«Для мене завжди велика гордість представляти Україну на світовій спортивній арені», – Артем Лесюк, український дзюдоїст

Яким був ваш ранок 24 лютого? За яких обставин ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення? 

Ранок почався з жахливих новин. На той момент я тільки приїхав на тренувальний збір в Іспанію, де ми мали готуватися до насиченого сезону. 24 лютого о 4 ранку мене розбудив український дзюдоїст Богдан Ядов і сказав, що почалася війна. Я подумав, що це якийсь сон, хотів лягати далі спати, але майже одразу отримав дзвінок від дружини й батьків. Вони підтвердили слова Богдана, сказали, що російські війська напали на Україну та бомблять усі міста.

"Мені стало краще лише тоді, коли повернувся додому".

Розкажіть, як на початку великої війни ви повертались до спорту. Чи була у вас перерва у спортивній кар’єрі? Як вдалось адаптуватися до нових реалій? 

На початку повномасштабного вторгнення я з командою був на зборах, які в результаті видалися невдалими, оскільки всі ми постійно думали про війну, дім, родину, країну. Неможливо було налаштуватися на тренування. Через деякий час нам сказали, що ми маємо зібратись, підготуватися, виступити на чемпіонаті Європи та після цього повернутися додому. Це додало мотивації.

Думаю, що в перший період великої війни так і не зміг повноцінно повернутися до спорту, адже чемпіонат Європи, як і наступні змагання, були для мене невдалими… Мені стало краще лише тоді, коли повернувся додому, до родини. Це додає спокою, знаючи, що близькі поряд.

Якою була реакція на вторгнення від російської та білоруської аудиторії, зокрема від спортсменів-представників цих країн? Чи писав вам хтось? 

Було кілька людей, які мені написали слова підтримки, запитали, як справи у мене і моєї родини. Загалом реакція аудиторії від цих країн — негативна. Було багато злостивих повідомлень та коментарів під усіма дописами, де я намагався показати, що росія робить з нашою країною. Мене обзивали, казали, що я нічого не розумію, що вони нас рятують і таке інше.

"Ми маємо їздити на змагання і доводити, що ми сильніші й кращі, показувати всьому світу, що українців не зламати".

Минулого року збірна України з дзюдо бойкотувала Чемпіонат світу через участь спортсменів з росії та білорусі. Як ви ставитесь до цього рішення та яка ваша позиція? Зрештою, як гадаєте, українські спортсмени мають бойкотувати чи все ж таки брати участь у змаганнях, показувати свою незламність та перемагати росіян і білорусів?

Мабуть, за весь час це було одне з найважчих рішень у моїй спортивній кар’єрі, які довелося прийняти. Чемпіонат світу – дуже важливі змагання для відбору на Олімпійські ігри в Парижі. Пропустити їх означало значно зменшити шанси потрапити на Олімпіаду. Але такою була позиція держави, і ми не могли її не підтримати.

У міжнародній спільноті, на жаль, склалася така ситуація, що не всі нас підтримують, не всі розуміють, що насправді відбувається, і в результаті багато видів спорту допускають до змагань представників країни-агресора. Тому в цій ситуації я гадаю, що ми маємо їздити на змагання і доводити, що ми сильніші й кращі, показувати всьому світу, що українців не зламати!

"Спорт не може бути поза політикою".

МОК допустив російських та білоруських спортсменів до Олімпіади-2024 у нейтральному статусі, що є прямою підтримкою воєнних злочинів і геноциду на українських землях. Що ви думаєте про цей допуск? Чому, зрештою, спорт не може залишатися поза політикою?  

Думаю, що всьому є проста відповідь — гроші та великий вплив росії на світовій, не лише спортивній, арені. Хто б що не казав, але за багато років свого існування російські гроші проникли у всі сфери життя, тому і приймаються такі ганебні рішення, навіть попри смерті невинних людей.

Спорт не може бути поза політикою, оскільки вже давно спортсменів почали залучати у політичні процеси. Через них просуваються політичні амбіції, і, як результат, ми бачимо, що в росії спортсмени — одна з основних сил їхнього президента, вони одні з перших його підтримали.

Від початку повномасштабного вторгнення вам вдалося принести нашій країні нові нагороди. Пригадайте свою останню отриману медаль. Що вона значить для вас? Що ви відчували, коли підіймались на п’єдестал? 

Моя остання нагорода – бронзова медаль з турніру серії Grand Prix в Австрії. Підійматися на п'єдестал пошани завжди дуже приємно, особливо коли разом з тобою підіймається прапор твоєї країни. Я б сказав, що сама медаль мало що значить, більше радує задоволення від перемог, від своєї роботи, і як плюс до цього — це важливі кваліфікаційні бали на ОІ.

Загалом, що ви відчуваєте, коли під час війни представляєте нашу країну на міжнародній арені? 

Для мене завжди велика гордість представляти Україну на світовій спортивній арені. Хоч і додалося відповідальності, але я наполегливо працюю, щоб не підвести. Дуже вдячний нашим воїнам, що боронять нашу країну, адже завдяки їм я маю можливість продовжувати робити те, що люблю.

"Спорт – це велика родина".

Кому із зірок дзюдо та в цілому спорту ви вдячні за особливу підтримку та незламну позицію? 

Не можу виділити когось конкретного, особливо із зірок дзюдо. Дуже вдячний усім країнам, які нас підтримали на початку війни, допомагали фінансово, приймали нас на своїх спортивних базах, надавали можливість тренуватися. Є такі країни, що і зараз запрошують нас до себе! Хочу сказати, що спорт – це велика родина, і нам пощастило мати тих, хто нас підтримує.

Розкажіть про ваші особистісні та професійні зміни від початку повномасштабного вторгнення. 

У професійному плані моє життя майже не змінилося, адже я так само маю змогу займатися своєю справою. Проте є одне, що мушу памʼятати, — це завдяки кому я маю таку можливість. 

З особистісних змін – у мене народився син. Дружина народжувала під обстрілами. Це одночасно найкращий і один з найважчих днів мого життя.

Як гадаєте, яким буде спорт в Україні після війни? 

Це буде складний період. Потрібно буде все відновлювати, будувати нові спортивні обʼєкти, дитячі спортивні школи. Сподіваюся, що рівень українського спорту після великої війни зросте.