли останній раз ви відчували щастя прийдешнього дня?” Я зрозуміла, що це було на канікулах у школі, коли я зранку дивилася мультики і була від цього щаслива.
Фото: особистий архів Тетяни Злової
Я вилікувала депресію, почала шукати позитив у житті, і робота почала з’являтися. Я зрозуміла, що потрібно триматися за маленькі радощі, і поступово вони виводили мене зі стану, коли здавалося, що погода погана, люди погані і світ несправедливий. Власне, депресія і зорові дефекти, так звані ігри розуму, змусили мене звернутися до психіатра, а далі я підтримувала зв’язок із психологом та психотерапевтом, аби просто полюбити себе.
Склалося так, що в нас почали переплітатися шляхи не лише на майданчику, а й в особистому житті. Ми почали більше дізнаватися одне про одного, говорити, і десь наприкінці літа, коли зрозуміли, що знаємо забагато, вирішили продовжувати стосунки, щоб вони переросли в дещо більше.
Богдан досить нетривіальна, розумна і десь навіть геніальна людина. Мені сподобалися його особистісні якості, а ще зачепила його підтримка, якої в мене довго не було. Від нього я отримую 0% засудження і 100% розуміння.
Як би боляче це не було, але мене впізнавали за голосом до того, як я почала працювати в цій сфері. Пам’ятаю, як зайшла в кафе і почала говорити красивим мелодійним голосом на опорі: “Дайте мені, будь ласка, капучино з сиропом”, і мені відповіли: “У вас такий гарний голос. Ви, випадково, нікого не озвучували?”, а мені хотілося ридати, бо я тоді не озвучувала.
Я народилася з таким голосом, який підійшов для озвучення та дубляжу. Я пробувала туди потрапити приблизно з 2017 року. Почала моніторити кастинги й студії, шукати знайомства на допрем’єрних показах. Моя стратегія була така – знайомитися, говорити про себе і записувати демо.
Фото: особистий архів Тетяни Злової
Найпоширеніша думка про дубляж і про озвучення – якщо ти звучиш у кінотеатрах, хоча я особисто поки що займалася озвучкою лише для телеканалів, то ти гарно заробляєш. Насправді за озвучення і дубляж не платять багато. Єдиний привілей – це популярність твого голосу як голосу якогось актора, але тобі за це не доплачують, бо в нас немає роялті, як в Америці, за те, що твій голос прозвучав ще раз і ще раз. Але це дуже класне хобі.
Як би це смішно не було, коли я закінчувала школу і починала працювати за спеціальністю в університеті, я хотіла, щоб усі мої колишні залицяльники всюди чули мій голос, і їх це дратувало. Я хотіла, щоб вони ніколи про мене не забували. Це була така підліткова гра, але вона переросла в професію.
Оскільки голос у мене низький, мене одразу поставили озвучувати персонажів 40-50+, і вони в мене непогано виходять. Насправді я експериментую, але точно знаю, що не люблю озвучувати дітей, бо ще не навчилася перемикатися. Я можу озвучувати і хлопчиків, і дівчаток, але бабусь мені подобається озвучувати більше. Ще люблю озвучувати головних героїнь – молодих, красивих, можливо, наївних. У мене 2 крайності: або бабусі, або молоді дівчата, які плекають надії на класне життя.
Фото: особистий архів Тетяни Злової
Мені в цілому подобається озвучувати. Коли я почала працювати на продакшені “Так Треба”, це моя основна зайнятість зараз, то сказала: “Знаєте, мені все одно, кого озвучувати. Я поки на тому етапі, коли просто рада бути тут”. Я боялася, що мене звільнять через тиждень, тому мала за щастя озвучувати й один фільм, і десять фільмів з різними персонажами, бо для мене головне не кого ти озвучуєш, а як майстерно ти це робиш. Важливо експериментувати, тому, можливо, колись я полюблю озвучувати й дітей.
Не пропустіть прем’єру серіалу “Ніхто не ідеальний” вже 4 березня о 20:30 на телеканалі “1+1 Україна”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Головні актори серіалу "Ніхто не ідеальний": цікаві факти з біографії
Loading...