"Я зависла у лютому й чекаю, коли це завершиться", — історія жінки з Маріуполя, якій при евакуації з міста довелося пройти через російський фільтраційний табір
Історія Віри Каменецької, якій довелося пройти фільтраційний табір разом із родиною.
Віра Каменецька — жителька Маріуполя у другому поколінні. Рідне місто жінка ніколи не збиралася б покидати. Там вона створила власну родину й народила донечку, якій зараз 4,5 роки. От-от мала отримати роботу-мрію — стати інклюзивним викладачем. А ще з чоловіком нарешті виплатила кредит за квартиру й мріяла про другу дитину. Проте плани Віри нещадно зруйнували російські війська: місто взяли в облогу і залишили жінку ні з чим.
У перші дні вторгнення Віра із родиною переїхала жити до місцевого бомбосховища. Жінка пригадує, що винесла із квартири всього дві сумки: із медикаментами та харчами. Думала, що незабаром ще повернеться. Будинок Віри постраждав від авіаудару, і їй вже не було, куди вертатися. Вона із родиною продовжувала жити у сховищі: готувала їжу на багатті, надавала містянам домедичну допомогу. Доки й в укриття не влучили снаряди: здійнялася пожежа, були загиблі. Тоді жінка, разом із родиною, наважилася тікати, однак вдалося це не з першого разу. Коли родина вже завантажила речі у машину, недалеко від них впав снаряд. Вони були змушені повернутися у бомбосховище. Вдруге Віра із родиною спробувала виїхати вже всередині березня, але сім'я потрапила під обстріл. Тоді родина вирішила йти пішки, без речей і продуктів. Як Вірі із родиною все-таки вдалося вибратися із Маріуполя розповіла у "Сніданку з 1+1".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Щоденники війни: історія студентки медичного університету, яка з батьками рятувала людей у підвалах Маріуполя
Вірі із родиною довелося пройти фільтраційний табір: це тривало 5 днів. Жінка пригадує:
Ми від'їхали від Маріуполя на 100 км. Там не було ліжка: 4 з 5 днів ми спали та стільцях з маленькими дітьми, інвалідами, лежачими, пенсіонери на візках. Харчів не було, у деяких не було й води. Був перебитий центральний водопровід. Почалася епідемія ротавірусу, дизентерії. Люди страшно хворіли, не було навіть медикаментів там. Машини забирали: могли повернути через день, два, або не повернути вже ніколи. Змушували роздягатися, перевіряли на татуювання. Питали, чому розмовляли українською. Був дуже жорсткий пресинг.
На останній 5-й день на митниці під Новоазовськом дитині Віри стало погано. Розпочалася сильна нудота й температура:
Усі ці дні харчування не було, ми якось намагались зняти гривні на рублі. Купували суху їжу. Моя донька спала і ми навіть не могли її розбудити. На митниці кімната була десь 30 метрів квадратних, у ній 70 людей та 10 стільців. Чоловік був з хворою дитиною на руках, медикаментів майже нема, я усі роздала в Маріуполі. Нікого з нас не відпускали. Я зайшла в кабінет, де сиділи представники ФСБ та від безсилля влаштувала скандал. На що вони відповіли, що ми невдячні, що нас звільняють, ми нічого не розуміємо. Сказав, щоб я сіла й почав зі мною розмову. На що я відповіла, що мені нема про що з ним розмовляти. Він глянув на мене, посміхнувся й сказав "ти ще не залякана". Я порадила поїхати у Маріуполь, подивитись, наскільки залякані зараз там люди. Він відпустив мене.
Віра Каменецька розповіла, що дуже довго не говорила донці, що йде війна. Розуміла, що вона й сама усе збагне:
Я казала, що у місті ремонт, і саме тому ми усі сидимо у підвалах, а зверху будуються нові будинки. 22 березня ми йшли поряд із нашим зруйнованим будинком, поряд із братською могилою, де сусіди поховали людей. Моя донька бачила тіла й іноді досі питає, чи це були ляльки й манекени. Досі, коли вона бачить літак, сідає й закриває голову руками.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Було небезпечно виходити навіть з під'їзду", — відверта розповідь Тетяни Козак про будні в блокадному Маріуполі ("Щоденники війни")
Жінка зізнається, що попри те, що зараз вона у безпеці, досі відчуває, що не може розслабитися та радіти життю:
Я ще не відійшла. У мене такий стан, наче я ще не вийшла з цього всього. У моєму місті війна щодня. Позавчора я дізналась, що загинула родина хлопця, який до мене ходив на уроки. Інший мій вихованець залишився під завалами, але його витягнули. Вчора у моєї подруги загинув чоловік. Війна триває. Добре, коли хтось може жити далі, але це не про мене. Коли буде перемога, тоді й будемо жити. Щодня я мрію про нашу перемогу, зранку й звечора молюсь Богу. Але стан такий, що ти зависнув у цьому лютому й чекаєш, коли все ж завершиться... А постійно здається, що все завершиться зовсім скоро.
Дивіться сюжет з подробицями:
