«Важливо дивитися лише вперед, думати про майбутнє, а не про минуле»: ветеран війни Дмитро Безусий — про спорт, як спосіб реабілітації після полону

Цього разу у межах проєкту Спорт проти війни 1+1 media розповідає історію Дмитра Безусого, срібного призера змагань Київ Незламний. У 2022 році, перебуваючи на позиціях під Маріуполем, він отримав три осколкових поранення. Після другого поранення місто вже було в оточенні, він з рештою побратимів відійшов до Азовсталі. Після – вийшов за наказом у полон. Далі була Оленівка, виправні колонії, російське СІЗО, щодня – тортури, 15 допитів з побиттям за  громадянську позицію… Жахіття тривали до 16 лютого 2023 року – тоді Дмитра було звільнено з полону. Зараз чоловік повернувся до активного життя, здобуває нові досягнення у спорті та не планує зупинятися.

У спеціальному інтерв’ю Дмитро Безусий розповів про своє відновлення через спорт, участь у спортивних змаганнях для ветеранів і ветеранок Київ Незламний та важливість подібних ініціатив у реабілітації учасників бойових дій через фізичну культуру.

«Поранення — не привід опускати руки. На цьому життя не закінчується».

Зараз ви активно займаєтесь спортом, чим мотивуєте інших. Розкажіть, що саме спонукало вас повернутися до спорту після поранення? Через скільки часу після реабілітації ви вже почали тренуватись?

16 лютого 2023 року я повернувся з полону, тоді ж з’явилася ідея займатися спортом для підтримки свого здоров'я та для того, щоб набрати вагу. Під час поранення мені перебило 5 нервів, один з них найважливіший – сідничний. Лікар сказав, що нерви не можна видалити, бо з того часу вже минув рік, вони всі позаростали, взялися рубцями. Тому тепер лише з цим жити. Під час першої операції мені розділили нерви, які були спаяні через уламок. Опісля я й почав займатися спортом. За 2 місяці набрав 15 кілограмів. Потім з’явилися дуже важкі болі в нозі. Мені зробили повторну операцію, після якої лікарі заборонили тренуватись. Тоді я почав реабілітацію – їздив на процедури, масажі… Але нічого не допомагало. Що б я не робив, болі все одно залишалися. Тому я просто звикав, мирився з цим.

У грудні врешті-решт почав знову ходити в зал. Підійшов до тренера та запропонував перейти на щоденні тренування. Він попередив, що треба дисципліна, аби займатися щодня. Я був готовий. Усвідомив тоді, що це єдиний психолог, єдиний вихід із ситуації. Я приходжу в зал – у мене є дві години, де я, залізо, та й все. Коли ти спостерігаєш за своїми результатами, бачиш досягнення, то розумієш, що все це не дарма. З цього моменту почалась пекельна робота. Це те улюблене діло, яким можу займатися постійно. Це про дисципліну. В армії теж є дисципліна – мені не вистачало її, тож я знайшов це для себе в спорті. Поранення – не привід опускати руки. На цьому життя не закінчується.

Знаємо, що ви займаєтесь паверліфтингом. Поділіться, чим приваблює цей вид спорту? Чи хотіли б себе спробувати ще в чомусь?

У мене загальна програма тренувань на всі групи м’язів – можу як важкою атлетикою займатися, так і кардіо. Нещодавно на змаганнях у Рівному спробував греблю, але зрозумів – це не моє.

Паверліфтинг більше до вподоби, бо тут ти розумієш, яку вагу підіймаєш. Це азарт. Ти бачиш, що тобі під силу вага, яка раніше не була доступною – це мотивує. Наприклад, зараз за одне тренування я сумарно підіймаю 23 тони. Згадую, що коли я тільки прийшов до тренера, то ледве осилював 50 кг, віджимаючи від грудей. А зараз 100 кг – це мій мінімум.

На Всеукраїнських змаганнях для ветеранів Київ Незламний, що організовує Федерація стронгмену України, ви посіли друге місце з жиму штанги лежачи, вагою 120 кг. Розкажіть, якою була підготовка до змагань?

