Вони познайомилися в інтернеті три роки тому та з першого побачення зрозуміли, що це доля. Роману тоді було 25, а Катерині 23. Весілля було скромним, у колі рідних. Дівчина завагітніла. На першому УЗД сказали, що буде стовідсотково дівчинка, а на другому — стовідсотково хлопчик. Пара будувала плани, мріяла народити первістка в Маріуполі — своєму улюбленому, рідному місті. Але 24 лютого змінив їхнє життя назавжди. Наталка Щука у спецпроєкті "Коли стіни зникають" розповіла їхню історію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У їхній будинок увірвалися російські окупанти, вбили сусіда й застрелили собаку: історія родини Філіпчуків з Гостомеля
Катерина була на 8 місяці вагітності, коли розпочалась війна. Вже скоро народжувати, тож вона не хотіла нікуди їхати: була впевненість, що народить у місті. Але росіяни знищували місто та цивільних щодня. Та попри авіаційні бомби Катя з Ромою залишалися у квартирі: у підвал не спускалися, а бомбосховищ поряд не було. Катерина пояснила це так:
У підвалі сидять люди й починають себе та всіх навколо накручувати. Мені таке на восьмому місяці вагітності не треба. Я й так намагалася налаштувати себе на те, що ми виживемо й виберемося. Мені за малого треба хвилюватися, а йти у підвал слухати це все... Нащо мені хвилюватися зайвий раз?
Коли закінчувалися вода та їжа, Рома зрозумів, що він єдиний, хто може допомогти родині вижити:
Смерть від зневоднення та голоду набагато страшніша, ніж смерть від прильоту. Мені доводилося ходити в центральний район та на околиці міста. Ходив повз тіла людей... Це було буденністю, наскільки б це не було жорстоко, я на це останні дні навіть не звертав уваги. Коли я ходив щоразу за продуктами, завжди казав дружині, аби не хвилювалася. Вона мене хоронила разів 6, напевно. Я більше хвилювався за її психологічне та фізичне здоров'я, а також за свою родину. За батьків хвилююсь досі, бо вони залишилися в Маріуполі.
Одного дня, коли біля будинку прилетіла ракета, Катя дивом не постраждала. Саме після цього виникнули думки про те, що треба тікати з міста. Катерина розповіла:
Я сіла у кімнаті на диван. Проходить секунд 20: за мною спалах та вікно падає на диван. І я сиджу збоку, спиною до вікна.
Тоді родина все ж вирішила спробувати вибратися з Маріуполя пішки. Їм було дуже складно знайти машину, тож Катя та Роман запланували разом з мамою та братом Катерини піший хід до Бердянська. Вони пройшли 15 км пішки під обстрілами: ніхто не хотів зупинятися, щоб підвезти їх. Але, зрештою, все ж знайшовся небайдужий водій, який зміг їх підібрати: вони вибралися з пекла і тепер будують нове життя у Вінниці. Роман каже:
Мене дружина називає котом: 6 життів я свої у Маріуполі витратив, залишилося ще 3. Я розумію, що туди повертатися нема за чим, треба тут шукати роботу, народити вже не маріупольчанина, а вінничанина. Намагатися жити далі, адже життя продовжується. Коли я ходив по Маріуполю, я намагався зберегти життя не тільки собі, а й тому, хто ще не народився. Треба за це життя боротися.
Згодом Катерина народила сина, якого назвали Костянтином.
Дивіться сюжет з подробицями:
Loading...