Коли дізнався про ці змагання, то подумав: «Чому б і ні?». По-перше, це досвід. По-друге, це атмосфера та шалений адреналін. Тренер запропонував почати з малого – спробувати жим лежачи та інвастронг. Я приїхав, виступив і зайняв друге місце в жимі. Віджав від грудей 120 кг. В інвастронг я не взяв призове місце.

Особливої підготовки до цих змагань не було. Просто займався так, як і раніше. Фізична активність, харчування – все підтримувалося.

Як тоді пройшли ці змагання? Яка атмосфера панувала? Поділіться емоціями та враженнями.

Я виріс на Богатирських іграх, бачив Василя Вірастюка, Олександра Лашина, Сергій Конюшка лише по телевізору, дивився з ними телепрограму, тримав кулачки та просто мріяв хоча б побачитися з ними. А тут я приїхав на Київ Незламний і зустрів їх. Це такий адреналін, усмішка до вух, радість. Я сфотографувався з ними, а потім ми спілкувалися на спільні теми, про спорт. Після я побачився з Віталієм Кличком – для мене це теж було вау.

Атмосфера була адреналінова та спортивна. Всі одне одного підбадьорювали, підтримували. Мені сподобалося, що не було якогось розділення. Як і в армії, ви – одне ціле.

По-перше, від цих змагань я зарядився, а, по-друге, перезавантажився. Це мене навіть мотивувало приїхати додому та почати займатися в залі 6 днів на тиждень.

«Це спосіб показати всьому світові – якщо ти людина з інвалідністю, то це не значить, що ти нічого не можеш».

Загалом, що можете сказати про важливість подібних змагань для ветеранів та ветеранок?

Такі змагання всіх об'єднують, адже це спільна справа, якою ви займаєтесь. Ви просто стаєте одним цілим механізмом. Це спосіб показати всьому світові – якщо ти людина з інвалідністю, то це не значить, що ти нічого не можеш. Це можливість для нас проявитися, знайти себе в якомусь спорті, якійсь справі. Це круто.

Не передати емоції й здивування, коли ти бачиш хлопця без ніг, який лягає на цю лавочку та вкладає останні сили, аби підняти вагу. Потім він встає, у нього усмішка на все обличчя. Це класно, це мотивує. Люди навколо теж просто в шоці стоять. Це показник того, що не треба опускати руки, якщо в тебе інвалідність або поранення. Навпаки – це привід мотивувати себе працювати далі, чимось займатися, пробувати себе всюди. Не замикатися в собі, не закриватися, не думати: «Я нічого не можу».

«Своїм прикладом хочу донести іншим ветеранам, що спорт дійсно допомагає, рятує».

Чому зараз важливо розвивати реабілітацію учасників бойових дій через фізичну культуру? На вашу думку, як ветеранам може допомогти в цьому плані спорт?

У спорті є дисципліна, є режим, коли ти ходиш, наприклад, через день на тренування. В армії так само. Все одно, коли ми виходимо з армії, у нас в голові залишаються флешбеки. Ми намагаємося десь цей адреналін, запал знайти. В спорті його багато.

Займаючись спортом, ти відволікаєшся, не думаєш ні про що. Завжди кажу собі: «Наступні дві години є я, спорт, і все». А потім просто бачиш ці результати, розумієш, навіщо на тренуваннях ти викладаєшся на повну.

«Важливо дивитися лише вперед, думати про майбутнє, а не про минуле».

Скажіть кілька слів на підтримку поранених спортсменів. Адже зараз чимало тих, хто, отримавши поранення, може не вірити в те, що життя продовжується…

Хочу сказати пораненим хлопцям та дівчатам, що їхнє життя не закінчується. Треба рухатись далі. Попри те, що ми пройшли, що ми прожили, це не привід опускати руки. Ви навпаки маєте працювати й розвиватися. Буде важко, щось буде не виходити, але важливо дивитися лише вперед, думати про майбутнє, а не про минуле.

У мене було таке, що я накручував себе, замикався, ловив флешбеки. Це нормальне явище для всіх колишніх військових. Я себе знайшов у спорті, де я приходжу та більше ні про що не думаю. Якщо тебе зламала війна, ламай залізо.